Перемовини в Абу-Дабі з самого початку не виглядали як шлях до миру — радше як ретельно зрежисована спроба зафіксувати безвихідь. Коли Володимир Зеленський публічно визнає, що територіальне питання не зрушилося ні на міліметр, це не дипломатичний провал і не емоційний зрив. Це холодна констатація реальності: війна зайшла в фазу, де слова більше не маскують відсутність рішень.
Абу-Дабі мав стати нейтральним майданчиком для пошуку компромісів, але перетворився на дзеркало справжніх намірів сторін. Росія знову вимагала неможливого — фактичної капітуляції України під виглядом «врегулювання». Захід намагався втримати процес у живому стані, пропонуючи технічні сурогати миру — вільні економічні зони, моніторингові механізми, багаторівневі формати. Україна ж уперше настільки відкрито окреслила межу: далі — лише фіксація фронту, але не політичні поступки.
На цьому тлі раптовий замах на російського генерала в москві виглядає не як випадковий епізод, а як ідеальний інформаційний запобіжник. Надто вчасний, надто зручний, надто швидко вбудований у пропагандистську логіку «зовнішньої загрози». І саме тому головне питання після Абу-Дабі звучить не так: чи наблизили ці переговори мир. А інакше: чи не були вони потрібні лише для того, щоб мати привід знову мир відтермінувати.
«Стоїмо, де стоїмо»: фіксація межі можливого
Ключовою формулою української позиції в Абу-Дабі стала фраза Володимира Зеленського — «Стоїмо, де стоїмо». Вона прозвучала не як дипломатичний жест чи прихований торг, а як межа допустимого компромісу в нинішніх умовах війни. Україна чітко зафіксувала: жодного виходу з Донеччини, жодного визнання територіальних поступок і жодної легалізації окупації під виглядом «тимчасових» або «перехідних» рішень.
Ця формула означає не згоду на заморожування конфлікту, а відмову платити територіями за ілюзію припинення вогню. Київ погоджується говорити лише про фіксацію поточної лінії зіткнення як технічну умову деескалації, не надаючи їй жодного політико-правового статусу. Саме тому українська позиція була сприйнята у світі як стримана, але жорстка.
Світові медіа відзначили зміну тональності — від емоційних закликів до холодної фіксації реальності, — але не зміни суті. Reuters у своєму огляді переговорів наголосило, що позиція Києва «є, радше, спробою зафіксувати поточний стан речей, ніж сигналом готовності до політичних поступок», підкреслюючи: йдеться не про мирну угоду, а про кероване припинення вогню без політичних зобов’язань.
Водночас російська делегація, за інформацією дипломатичних джерел, знову наполягала на старій вимозі — фактичному виході України з не окупованих територій Донбасу як «умові стабілізації». В Абу-Дабі не зафіксовано жодних сигналів готовності кремля відступити від цієї позиції. Це означає, що переговори не наблизили сторони до компромісу, а лише чіткіше окреслили лінію непоступливості, за якою дипломатія наразі безсила.
Американський фактор і пастка «вільної економічної зони»
Окремим, показовим блоком переговорів в Абу-Дабі стала ініціатива, яку послідовно просувала американська сторона, — створення вільної економічної зони на Донбасі. Формально її презентували як компромісний інструмент деескалації: економічна взаємозалежність, мовляв, здатна знизити мотивацію до бойових дій і створити ґрунт для подальших політичних рішень. По суті ж ідеться про спробу утримати переговорний процес у русі за відсутності реальних політичних зрушень.
Скепсис Києва був публічним і недвозначним. Володимир Зеленський прямо заявив, що «ані Україна, ані росія ніколи не були в захваті від цієї ідеї». Для України проблема ВЕЗ не ідеологічна, а суто практична: без контролю над кордоном, без демілітаризації та без відновлення української юрисдикції будь-яка «економічна зона» неминуче перетворюється на сіру територію.
Українські економісти й безпекові аналітики наголошують: у нинішніх умовах ВЕЗ означала б інституалізацію тіньових потоків, легалізацію російського капіталу і створення механізму політичного впливу кремля під прикриттям економіки.
