Шляхом старої лахудри

Мій старший колега по перу Валерій М’ятович в одній зі своїх книжок, де дія відбувається в його степовому центральноукраїнському краї, розповідає, зокрема, про те, як тамтешні горе-краєзнавці намагалися начебто для доброї справи — збереження давніх придорожніх стовпчиків з каменю-піщаника в одному з райцентрів — пов’язати їх появу на нашій землі з поїздкою імператриці Катерини з графом Потьомкіним по новоокупованих Російською імперією українських територіях 1787 року.

 

Хоча насправді ті стовпчики з’явилися кількома десятиліттями пізніше, коли там царська влада облаштовувала військові поселення, ними позначали військову дорогу, а Катеринині внуки — Олександр і Микола — були нічим не гіршими й не кращими за свою бабу, і вшановувати їх немає сенсу ніде.

 

Та мені одразу згадалася, як дурний анекдот, інша історична побрехенька, бо соромно звати її гарним словом «легенда». У нашій громаді є село Великі Бучки, а там — придорожня криниця, що її дехто називає царською.

 

Тобто з неї нібито пила цариця саме під час тієї інспекційної поїздки. І не було спроби внести той колодязь до реєстру пам’яток, лише «увічнили» на вишивці.

 

Спливло в пам’яті, коли я востаннє був там. Давненько. Точно ще до ковідного карантину, бо заняття в школах були в звичному форматі. А я відвідав Великобучківську школу для творчої зустрічі з учнями та вчителями.

 

По її закінченні хтось із керівництва школи подзвонив у сусідню, аби там попередили водія шкільного автобуса, який мав підвезти в село дівчинку-старшокласницю, недавно їхню ученицю, аби він забрав мене на зупинці.

 

Бо перевозити сторонніх людей шкільними автобусами було заборонено. А це не сторонній, це чоловік приїздив до нас по ділу.

 

Так я й пішов до зупинки виглядати автобус. Був час уважно оглянути й криницю. Зразу привернуло до себе увагу, що кришка пошкоджена. Заглянув усередину — ланцюг обірваний, відра нема.

 

У воді плавають пластикові пляшки. Хтозна, що туди ще кидали. Подумалося: добре, що ніхто з агентів русского міра не спробував внести цей колодязь до реєстру пам’яток.

 

Але, з іншого боку, кому було б погано, якби не царська, а звичайна криниця при дорозі на Дніпро—Січеслав була в доброму стані, щоб водії з пасажирами могли спинитися набрати води для своїх потреб? Без згадок про Катерину.

 

Пізніше криницю і територію біля неї було почищено і впорядковано силами сільської ради. Але не для цариці. Там її не чекають і не чекали ніколи.

 

Але згадаймо повість Миколи Гоголя «Майська ніч». Там обігрується повторюваний комічний момент, коли сільський голова постійно згадує й хвалиться тим, що, мовляв, царицю віз. Хоч він її й не бачив. Не удостоївся.

 

А було лише те, що царський кучер покликав сільського парубка показати дорогу. А для цього треба було проїхати кілька верст біля кучера.

 

Це й була ключова подія в житті старого дурня, варта всього подальшого життя.

 

Але в Гоголя нічого випадкового не було. І тоді, й пізніше відбувалися, говорячи сучасною термінологією, інформаційні вкиди, метою яких було показати населенню «Юго-Западного края» і «Новороссіі», якою епохальною й визначальною подією була поїздка імператриці.

 

Що саме після неї, внаслідок неї, й почався економічний і культурний розвиток цього краю. Зі знайденням ефективних власників та інвесторів. Хоча насправді сталося з точністю до навпаки. «Степ широкий, край веселий та й занапастила».

 

І чого варті оті європейські інтелектуали, «лідери думок», що листувалися зі старою лахудрою і вихваляли освічений абсолютизм? А вони не варті й підметки з козацького чобота нашого Сковороди, який усе добре бачив і розумів.

 

А вони не зрозуміли суть події, що відбувалася за 20 років до поїздки. Події, рівної за масштабами французькій революції і війні за незалежність американських штатів. Це Коліївщина. Внаслідок неї в Європі могла б постати держава нового типу. Не постала. Завдяки, зокрема, й Катерині.

 

Півтори сотні років тому Михайло Драгоманов написав працю «Пропащий час». Так наш історик схарактеризував період імперської окупації. Це не була «бездержавність», бо держава була в серцях і творах її кращих представників.

 

Терміни «бездержавність», «недержавна нація» викидаємо на смітник і сподіваємося, що колеги з комплексом меншовартості не забиратимуть їх звідти.

 

І справді, нічого нам тодішні окупанти не заснували і не збудували. Що робили — то для себе, а не для нас, руками наших людей. Теж сподівалися на тисячолітній рейх.

 

А пропащим часом можна вважати подекуди і період після 1991 року. Були сподівання, що покоління, яке пам’ятає радянсько-тоталітарне рабство, просто вимре, як у Мойсея в пустелі.

 

Це була дуже хибна стратегія, бо і ті не померли, і біля бронзових не тільки леніних, а й катерин росія з місцевими «браттями» змогли виростити колаборантів.

 

А нам, українцям, час повертати в обіг термін «великодержавність». Нічого поганого він не означає. Лише справжня велич нашої держави — України.