Полювання на «Чипсу». Чому благодійникам не вдалося забрати з вулиці 84-річну жебрачку на кріслі колісному

Чому наміри багатьох благодійників витягнути безпритульну літню жінку зі складних життєвих обставин й убезпечити від можливих загроз під час холодів звелися до нуля?

 

Чи дійсно безхатьки страждають без даху над головою?

 

«Україна молода» досліджувала суспільне явище. 

«Живемо у дуже дивний і болісний час. Час, коли одні бенкетують, а інші просто намагаються вижити. Сьогодні я побачила немолоду жінку. Їй 84 роки. Вона боса, у мокрих шкарпетках.

 

Без куртки, лише кілька старих светрів, нашарованих один на один. Вона не ходить, сидить у кріслі колісному. Стоїть на зупинці «Площа Київська» у Полтаві.

 

У неї немає дому. Немає документів. Вона не місцева, переміщена особа. Усе її життя — в білому мішку, майже як у Святого Миколая, тільки там не подарунки, а кілька ганчірок, які важко назвати речами.

 

Я не витримала й підійшла. Запитала, куди вона їде і чому в такому стані. Вона відповіла, що блукає по вокзалах, бо притулки її не беруть — немає місць. 

 

Викликала поліцію. Поки чекала, телефонувала до притулків, які змогла знайти в інтернеті. П’ятниця, 17:00. Ніхто не відповідає. Або недоступно. 

 

Моя співрозмовниця розповіла, що її вигнали з Південного вокзалу, а поліція просто посадила в тролейбус. Так вона й опинилася на цій зупинці. 

 

Поліція приїхала. Сказали прямо: «Притулків тимчасового чи постійного перебування немає. Ті, що були раніше, закрили, і тепер там ТЦК». Єдине, що вони можуть запропонувати, це знову посадити нещасну людину в тролейбус і відправити на Київський вокзал. Ось і все.

 

Образа. Злість. Безсилля. Усвідомлення того, що я сама — людина з інвалідністю — ні фізично, ні фінансово не можу допомогти більше. І ще гірше усвідомлення, що державі/місту, схоже, теж не до цього.

 

Хотілося взяти цю стареньку і привезти прямо до кабінету в. о. міського голови Катерини Ямщикової чи департаменту соціального захисту. Але знову — час. П’ятниця. Вечір. Міська рада зачинена.

 

Мільйони виділяються на соціальний захист населення. В країні війна. Люди втрачають домівки, здоров’я. І при цьому немає навіть елементарного — місця тимчасового прихистку для 84-річної жінки в кріслі колісному.

Написане не має сенсу. Але ж все одно написала...».

 

Цю щемливу й водночас обурливу історію розповіла у Threads полтавка Тетяна Омелай. «УМ» вирішила її продовжити.

Судячи з обговорень цієї історії у соцмережах, дуже багато небайдужих людей готові були реально допомогти знедоленій жінці. Хтось написав, що може звернутись до благодійного фонду «Старенькі», який опікується самотніми літніми людьми.

 

Хтось зауважив, що на найпопулярнішому українському сервісі з пошуку безплатного житла «Прихисток» є кілька пропозицій. Пропонували звернутись до благодійних фондів «Проліска» й «Карітас» по продукти харчування та соціальний супровід. Підказували, що грошову та правову допомогу можна оформити через БФ «Право на захист».

 

Хтось висловився, що треба відкрити монобанку на додаткові витрати й забезпечення знедоленої людини. Одна жінка готова була навіть оплатити приватний пансіонат, доки вирішуватиметься її подальша доля... 

Було багато емоційних відгуків.

 

«Поліція може знайти тимчасовий притулок? Як щодо будинків престарілих? Треба не чекати, а везти людину просто туди, хай оформлюють! То вже взагалі якийсь сюр — лишити безпомічну людину в тролейбусі...». 

 

«А чому її тимчасово не можуть помістити до лікарні? Чи там такі не потрібні?». 

 

«Треба цей пост показувати всім, хто вважає ждунами людей, що відмовляються виїздити з прифронтових територій. Їхати банально нікуди! Якщо ти одинокий пенсіонер, то місць­ для постійного розміщення немає, соціального й медичного супроводу — також». 

 

Втім далі обговорень інциденту справа не пішла. Оскільки літня жінка на кріслі колісному, судячи з усього, зникла з Полтави. 

 

Ми дарма розшукували її на вокзалах, базарах та інших людних місцях, де зазвичай збираються безхатьки. 

 

«Ні, не знаємо такої, — тільки знизували плечима ті, у кого ми намагались розпитати про стареньку. — По безплатні обіди, що роздають благодійники на Південному вокзалі, вона не приїжджає».

Та, судячи з офіційних коментарів, історія із «загубленою» старою жінкою на кріслі колісному набагато прозаїчніша, аніж її представила авторка емоційного посту в соцмережі. 

 

Вже наступного дня жінка написала, що о 7:30 вона була на вокзалі — хотіла поговорити з героїнею оповіді, але її там не знайшла. І більше вже ніде її не зустрічала. 

 

Після цього тема для віртуальних обговорень вичерпалась, запал у бажаючих допомагати згас, бо «об’єкт» турботи розчинився на просторах України, навіть не підозрюючи, яке тепле й сите життя для нього готові були забезпечити добрі люди. 

