Захищаємося, кохаємо, дякуємо

Ми переживаємо дуже складні часи повномасштабної російсько-української війни. Однак прийде весна. Тримаємося за віру в майбутнє, пам’ять про найкращих, культуру.

«Україна молода» продовжує друкувати щемливі, відверті, десь іронічні дописи із соцмережі.

Оксана РУБАНЯК, військовослужбовиця

4.02.2026

Рік без тебе.

За цей рік.

Ти отримав звання підполковника... посмертно. 

Тебе удостоєно найвищою державною нагородою — званням «Герой України»... посмертно.

Твою збірку «Наше ратне діло та роздуми про вічне» надруковано... посмертно.

Презентації твоєї книги відбулась у різних містах України... посмертно.

Твої вірші надруковано у закордонних виданнях... посмертно.

І ще багато інших «посмертно» б’ють кувалдою по серцю. Як же я ненавиджу цю приставку до переліку твоїх здобутків, адже все це ти мав досягти прижиттєво, бо був гідним як ніхто інший.

29 січня 2025 року ми востаннє бачились фізично.

3 лютого 2025 року ми востаннє бачились по відеодзвінку.

4 лютого 2025 року за декілька хв. до твоєї загибелі ми востаннє листувались.

4 лютого 2025 року за декілька хвилин до твоєї загибелі ти надіслав мені посилання на вірші та написав: «Вірші, щоб слухати перед сном. Тут по-іншому не заснеш». На що я відповіла: «Я хочу, щоб ти засинав у моїх обіймах». І з того часу це найзаповітніше бажання здійснюється хіба що в снах. Це було останнє повідомлення, яке ти прочитав о 13:26 4 лютого. Після цього ти більше ніколи на повідомлення не відповідав. Хоча я продовжую писати. Я продовжую чекати нашої зустрічі. Продовжую здійснювати твої бажання, мрії. Нести про тебе пам’ять, бо людина живе доти, доки її пам’ятають, шанують, продовжують її справу.

Чи прийняла факт твоєї відсутності за цей рік? Не цілком.

Чи стало мені менш боляче? Я б так не сказала. 

За цей рік відбулося багато подій, трансформацій, багато осмислень. Трансформація від небажання жити і думки про самогубство до періоду, коли ти витискаєш всі соки, щоб знайти хоча б якісь сили продовжувати це все далі. Від періоду цілковитого відчаю, зневіри, відчуття себе на дні до беземоційності та холодного сприйняття реальності.

Цей рік був дуже насиченим, дуже болючим. У ньому було багато сліз, багато болю, багато криків самотньо в машині, наче тварина, яку заперли в клітку і немає можливості вирватись. Звинувачення себе, цього світу, всіх навколо. І водночас прийняття, що по-іншому не могло статися. 

Рік без тебе — звучить безглуздо. Рік з тобою — більш належна конструкція слів. Цей рік я відчувала, що ти поряд: направляєш мене на вірний шлях, підіймаєш там, де я падаю, знаходиш людей, які мені потрібні. Ти поряд зі мною. Я це відчуваю.

Тільки через рік, зараз, я починаю приймати, що тебе немає. Починаю потрохи усвідомлювати, що ти на небі і водночас зі мною. Це складно, непросто, можливо, комусь незрозуміло.

Кохання не зникає. Кохання залишається. Завдяки тобі я відчула його. Пригадую нашу розмову, коли зізналась тобі: «Я не знаю, чи я вмію кохати», у відповідь почула: «Знаєш, мені здається, я теж не вмію». Але час показав, що все було якраз навпаки — ми вміли кохати і кохали так, як вміли. В дечому незграбно, в дечому по-дитячому, в дечому надзвичайно ризиковано і відчайдушно — все у нашому репертуарі. Ми були собою. І я вдячна тобі, що могла бути собою з тобою. Вдячна за те кохання, яке пережила з тобою. Вдячна тобі за тебе.

В моєму серці завжди є ти. І ти завжди займатимеш окремо виділену кімнату.

Дякую, що ти був. Ти — ГЕРОЙ та кохання мого життя.

І якщо наші душі ще до приходу у земне життя домовились про дане випробовування, я ненавиджу той день, коли ми погодились на це. І чекаю той, коли ми знову зустрінемось. Мені буде що тобі розповісти. 

Обіцяю тобі пройти свій шлях гідно. Бо тільки так ми побачимось.

Дуже чекаю нашої зустрічі. Обійми мене міцно, щоб десь там, на небі, я точно впізнала тебе.

