Це був рік двох уявлень, які зіткнулися лобами.
Рік, коли Трамп дивився на Зеленського як на змінну в угоді, а Зеленський дивився на Трампа як на арбітра історії. І обидва помилялися.
Американська політика звикла перетворювати зовнішні війни на внутрішні сюжети. Українська — виживати в логіці, де кожна помилка коштує територій, людей і часу.
Коли ці два світи перетинаються, виникає не союз — виникає напруга. Дзвінок, який став імпічментом.
Зустріч, що перетворилася на телевізійний скандал. Мирні формули, які звучать як бухгалтерія для одних і як вирок для інших.
Трамп упевнений: усе можна звести до угоди. Зеленський знає: не кожну угоду можна пережити.
Один мислить рейтингами й швидкими перемогами, інший — страхами початку агресії росії 2014-го і страхом безкінечної війни.
Один вважає, що тиск пришвидшує мир. Інший — що тиск без гарантій лише відкладає нову війну.
Цей текст — не про симпатії. І не про зраду. Це спроба розібрати три моменти, де їхні хибні уявлення одне про одного стали політичними фактами. Бо інколи історію вирішують не танки, а помилки в читанні намірів.
Імпічмент, що отруїв стосунки
Перша каденція Дональда Трампа залишила у стосунках з Україною не просто осад — вона залишила токсичний шрам. І цей шрам має конкретну дату: 25 липня 2019 року.
День, коли телефонний дзвінок перетворив Володимира Зеленського з нового іноземного лідера на персонажа американської війни культур.
Трамп тоді діяв цинічно і прямолінійно. Йому був потрібен компромат або бодай імітація розслідування — проти Джо Байдена, головного суперника на виборах. Україна в цій логіці була не союзником, а інструментом.
Новообраний Зеленський, політичний неофіт без досвіду вашингтонських мінних полів, сприймав президента США інакше — як гаранта безпеки, для якого достатньо продемонструвати лояльність, антикорупційний настрій і готовність до співпраці.
Саме тут і сталося фатальне непорозуміння. Для Трампа «новий президент України» був зручним важелем у внутрішній боротьбі. Для Зеленського президент США залишався архітектором безпекової парасольки, від якої залежить виживання держави.
Дзвінок, мем якого згодом оприлюднив Білий дім, зафіксував цю асиметрію: прохання «зробити послугу», згадки Байденів, Джуліані, CrowdStrike. Американські медіа не раз наголошували: це не дослівна стенограма, а реконструкція, але політичного ефекту це вже не змінювало.
З цього моменту Зеленський був втягнутий у чужу війну — війну за Білий дім. Українсько-російська війна раптово перетнулася з американським імпічментом. І хоча Київ не замовляв цієї ролі, він опинився в ній автоматично.
Наслідки виявилися довготривалими. Для Зеленського — втрата суб’єктності в очах частини вашингтонського істеблішменту: його почали сприймати не як лідера держави у війні, а як фігуранта токсичного сюжету.
Для Трампа — імпічмент і руйнування легітимності методу «тиск в обмін на послугу».
Парадоксально, але в короткій перспективі програли обоє. Зеленський — політичну нейтральність.Трамп — інструмент шантажу, який вийшов з-під контролю. І саме ця отруєна спадщина першої каденції пояснює, чому навіть після повернення Трампа до влади між ним і Зеленським не могло бути «чистого старту».
Дзвінок 2019 року досі лунає в кожній їхній розмові — навіть коли про нього вже не говорять уголос. Оливи у вогонь додав візит Зеленського на завод боєприпасів уже в ході виборчої кампанії 2024 року. Що республіканцями було сприйнято як агітацію за Камалу Гарріс.
Овальний кабінет як сцена трагедії: коли публічність з’їла переговори
28 лютого 2025 року Овальний кабінет перестав бути простором дипломатії — він став сценою. Дональд Трамп і Володимир Зеленський розіграли там не політичний діалог, а психодраму, яку американські медіа одностайно охрестили disaster.
Reuters зафіксував зірваний переговорний трек, Associated Press дав «сирий звук» конфлікту, без дипломатичних фільтрів. І цього виявилося достатньо, щоб стало ясно: це не суперечка про тактику — це зіткнення архетипів.
З психологічного погляду, сцена майже фрейдистська. Трамп у ролі політичного батька — фігури влади, що вимагає визнання і покори, демонструє силу публічно, бо саме публічність для нього є підтвердженням домінування. Зеленський — син, який подорослішав занадто швидко, пройшов війну і відмовляється прийняти «батьківський» компроміс як єдино можливий. У класичному едіпальному конфлікті син мусить або підкоритися, або кинути виклик. Зеленський обрав друге — і зробив це в найгіршому з можливих місць.
Американські коментатори звели конфлікт до простої формули: Трамп хоче швидку угоду, Зеленський боїться угоди без гарантій. Але за цією простотою — різні політичні жанри. Для Трампа мир — це шоу-перемога, яку можна продати виборцю: «я натиснув, я домовився, я закрив питання».
Для Зеленського мир — це екзистенційний вибір, де помилка означає повторення катастрофи. Коли ці жанри стикаються, виникає не компроміс, а драма.
Тут доречна й антична оптика. Овальний кабінет у цю мить нагадував сцену грецької трагедії: герой, попереджений досвідом і хором історії, намагається зупинити фатальний крок, але володар сцени, засліплений гібрисом, сприймає застереження як виклик. Публічність виконує роль хору — вона фіксує кожне слово і робить відступ неможливим без втрати обличчя.
