Друге життя Сармата. Вірний пес загиблого героя знайшов інший дім, нове ім’я і статус надійного охоронця

Якби світ був іншим — без воєн і ви­бухів, без смертей і втрат, — то цієї історії могло й не бути.

 

Ми жили б спокійно, не помічаючи крихітних чудес навколо.

 

На жаль, реальність сьогодні у стократ жорстокіша, бо нещадно забирає те, на чому колись трималося саме життя.

 

Втім серед болю й темряви завжди є місце для світла. Для надії. І для маленького, але справжнього дива.

 

Це історія про собаку, котрий втратив усе, і про людину, яка відмовилася той факт прийняти.

 

Ця оповідка проста і водночас особлива, оскільки містить момент складного вибору на користь добра, що неможливе поряд з людською байдужістю.

Жила на Одещині родина етнічних корейців із традиційним прізвищем — Кім. Вони приїхали в Україну на початку двотисячних з Узбекистану. Мали невеликий бізнес з виготовлення і продажу традиційних корейських овочевих салатів — саме тих, що пахнуть спеціями й домашнім затишком.

 

Сини, Максим і Павло, вчилися в місцевій школі в Овідіополі. Допомагали батькам, виросли. Максим (а йтиметься про нього) здобув дві спеціальності — кухаря і зварювальника. Одружився з українкою Жанною. В молодого подружжя народився син, чекали на другу дитину. Словом, жили звичним життям, працювали. І от — війна.

 

Після початку повномасштабного вторгнення Кіми поїхали до Південної Кореї, де мешкають родичі по маминій лінії. До речі, батьків батько — родом з Північної Кореї, тому одразу спадає на думку трагедія розділення родин, яку наразі переживають й українці.

 

Виїхали тоді всі, крім Максима. Він залишився вдома з єдиною рідною душею — собакою Блеком, який з’явився в їхній сім’ї вже дорослим кількома роками раніше.

 

«Пес був точною копією господаря, тільки в собачій подобі — так само добрий, відкритий, простий. У них була велика взаємна любов», — розповіла сусідка Вікторія Нагірна.

 

З її чоловіком Сергієм Максим був майже ровесником. Вони разом росли, товаришували. Згодом у кожного з’явилися свої справи, і життєві стежки розійшлись, але після початку війни сусіди знову здружилися. Максим часто бував у Нагірних.

 

Допомагав у всьому, не треба було й просити. Він знайшов також підробітки в теплицях — їх у цих краях багато, люди вирощують овочі на продаж: зелень, огірки, редиску. Робота не з легких, надвечір гули руки й спина.

 

«Але майже щодня дорогою додому Максим заходив до нас, приносив гостинці нашій малій доні, — згадує Вікторія. — Ми з чоловіком протестували. Мовляв, тобі так тяжко даються ті гроші, навіщо? Він лише усміхався: мої дуже далеко, тож хоч вашій Соні смачненьке принесу. Брав її на руки і гуляв з нею довго на вулиці. Дуже скучав за своєю малечею».

 

А ще вони завжди знали, коли Максим іде на роботу, оскільки Блек одразу починав голосно плакати. Хаскі взагалі важко переживав самоту. А тут іще й на обійсті, завжди гамірному й веселому, нікого більше не залишилося.

Наприкінці липня 2024 року Максима мобілізували до ЗСУ. Він довірив доглядати собаку одному із сусідів і надсилав кошти на корм для Блека.

 

Залишившись сам, пес днями й ночами безперестанку тужив за улюбленим господарем, виючи в порожнечу двору. Іноді у відчаї зривався з ланцюга й робив шкоду у ближніх дворах. Сусіди були, м’яко кажучи, не в захваті.

 

Після навчального центру солдат Максим Кім служив на посаді розвідника-навідника розвідувального взводу однієї з мотопіхотних бригад. Виходив на зв’язок з друзями рідко, але на службу при цьому не нарікав, розповідаючи переважно про військові премудрості, яких устиг навчитися.

 

У відпустку боєць збирався приїхати навесні і вже розкривав Сергію Нагірному в листах частину їхніх спільних планів. Мовляв, «підемо на редиску». Як колись. Як завжди.

 

Збереглося відео, записане (потім стане зрозуміло) перед його останнім бойовим виходом. Фоном звучить «Гей, соколи». Хлопці вечеряють. Максим піднімає кухоль з чаєм і як тост промовляє: «ЗСУ!!!».

 

А 11 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання неподалік населеного пункту Руська Конопелька на Курщині (назва ж яка!) Максим загинув. Через кілька тижнів йому мало виповнитися 36. На похорон приїхала з Південної Кореї дружина з донькою Ніколь. Батько так і не встиг її побачити. Натомість Блек залишився круглим сиротою.

 

Далі ця історія продовжується вже в іншому місці, за 130 кілометрів від Овідіополя, у Татарбунарах, де живе керівниця Національного природного парку «Тузлівські лимани» Ірина Вихристюк.