Кохаю.

Сергій МІСЮРА, військовослужбовець

7.02.2026

Суботній вечір, а отже пора читати аналіз чергового обстрілу перед вихідними. І це можна рахувати унікальний обстріл 4.0.

Сьогодні постараюсь ще коротше, тому що багато чого описано в попередніх аналізах. Вчорашній, точковий, на 300 шахедів та 2 «Кинджали» — описав вчора. Це була операція по двох цілях в районі Кропивницького, скоріше за все, на Канатовому аеродромі. Шахеди були початком, фінал для двох «Кинджалів». 

Сьогодні ж унікальність — у невикористанні балістики. Так, були 2 «Циркони», але півні їх запустили, як і решту ракет, на західну частину України. І додали до ударів по ТЕС підстанції передачі електроенергії.

Не били балістикою, бо її дальність застосування в 500 км не дозволяє бити по західних цілях. А просто спалити їх об ПАК-3 ракети «Петріота» біля Києва — не дозволяє резерв. 

Так, тепер можна констатувати, що у них не безліміт ракет. Це підтверджує й той факт, що 19 січня були знайдені уламки ракет Х-101 з датою виготовлення — 2026 рік. А пройшло тоді лише 19 днів цього 26-го року. З конвеєра — одразу по Україні. Дуже спішать, поки є морози.

Стосовно «Калібрів» та решти нечисті — всі летіли по Західній Україні. Під удар потрапили дві ТЕС у Львівській та Івано-Франківській областях, багато домівок знеструмлені. По дорозі ще були ураження великих підстанцій, на 750 та 330 кВ.

Це ще один факт, що інше завдання таких ударів — розкол суспільства. Під лозунги в інтернетах та формування суспільної думки «Київ під куполом, а решта міст без світла і тепла» — летять усі російські ракети.

Балістичний «Іскандер» не дістане по дальності (500 км з Брянської області), великої кількості ракет Х-101 півні після «Павутини» не можуть дати, тому вигнали носії «Калібрів» у відкрите море. Під величезною загрозою отримати в борт нашу «Магуру»...

Врешті-решт, сьогоднішній удар був знову по критичній інфраструктурі. Просто інший варіант комбінації ракет, щоб більше завдати шкоди західній частині України, а уражені підстанції — щоб ще менше передавати електроенергії до центральної частини України.

Єдине, чим можна співставити сьогоднішній удар із вчорашнім (вчора удар під Кропивницьким та сьогоднішнє знищення логістичного хабу «Рошен»), — дуже точкові удари, які можна назвати переходом на весняно-літні цілі. І це знак, що вони показують тривалість війни. Що вони можуть і будуть продовжувати ще довго. Але! Показувати і могти — це різні речі, ми ж в курсі. Позивний х...ла «Блеф» не просто так з’явився на міжнародній арені.

Так, півні мають плани по завданнях і цілях дальніх ударів, які відрізняються саме порою року. Зимові: електро— та теплогенерація, а літні — заводи ОПК, логістичні пункти та місця скупчення техніки, ПММ і т. д. 

І сьогоднішній удар по «Рошен» (де, за їхньою логікою, робиться військова техніка, дрони і зефір з конфетою) та вчорашній по Кропивницькому — саме весняно-літні цілі.

Тепер висновки. 

1. Перестали вибивати наші ракети ПАК-3 для «Петріотів». У нас їх виявилось більше. Але двічі не бити по Києву балістикою — то вже знак слабкості, що не вистачає ракет. Наступний обстріл має показати «кузькіну мать», з використанням балістики, щоб показати, що в них з цим проблем немає.

2. «Циркони». Виявились штучними. Коли били через незнання по Києву двома ракетами (ми їх не збили), на наступний раз одразу чотири запустили. Але ми їх збили. Знаючи, що на Заході України немає «Петріота», — могли б також увалити 4 «Циркони» з обох існуючих пускових, все одно їх не збили б через гіперзвукову швидкість. Але вдарили двома. Бо більше нема, треба ще резерв для інших обстрілів залишити.

3. Ракети Х-101. Запущено було 21 ракету, ми збили 14. Де ділась 22-га ракета? Знову не зійшла чи впала в Каспій?)) Давно такого не було, а значить проблеми з ними повернулись.

4. Сьогодні добряче постраждали підстанції та ТЕС. Енергосистемі дуже важко. Важко і нам, але добре піднімають настрій меседжі, що, за якомось офіційним опитуванням, 68% українців готові терпіти до весни весь негатив через обстріли, лиш би не йти на умови віддачі якихось українських територій півням. Я вами пишаюсь!