«Це не план відновлення, а план заморожування проблеми з ризиком її подальшої легалізації», — зазначив один із експертів Центру безпекових досліджень у коментарі західним журналістам.
Характерно, що й провідні західні медіа не ідеалізують цю пропозицію. The New York Times, аналізуючи американські дипломатичні зусилля, прямо писала, що Вашингтон «намагається утримати переговорний процес у живому стані, навіть якщо він не дає негайних результатів», визнаючи при цьому ключове: жодна зі сторін наразі не демонструє політичної волі до стратегічного компромісу. У такій ситуації вільна економічна зона виглядає не як шлях до миру, а як зручна дипломатична пауза, що відкладає вирішення фундаментальних питань.
Запорізька АЕС і Каховська ГЕС: вузол, що не розв’язується
Окремою, принципово складною темою переговорів в Абу-Дабі стала доля Запорізької атомної електростанції. Як визнав Володимир Зеленський, сторони так і не знайшли спільного бачення щодо її безпечного функціонування. Ідеться не про технічні нюанси, а про фундаментальну розбіжність: Україна наполягає на демілітаризації й поверненні станції під свій контроль, росія ж розглядає ЗАЕС як інструмент політичного та безпекового тиску.
Українська позиція принципова й логічна: питання ЗАЕС не може розглядатися ізольовано. Воно нерозривно пов’язане з відновленням Каховської ГЕС, управлінням водними ресурсами Дніпра, екологічною безпекою півдня України та повним виведенням російських військ із прилеглих територій. Без відновлення гідрологічного балансу та цивільного контролю будь-які домовленості щодо атомної станції залишаються декларативними.
Цю логіку поділяють і західні експерти. Європейські медіа, зокрема The Guardian, наголошують: утримання росією контролю над ЗАЕС є одним із ключових елементів ядерного шантажу проти України та Європи. Видання прямо зазначає, що «поки станція перебуває під військовою окупацією, вона залишається не енергетичним об’єктом, а геополітичною зброєю».
Аналітики з питань ядерної безпеки додають: будь-які проміжні формули — міжнародне адміністрування без демілітаризації чи «спільний контроль» — лише консервують ризики. За відсутності контролю України та відновлення Каховської ГЕС ЗАЕС не може бути стабільно інтегрована в енергосистему й залишатиметься джерелом постійної загрози. Саме тому переговори в Абу-Дабі зафіксували не прогрес, а глухий кут, у якому технічні рішення неможливі без політичної волі кремля.
Гра у серйозність
Враження від переговорів в Абу-Дабі таке, ніби всі сторони синхронно погодилися грати у «дорослу дипломатію»: нова риторика, стримані формулювання, технічні деталі замість ідеологічних істерик. Але за цією зовнішньою серйозністю приховані принципово різні кінцеві цілі. Кожен учасник процесу говорить спокійніше — і водночас рухається у власному напрямку.
Показовим у цьому сенсі став публічний хід Володимира Зеленського, який згадав про гіпотетичні російсько-американські проєкти на суму до 12 трильйонів доларів. Цей сигнал був адресований не москві, а Заходу: Україна не є і не буде розмінною монетою у потенційній «великій угоді» між Дональдом Трампом і путіним. Водночас сама реальність військових поставок — навіть якщо вони формально оформлені як європейські закупівлі — свідчить, що США не залишаються нейтральними. Ба більше, Україна вже має реальні економічні домовленості, зокрема угоду з корпорацією Lauder Corporation, що різко контрастує з абстрактними «трильйонами» на папері.
Зміна тону з боку москви також була зафіксована як «нова». Російська делегація цього разу обійшлася без ідеологічних екскурсів, якими раніше відзначалися переговори за участі владіміра медінского. Натомість звучали розмови про моніторинг припинення вогню, технічні параметри контролю, процедури фіксації порушень. Однак, як наголошують західні аналітики, це зміна оболонки, а не змісту: жодна з ключових політичних вимог кремля не зазнала корекції.