 

Про Блека вона дізналась випадково — з допису у фейсбуці. Овідіопольські зоозахисники шукали новий дім для собаки, господар якого загинув. Писали, що на пошук «добрих рук» лишилося всього два тижні. Пані Ірина любить тварин та й фах має відповідний — вона еколог. Вирішила хоч чимось допомогти — почала поширювати допис, сподіваючись, що знайдуться ті, хто дасть псові прихисток. Стежила, чи, бува, не відгукнулися бажаючі, але марно.

 

У долі попелястого хаскі, якого чомусь назвали Блеком, дійсно все було непросто. «Для дорослої собані чи кота, як і для дорослої дитини-сироти, важче знайти опікунів, бо це вже сформовані особистості, — каже пані Ірина. — Мені шкода було пса, але я не думала, що можу його взяти, тому що тварина — це велика відповідальність, це прив’язаність, а я постійно в русі, в роз’їздах».

 

Час минав швидко, другий тиждень завершувався, а на оголошення про новий дім для Блека ніхто не відгукнувся. Ірина Михайлівна в ті дні була в Одесі.

 

З голови не виходив собака і думки про те, що його чекає далі, адже все могло скластися за найгіршим сценарієм. В останню ніч узагалі не спалося, тому швидко ухвалила рішення їхати в Овідіополь.

 

«Коли вперше побачила пса, то зрозуміла, що він не Блек (black – з анл. «чорний». – Ред.), — пригадує жінка. — Він сірого кольору — сивий, мов степовий вітер». Ім’я Сармат знайшлося саме собою.

 

Дорогою з Одеси вони заїхали на могилу до Максима. Собака вперше побачив, де знайшов вічний прихисток його улюблений друг. Вірилося і в те, що душа господаря тепер теж буде за нього спокійна.

Із Сарматом за понад рік життя у пані Ірини трапилося чимало різних історій. Спочатку він часто втікав погуляти, тому господиня провела немало безсонних ночей, шукаючи бешкетника.

 

Що було очевидно: пес не може довго залишатись на самоті, плаче. Можливо, це певні особливості породи або наслідки тривалого життя в порожньому обійсті в очікуванні тих, хто вже не повернеться. 

 

Втім до нових умов собака адаптувався досить швидко. Тепер вони з пані Іриною завжди поруч — удома, в офісі, на території парку, інколи навіть у відрядженнях. А ще в Сармата з’явилася справжня служба — він патрулює сушу і водні узбережжя разом зі співробітниками «Тузлівських лиманів».

 

Їхнє завдання — стежити за тим, щоб природоохоронний об’єкт був недоторканним для порушників. У зоні контролю – 28 тисяч заповідних гектарів.

 

«Це класнючий пес! — каже Ірина Михайлівна. — Він добрий до дорослих та дітей, усе відчуває і любить спілкуватись. Часто думаю про те, скільки часу він був сам, як страждав, коли через війну втратив велику родину й осиротів. Для мене Сармат також жертва війни, бо війна принесла стільки болю людям і тим, хто був з ними завжди поруч, — домашнім тваринам».

 

Не минула клята війна й «Тузлівські лимани». Прямі влучання безпілотників та інших боєприпасів нерідко зчиняють пожежі у степовій зоні. Є тут також ділянки, де у мулові та піщаних насипах лежать нерозірвані снаряди. На повне розмінування території підуть роки.

 

Постраждала в заповіднику і жива природа. У Чорному морі під час бойових дій масово гинуть дельфіни. Головною причиною є потужні сонари військових кораблів, які порушують ехолокацію цих тварин.

 

Начальник науково-дослідного відділу Національного природного парку «Тузлівські лимани», доктор біологічних наук, професор Іван Русєв разом з колегами збирає доказову базу цієї трагедії.

 

Щоденний моніторинг на узбережжі парку показав рекордні цифри: 8 з половиною загиблих тварин на один кілометр проти звичних 0,07 до війни. Статистика просто вбивча.

 

Парк продовжує роботу в умовах війни. Його команда оберігає на своїй території тисячі водоплавних птахів. Одні гніздяться тут постійно, деякі перепочивають у ході міграції до інших країв.

 

А ще мілководні лимани є нерестовищем для риб та інших мешканців моря. Про рідкісні трави говорити взагалі не доводиться. Помилуватися красою північного Причорномор’я до війни приїздили тисячі туристів.

 

Зараз тут досить безлюдно, але пильний пес Сармат дочекається кращих часів. До речі, торік рейнджери НПП «Тузлівські лимани» отримали міжнародне визнання, зокрема нагороду IUCN Ranger Awards 2025 за мужність та відданість справі.

 

Отака історія. Спочатку думалося: Сармат — щасливець, який витягнув найкращий білет у закрученій лотереї життя. Насправді все не так. Його майбутнє опинилося в руках сильних і красивих людей, які міряють життя не словами — чином. Вони змінюють долю і творять дива там, де це, здається, вже неможливо. 

 

Ніна ЖЕЖЕРА