Помилки були симетричні. Зеленський переоцінив можливість публічно переконати президента США, не перетворивши це на особисту образу. Трамп переоцінив ефект публічного приниження союзника, вважаючи, що це автоматично посилює переговорну позицію. Насправді він лише звузив простір для компромісу, бо будь-яка поступка після такого виглядає капітуляцією.
Короткостроково кожен «виграв» своє. Трамп — картинку сили для внутрішньої аудиторії. Зеленський — симпатію частини Заходу, який побачив лідера, що не грає роль прохача. Але стратегічно це був класичний lose-lose: публічний конфлікт зруйнував керованість процесу і змусив дипломатію піти в тінь — до «сірого треку» посередників і технічних домовленостей.
Овальний кабінет цього дня показав головне: коли політика стає терапією его, навіть найвеличніші інтер’єри не рятують від трагедії.
Мир як торг: кінець 2025—січень 2026, гарантії, території і Давос
Кінець 2025 року відкрив третю фазу стосунків між Трампом і Зеленським — фазу не конфлікту, а холодного торгу. Зафіксований Reuters наратив «ми ближче до миру» супроводжувався принциповою обмовкою: територіальне питання лишається відкритим, а відповідальність за гарантії дедалі активніше зсувається в бік Європи.
Паралельно The Wall Street Journal описував логіку «концесій» — як технічний набір змінних, що викликало жорсткий спротив у Києві та тривогу в частини європейських столиць.
Психологічно ця фаза показує, що обидва зробили висновки з попередніх травм. Трамп більше не йде в лобові публічні конфлікти — він мислить як класичний переговорник з рисами інструментального нарцисизму: фіксує рамку «прогрес», але завжди залишає шлях до відступу.
Формула «ще не вирішено» або «Європа має взяти частину» — це не слабкість, а страх персональної відповідальності за результат, який може не спрацювати.
Зеленський, навпаки, переходить у режим подвійної адресації. З одного боку — утримати США в ролі бекстопу, бо без них гарантії безпеки перетворюються на папір. З іншого — публічно тиснути на Європу, апелюючи до її інфантильності у питаннях безпеки.
У Давосі-2026 це прозвучало максимально жорстко: без американської участі Європа не здатна гарантувати мир. Для Reuters це стало маркером нової тональності — не прохання, а ультимативного сорому.
Головна помилка тут — асиметрія у сприйнятті територій. Для Трампа територія — змінна в угоді, предмет торгу, який можна компенсувати економічними бонусами. Для Зеленського це конституційний та ідентифікаційний символ.
Звідси різкі публічні вибухи навколо Криму й Донбасу: коли Трамп чує «не обговорюється», він чує «угода неможлива»; коли Зеленський чує «реалістично», він чує «легалізація поразки». Reuters не раз фіксував цю колізію у взаємних докорах.
Стереотип Зеленського — віра, що раціональне пояснення втримає США до кінця. Американська реальність інша: у центрі — виборець, втома і ціна. Трамп тому й тисне на швидкість і «видиму вигоду», бо саме це конвертується у внутрішній політичний результат.
Наслідок — гібридний переговорний продукт: безпека змішується з економікою, гарантії — з розподілом тягаря між США і Європою. Ризик очевидний: будь-яка публічна фраза про «остаточність» статусу територій може зірвати трек, бо руйнує рамку угоди в трамповій логіці.
У цій фазі не перемагають — тут контролюють рамку. Трамп продає «я наближаю мир». Зеленський — «без гарантій мир є лише паузою». Поки ці рамки співіснують, процес рухається. Але території й гарантії залишаються тими точками, де торг легко знову перетворюється на кризу.
Фінал війни: сценарій виснаження, а не домовленостей
Фінал цієї війни дедалі менше залежить від переговорів і дедалі більше — від втрати росією суб’єктності. Владімір путін недоговороздатний не емоційно, а інституційно: для нього будь-яка угода — це тактична пауза, а не кінець війни. Саме це із запізненням, але доходить до західних столиць.
Для Дональда Трампа перелом настав не в Україні, а на глобальній периферії. Венесуельський кейс показав: російський вплив не масштабується, не захищає союзників і не витримує системного тиску.
Образ «паперового тигра» перестав бути метафорою. Звідси — розгортання війни проти тіньового флоту РФ, до якої долучилися європейські держави і рішення Європейської комісії фінансувати спецтрибунал над злочинами путінізму. Це вже не мораль, а демонтаж опор режиму.
Потенційним каталізатором може стати Близький Схід. Спільний удар США та Ізраїлю по Ірану остаточно оголив би безпорадність москви. І головний адресат цього сигналу — Китай. Пекін не рятує слабких партнерів, він ними користується. Ослаблена росія, швидше, стане об’єктом тихого переділу, ніж геополітичним союзником.
У такій конфігурації війна може завершитися у 2026 році не мирним договором, а втратою РФ здатності воювати: фінансово, технологічно й дипломатично. Успіх необхідний Трампові не менше, ніж українцям. Проміжні вибори поки нічого доброго для Трампа не обіцяють. А перемога демократів – новий імпічмент для Трампа.
«Рік Трампа» і «рік Зеленського» — це дзеркала двох машин: одна продає швидкий ефект, інша — екзистенційну безпеку. Але спільний результат один: фінал настане тоді, коли світ остаточно визнає Путіна нездатним бути стороною будь-якої угоди.
Володимир ЦИБУЛЬКО
