Ціна зневіри в державу

04.02.2026

На місці вбивства чотирьох поліцейських на Черкащині. (Фото з сайту nv.ua.)

Події у селі Нехворощ біля Корсуня струсонули не область — струсонули країну. П’ятеро поліцейських, усі — ветерани війни, зі зброєю в руках вирушили на оперативно-слідчі дії проти іншого ветерана. Це не була зустріч «держави з криміналом». Це було зіткнення двох досвідів війни, винесених у мирне життя, яке так і не стало мирним.
Колишній воїн не побачив у цій зустрічі простору для діалогу. Він обрав лісосмугу й засідку. Обрав бій. Не будемо вдаватися в перебіг стрілянини — він уже зафіксований слідством. Але запам’ятати треба інше: країна втратила п’ятьох захисників не на лінії фронту. Шостий — важко поранений. Усі — люди, яких війна вже одного разу пощадила, щоб забрати тут.
Що це було? Просто злочин? Трагедія? Чи щось значно глибше? Окрім правової оцінки, ця історія відкрила справжню скриньку Пандори. Держава посіяла зневіру. Людина береться за зброю, бо не вірить у право. Бо не вірить, що суд, слідство й інституції здатні її захистити. Коли громадянин — навіть ветеран — покладається не на закон, а на автомат, це означає лише одне: держава програє не бій, а сенс. І відповідь на це — вже не лише в Кримінальному кодексі.

Офіціоз: що говорять правоохоронні органи?

В офіційній оптиці правоохоронних органів трагедія у селі Нехворощ подається як результат збройного опору особи, підозрюваної у вчиненні особливо тяжкого злочину, під час законної спецоперації. Саме ця рамка — «спецоперація із затримання» — є ключовою в усіх публічних коментарях.

За версією Національної поліції України, силовики діяли в межах кримінального провадження щодо замаху на умисне вбивство депутата Корсунь-Шевченківської міської ради. Підозрюваного розшукували, мали оперативну інформацію про його місцезнаходження та можливу озброєність. Саме тому до операції залучили підрозділи з бойовим досвідом.

Офіційно наголошується: під час спроби затримання чоловік відкрив прицільний вогонь по поліцейських, використовуючи автоматичну зброю, попередньо зайнявши вигідну позицію в лісосмузі. У відповідь правоохоронці були змушені застосувати табельну зброю. Внаслідок бою четверо поліцейських загинули на місці, ще один отримав важкі поранення. Нападника було ліквідовано.

У комунікаціях Міністерства внутрішніх справ України акцент робиться на двох моментах. По-перше, всі загиблі правоохоронці були ветеранами війни, досвідченими співробітниками, які неодноразово виконували завдання підвищеного ризику. По-друге, відповідальність за трагедію покладається винятково на дії підозрюваного, який, за версією слідства, свідомо обрав силовий сценарій.

При цьому правоохоронні органи уникають публічних деталей щодо процесуальних підстав операції: не конкретизується, чи існувала окрема ухвала слідчого судді на затримання, якою була форма санкціонування силових дій і чи розглядалися альтернативні, несилові сценарії. Ці питання віднесено до площини досудового розслідування.

Розслідування обставин загибелі поліцейських передано до Державного бюро розслідувань, що, за офіційною логікою, має гарантувати неупередженість перевірки дій правоохоронців. Наразі ДБР вивчає всі обставини спецоперації, хронологію подій та правомірність застосування сили.

Таким чином, офіційна версія держави вибудовується чітко й лінійно: була тяжка підозра, був збройний опір—була відповідь силою. У цій логіці трагедія постає як наслідок агресивних дій окремої особи, а не як системний збій. Водночас саме ця стриманість і відмова від пояснення ширшого контексту залишає у суспільства відчуття незакритих питань і напругу, яка виходить далеко за межі офіційних зведень.

Що відомо про підозрюваного?

Сергій Русінов — фігура, яку складно вмістити в суху кримінальну довідку. Для правоохоронної версії він — підозрюваний у замаху на вбивство. Для тих, хто знав його особисто, — ветеран, правдоруб і людина з різко загостреним відчуттям справедливості, яке війна не притупила, а лише радикалізувала.

За публічними свідченнями людей із його оточення, Русінов служив у добровольчих та територіальних підрозділах у перші роки повномасштабної війни. Про це прямо писав Ярослав Нищик, який називає Русінова своїм побратимом по службі у 158-му та 198-му батальйонах. За його словами, Русінова списали за станом здоров’я, що для багатьох фронтовиків стало болісним розривом між війною і «мирним» життям, у якому держава часто зникає з поля зору.

Нищик підкреслює кілька важливих рис: Русінов ніколи не був «тихим». Він конфліктував із системою, писав заяви, сперечався з посадовцями, не приймав компромісів, які вважав несправедливими. У ветеранському середовищі його характеризують як людину, що не вміла мовчати, навіть тоді, коли мовчання було безпечнішим.

Окремий пласт біографії — його майданівське минуле. За свідченнями знайомих, Русінов був серед тих, хто в лютому 2014 року брав участь у протистояннях біля Корсуня, коли тітушки нападали на активістів. Саме тоді, за словами очевидців, він уперше зробив для себе висновок: закон не завжди приходить вчасно, і за справедливість часто доводиться боротися самотужки.

Люди, які знали Русінова до війни, говорять про нього як про жорсткого, але принципового. Він не вписувався в локальні «домовленості», не приймав ієрархій неформальної влади, різко реагував на будь-які прояви, які вважав корупційними чи принизливими. Саме в цьому контексті згадується його особистий конфлікт із депутатом Корсунь-Шевченківської міської ради Віталієм Сторожуком, який, за твердженням кількох дописувачів у соцмережах, тягнувся не один місяць.