 

«26 грудня близько 17:00 до патрульної поліції надійшов телефонний дзвінок. Громадянка, яка телефонувала, сказала, що виявила на площі Київській «загублену» стару людину в кріслі колісному, якій вочевидь потрібна допомога, — повідомила «Україні молодій» речниця патрульної поліції Полтавщини Ірина Пилипенко. — Патрульні, виїхавши на місце події, запропонували людині з інвалідністю викликати «швидку», яка доставила б її у притулок для безхатченків (наші автівки не призначені для перевезення крісел колісних). Однак вона навідріз відмовилась кудись їхати й попросила занести її разом з власним засобом пересування у тролейбус, що їде на Київський вокзал. Наші співробітники виконали її побажання й нагадали водієві тролейбуса, щоб він допоміг жінці вибратися з салону на кінцевій зупинці. У нас є інформація, що особа, про яку йдеться, мігрує між містами й жебрає». 

 

Таку ж інформацію має й директорка Центру адаптації для бездомних та звільнених з місць­ позбавлення волі благодійної організації «Світло надії» Марина Переверзева. 

 

За її словами, полтавські патрульні з приводу виявленої літньої особи зателефонували своїм колегам у Харків, які зв’язалися з благодійним фондом «Схід SOS», що допомагає постраждалим від військової агресії та переселенцям.

 

З Харкова оперативно приїхали волонтери, котрі готові були забрати жінку під свою опіку. Знайшли її на вокзалі. Але вона навідріз відмовилась їхати з ними. Й поки благодійники відійшли, щоб порадитись, як бути далі, — зникла. 

 

За неперевіреними даними, та має «куратора», який вивозить її для жебракування й забирає в неї пожертви. Вочевидь вона щось залишає собі на сяку-таку їжу. Кажуть, її часто бачать із чипсами, тому до неї пристало прізвисько «Чипса». 

 

Марина Переверзева говорить, що одна небайдужа полтавка у телефонній розмові розповіла їй, що «Чипса» жебракувала у Полтаві кілька днів, і вона віднесла їй нові теплі речі. Але коли наступного дня знову прийшла на місце її жебрання, то обновок при тій вже не було. Пояснити, де вона їх поділа, «обдарована» не змогла. 

— А чому ви не забрали її до свого Центру? — запитую Марину Переверзеву. 

 

— Згідно з правилами, у нашому закладі мають право проживати лише особи віком до 60 років, котрі можуть самі себе обслуговувати. Ми займаємось переважно людьми, які виходять з місць позбавлення волі, реєструємо їх у себе, щоб вони могли отримувати соціальні виплати, оформитись на роботу тощо.

 

У нас немає штатних працівників, які доглядали б за немічними. Адже їм треба міняти памперси, купати, переодягти, саджати у крісло колісне... Та навіть те ж крісло у двері Центру не проїде! Ми можемо дати чаю, щось поїсти, зігріти, але не більше. 

 

Буває, біля нашого закладу хтось вивантажує таких людей, розуміючи, що ми не залишимо їх у біді. Тоді ми починаємо їх кудись прилаштовувати: телефонуємо в інші організації, подаємо інформацію в групи. 

 

Згадану особу слід оформлювати в геріатричний пансіонат. Однак це дуже копітка справа. Збір документів (а їх часто доводиться відновлювати) займає щонайменше пару місяців. А цей час людина без даху над головою десь має перебувати. Цим опікуються управління соціального захисту. Однак жінка цього не хоче. Як змусити людину? Вона обрала таке життя...

 

— Де ще можуть допомогти тим, хто опинився у складних життєвих обставинах і потребує сторонньої допомоги? 

 

— Послуги таким громадянам надають територіальні центри соціального обслуговування. Це спеціальні державні установи, які діють у кожній громаді, при яких є сектори обліку бездомних громадян.

 

У більшості з них створені стаціонарні відділення, де можна перебути деякий час. Знаю, що реабілітаційний центр для безхатьків 60+ з інвалідністю є в Диканьці. Чула, в Івонченцях під Полтавою хтось надає приватно таким людям дах над головою. 

 

«Нє-а, нікуди я не хочу оформлюватись! — відмахується від моєї пропозиції невисокого зросту кульгавий чоловік у засмальцьованій куртці, явно безхатько, з яким я розговорилась на Південному вокзалі. — Це ж пенсію відберуть. А так я вільний. Щойно волонтери нагодували, зараз сяду в електричку й поїду в Гребінку! А звідти, як захочу, — в Київ. Тепло й безплатно, за посвідченням. Поліція дозволяє спати на вокзалах. Не життя, а лафа!».

 

Чоловік, від якого розповсюджується запах ніяк не «Діору», усміхається беззубим ротом. Він щасливий у своєму стані. 

 

Нез’ясованим лишилось питання, хто заробляє на «Чипсі». Двоє чергових патрульних з Полтавського міського управління поліції, у котрих я також розпитувала про героїню соцмереж на кріслі колісному, відповіли, що мої запитання не до них. Бо вони не відслідковують переміщення безхатьків. А рейди серед них час від часу проводять колеги з Подільського райуправління. Та оскільки ці люди часто мігрують, — не факт, що особа, яка мене цікавить, потрапляла в їхнє поле зору.

 

Чи дійсно немає місць у притулках, бо вони віддані під ТЦК? Це не так. Втім тут є нюанси. Якщо ці заклади сусідують, то безхатьки призовного віку, як удалось мені з’ясувати, уникають шукати в них прихистку, віддаючи перевагу жити на вулицях, де отримують взимку обмороження, хворіють, а буває, й помирають. 

 

«Клята війна, скільки ж болю, смертей і зруйнованих життів вона принесла...». Це фраза, яку я зустріла в обговореннях цієї історії. Але я не пов’язувала б її винятково з війною. Насправді ми не знаємо, чи дійсно немолода жінка є внутрішньо переміщеною особою.

 

Жебракування ж — давнє соціальне явище, один з методів вирішення матеріальних та фінансових проблем, легкого збагачення, а також спосіб існування певних прошарків суспільства... Це дуже складна проблема, яку досі не вдалося вирішити жодній державі, хоч скільки інституцій за неї береться.