Невипадково й тема тристороннього формату — Україна, США, росія — була окреслена вкрай обережно. Зеленський підтвердив готовність до такої зустрічі, але підкреслив потребу підготовчих елементів. Politico зауважувало: москва традиційно використовує саму можливість «великого формату» як інструмент тиску і затягування часу. У цій грі серйозність — лише форма. Суть залишається незмінною.
Замах на генерала Алєксєєва: привід чи постановка?
На тлі дипломатичної стагнації після Абу-Дабі інцидент у москві — замах на генерала Алєксєєва, військового злочинця і уродженця України, виглядає надто вчасним, щоб бути випадковим. Час атаки, миттєва медійна розкрутка і політичні наслідки змусили багатьох аналітиків схилитися до версії контрольованої провокації, покликаної дати Кремлю зручний привід для згортання переговорів і ескалації.
Ключовий аргумент на користь цієї версії — логіка дій українських спецслужб. Відомо, що операції такого рівня, якщо вони справді проводяться Києвом, доводяться до завершення і не залишають простору для публічних «незрозумілостей». Натомість у кейсі Алєксєєва ми бачимо інше: суперечливі версії, фрагментарні «зливи» і дивну географію затримання ймовірного виконавця — в Дубаї, а не на території росії.
Це породжує пряме запитання: якщо замах був реальним і спрямованим зовнішнім актором, то як сталося, що кілер спокійно покинув росію? Хіба це не прямий провал російських спецслужб, які традиційно жорстко контролюють внутрішній периметр безпеки? Або ж ідеться про інший сценарій, у якому втеча була частиною заздалегідь дозволеного маршруту?
Російські ж джерела, близькі до силових структур, фактично самі підживлюють сумніви. У прокремлівських коментарях інцидент подається не лише як «теракт», а й як доказ необхідності жорсткіших ударів по українській енергетичній інфраструктурі — мовляв, «відповідь буде асиметричною». Таким чином замах одразу вбудовується у пропагандистську рамку виправдання майбутніх атак, що виглядає як заготовлений сценарій, а не спонтанна реакція.
Західні медіа також звернули увагу на нестиковки. BBC зазначало відсутність незалежно підтверджених доказів і нагадувало, що кремль неодноразово використовував резонансні інциденти як інформаційний стоп-кран — для зміни порядку денного і легітимації ескалації.
У підсумку замах на генерала Алєксєєва виглядає не стільки як провал безпеки, скільки як зручний інструмент: для зриву переговорів, мобілізації внутрішньої аудиторії і підготовки нового витка ударів по Україні. Забагато збігів, надто швидка пропагандистська реакція і надто багато відкритих питань, щоб беззастережно приймати офіційну версію москви.
Висновок. Переговори як інструмент часу
Переговори в Абу-Дабі не стали ані провалом, ані проривом — вони виконали іншу, значно важливішу функцію: зафіксували межі реального можливого. Росія публічно і непублічно продемонструвала повну неготовність до територіальних компромісів. Україна так само чітко окреслила червоні лінії, за якими починається руйнування суверенітету і державності. Захід, усвідомлюючи цю взаємну непоступливість, намагається не зламати переговорний каркас остаточно, розуміючи, що його збереження може знадобитися у майбутньому.
У нинішньому вигляді переговори є не шляхом до миру, а інструментом управління часом. Для москви це спосіб виграти паузу, зменшити санкційний і військово-політичний тиск, розмити міжнародну увагу та легітимізувати власну «переговорну готовність» без реальних поступок. Для України — можливість зафіксувати позиції, не погоджуючись на небезпечні сценарії. Для Заходу — механізм стримування ескалації без ілюзій швидкого результату.
У цьому сенсі Абу-Дабі — не про мирні угоди і не про фінал війни. Це пауза між фазами конфлікту і нагадування про головне: доля цієї війни вирішується не за дипломатичними столами, а на полі бою, в економічній витривалості, у здатності суспільства тримати удар і не погоджуватися на мир за рахунок майбутнього.