Важливо й те, що Русінов мав чітко артикульовану антиросійську позицію ще з 2014 року. За словами знайомих, у росії проти нього відкривали кримінальні справи як проти учасника Майдану й добровольця. Для нього війна не закінчилася, вона просто перемістилася в тил, де ворогом дедалі частіше починала виглядати не зовнішня сила, а байдужа й глуха держава.

Саме так Русінова описують ті, хто його знав: людина, яка вірила в справедливість більше, ніж у процедуру, і яка дедалі менше вірила, що правду можна відстояти без сили. І ця біографія — не виправдання трагедії, а її контекст, без якого неможливо зрозуміти, чому ветеран війни врешті опинився в лісосмузі зі зброєю — не проти ворога, а проти держави, якій колись служив.

Суперечливі моменти, або Чому сутичка сприймається як реванш «антимайдану»

Ця історія розсипається на низку запитань, на які офіційна версія не дає переконливих відповідей. І саме в цих лакунах виникає відчуття не просто трагедії, а втраченої логіки державної дії. Коли держава мовчить про процедури, суспільство починає читати символи — і тоді подія неминуче політизується.

Чи було рішення суду?

Ключове й досі відкрите питання — процесуальна підстава операції. У публічних заявах Національної поліції України та Міністерства внутрішніх справ України немає згадки про конкретну ухвалу слідчого судді на затримання Сергія Русінова: не названо суд, дату, номер документа. Якщо ухвала існувала — її не оприлюднено. Якщо її не було — виникає запитання, на яких правових підставах обрано силовий сценарій проти людини, яку не затримували на гарячому, а розшукували за подіями місячної давності. Саме тут і народжується підозра «позапроцедурності».

Навіщо в історії «4 кг конопель»?

Після загибелі Русінова в інформаційний простір вкидається деталь про кілька кілограмів канабісу. Вона різко змінює тональність — із конфлікту довкола замаху на вбивство й ветеранського минулого фокус зсувається до кримінального портрета. Але логіка не сходиться: якщо ключова підозра — замах на депутата, яке процесуальне значення має наркотична складова саме для цієї операції? Це виглядає як спроба постфактум підсилити легітимність жорстких дій і знецінити моральний контекст.

Що саме виявили під час обшуку?

Окрім наркотиків, офіційно говорять про зброю та боєприпаси. Та бракує деталізації: що було зареєстроване, що — ні; що зберігалося законно як у ветерана, а що — ні. Вибірковість фактів підживлює підозру селективного оприлюднення — ще один тригер політизації.

Де ламається логіка аргументів поліції?

Правоохоронці наполягають: підозрюваний першим відкрив вогонь, зайнявши позицію в лісосмузі. Але тоді виникають зустрічні запитання: чому саме посадка стала точкою контакту? Це місце проживання, випадковий маршрут чи результат оперативного супроводу? І якщо ризик збройного опору був очевидний, чому не обрали переговорний формат?

Чому не було діалогу?

Жодне офіційне повідомлення не підтверджує спроб комунікації — через переговорників, психологів, ветеранських посередників. Для людини з бойовим досвідом і конфліктною історією силовий контакт без діалогу виглядає як свідоме підвищення ризиків. Саме це повертає пам’ять до антимайданних практик — коли слово поступалося кийку.

У підсумку постає найнебезпечніше припущення: чи не йшлося про виконання усного рішення, ухваленого в оперативному режимі без належного процесуального оформлення. Це не твердження, а запитання, на яке має відповісти слідство, — недарма перевірку передано до Державного бюро розслідувань.

Ці суперечності не знімають відповідальності з того, хто стріляв. Але вони напряму ставлять під сумнів якість державного управління силою. Коли процедури не пояснені, держава сама підштовхує до політизації трагедії — і тоді сутичка починає читатися як реванш «антимайдану», а не як прозора робота правової держави. Допоки не буде чітких, документально підтверджених відповідей, Нехворощ залишатиметься не лише кримінальною справою, а й символом зламаної довіри між людиною зі зброєю і державою з її «неправедним» законом.

«... і пробач боржникам нашим...»

Держава завинила перед воїном на фронті й не менше завинила перед воїном у відставці. Це не метафора і не емоція, це факт, який дедалі важче приховати за патріотичною риторикою. Солдату на передовій держава часто не дає достатньо зброї, захисту, ротацій і чесної комунікації. Але коли він повертається — з пораненням, травмою, інвалідністю або просто з досвідом війни, — держава відвертається ще різкіше.

На фронті від нього вимагають самопожертви без запитань. У тилу — слухняності без прав. Йому аплодують у промовах, але принижують у кабінетах; називають героєм — і водночас тримають у підозрі. Найбільший злочин держави тут — подвійний стандарт: для наближених до влади діють винятки, для ветерана — буква закону без милосердя. Коли корупціонери безкарно вивозять мільйони за кордон, а воїна з посвідченням і протезом зупиняють як потенційного порушника, – це не просто несправедливість, це злам суспільного договору.

Держава використовувала воїна, коли він був потрібен. І зрадила його, коли він став незручним. Саме тому обурення ветеранів — не «емоційний зрив», а раціональна реакція на систему, яка вимагає лояльності, але не гарантує гідності. Країна, що воює за свободу, не має права будувати мир на приниженні тих, хто цю свободу захищав. Якщо цього не буде усвідомлено й виправлено, то держава програє не лише довіру — вона програє власних захисників.

Володимир ЦИБУЛЬКО

Друкована версія