Неда НЕЖДАНА, драматургиня, киянка

6.02.2026

(уривок)

Театральна бувальщина про лайфхаки, 2 цеглини і знамениту грілку під час Холодомору.

До чого тут цеглина і грілка? Зараз розповім. «Як ви там існуєте — всередині Холодомору, живі?» — питають з-за кордону та українських міст, у яких ще щось жевріє з інфраструктури. От вирішила поділитися майже сюрреалістичною бувальщиною від драматурга. 

По-перше, я належу до тих «щасливчиків» з Лівого берега Києва, для яких тривоги влаштовують транспортний квест. Як дістатися додому, особливо ввечері, наприклад, після вистави, коли метро не ходить, в автобус-маршрутку в об’їзд не влізеш, а таксі золоте і фіг спіймаєш? А ще до тих, чий дім просто відсутній у списку графіків і електрику дають «іншалла» — як Бог дасть... От зараз не було майже 2 доби...

Але найбільше «ощасливлені» тим, що належимо якраз до тої сумнозвісної ТЕЦ, яку вже не раз роздовбували, коли опалення зникало десь на тиждень, а в останню атаку роз...ли вщент. Та сама, на якій заселфився Марк Рютте, який довго розказував казочку про те, як мужньо нас захистить НАТО, коли настане мир, але нічого суттєвого, як зупинити РФ і як же до неї дожити, до тієї фантастичної «мирної угоди», в таких умовах, коли росіяни б’ють нас ракетами, а ми їх ні? І от питання: «Що робити, коли тривалий час немає ні електрики, ні опалення, а в домі «дубар»?».

Саме про це і зайшла мова в Центрі Курбаса після обговорення наукових і творчих планів і проблем: збірників, конференцій, фестивалів... Почали ділитися цифрами температури в домі (у мене + 8-9, а у декого + 2-4), і лайфхаками, як зігрітися, бо павербанки і лампи на акумуляторах і батарейках якось-то виручають в плані світла і гаджетів (але не обігрівачів), а от холод, собака, таки вибиває з робочого ритму і доганяє депресняком, особливо таку літню (від літа) дівчинку, як я...

Як правдивий щасливий володар газової плити — вмикаю вогонь на кухні, нагріваю каструлі і чайник та розношу випаровуватися в кімнати, а ще пляшки з водою під 2 ковдри. А ще помічною виявилася грілочка в мішечку-пальтечку, подарована лондонською актрисою Крістін Мілвард у Вісбадені, за що їй дуже вдячна. 

Брат Мирослав презентував якусь дивну металеву байду зі свічками — але з нашою кицькою це стрьомний варіант. Звісно, дуже помічними виявляються наші улюбленці — котики і собачки — вони нас гріють, а ми їх, все ж таки ми самі по собі теплі...

Попитала я у таких же «лівобережних» — і отримала гарну пораду від колеги, професорки-драматургознавиці Олени Бондаревої: нагріти на вогні цеглину, поклавши її в деко для пирогів. Порада чудова, але де брати цеглину? Якось я слабко уявляла її замовлення «Новою поштою» чи пошуки у дворі...

І тут отримала подвійну пропозицію від колеги — режисера, драматурга і керівника театру «Дзеркало» Володі Петранюка, теж «лівобережця». Перша — постановка «Той, що відчиняє двері». А другою стала пропозиція підвезти... 2 цеглини. Отак от — зайшли з козирів, двох! Теорія — то добре, але режисери все-таки вміють втілити задуми на практиці! Як же ж не погодитися на постановку! Тим більше, коли є розуміння спільних цінностей, горя і сміху... Отак зустрілися — на каву, обмін цеглинами і думками про концепцію п’єси і вистави...

В темні часи добре видно світлих людей. Дякую ЗСУ і ППО, волонтерам і медикам, дякую колегам за помічні лайфхаки проти Холодомору в теорії і на практиці і всім друзям за кордоном, які вболівають і допомагають... А іще — штучному інтелекту, який асоціює мені гарні картинки, збирає інфу, робить дайджести і підбадьо­рює оптимістичними прогнозами... (На останній картинці — це те, як він мене бачить у такий час). Градусник уже показує +14, і ми знаємо, що весна неодмінно прийде, як і мир неодмінно настане після війни... Тримаймося і будьмо. 

 

Тексти з фейсбуку