У війни — жіноче обличчя. Історія аеророзвідниці «Хартії» Джинкс

Аліна Андрєєва мобілізувалася в «Хартію» на посаду фотографа. Це було в 2023 році. До того вона жила в Києві й займалася контент-креацією, тобто створенням різноманітного інформаційного наповнення для соціальних платформ. Але, каже, не відчувала, що реалізована в повній мірі. Тож вирішила реалізувати себе у війську. 

 

Зізнається, про військову справу й про армію тоді уявлення не мала. Просто прагнула зрозуміти, що це таке, й бути максимально ефективною на фронті. 

 

«Звичайно, хотілось потрапити на бойову роботу, але це бажання я відклала на колись, бо, кажу ж, навіть не уявляла, що таке військо, — продовжує Аліна. — Мені радили обов’язково мати якийсь запасний варіант на випадок того, коли щось не сподобається в бригаді. Адже мобілізований не може взяти й просто піти додому. Списатися зі служби через три роки можуть лише контрактники. Таким запасним «аеродромом» я визначила для себе кінологічну службу. 

 

Оскільки я ніколи не була фізично витривалою, розуміла, що, напевно, багато чого не вивезу. Для початку пройшла місячний вишкіл для цивільних на базі Українського легіону. А після мобілізації пройшла ще два місяці базової військової підготовки, як усі. Це мене трохи загартувало й утішило». 

Таким чином, Аліна влилася у невелику на той момент команду комунікаційників «Хартії». Щоб просто адаптуватися до військової субординації, де існує чітка підпорядкованість, яку не можна порушувати, їй знадобилось із пів року. 

 

Поступово завдяки можливості їздити у бойові підрозділи, неформальному спілкуванню з бійцями в неї склалося враження, як працюють різні роди військ. 

 

«Тоді мені здавалося, що найлегше нищити ворога, керуючи безпілотником, — усміхається Аліна. — До того ж, не треба багато бігати. Сховався й сидиш в одному місці... Але то виявилось ілюзією. Хоча вочевидь за цей час змінився сам характер війни.

 

Раніше оператори дронів виїжджали на позиції на кілька днів, після чого мали стільки ж вихідних, і це дійсно був комфортний графік роботи. А зараз реальність така, що ми змушені інколи працювати до місяця на позиції. І, буває, через пару днів перепочинку знову повертаємось до виконання завдань. Просто не вистачає людей.

 

Хоча, якщо логістика дозволяє, адекватні командири завжди регулярно проводять заміни, щоб не допускати виснаження особового складу». 

Працювати з камерою у військовому підрозділі вразливій дівчині було важко морально.

 

«Так сталося, що найперше я познайомилася з бійцями батальйону розвідки, — пригадує Аліна. — За кілька днів до їхнього виходу на позиції ми сиділи за столом у хаті, де вони розташовувались, на Лиманщині. Було приємне спілкування, ми планували майбутню роботу, я фотографувала військових... А потім я дізналась, що не всі повернулися з бойового завдання. Мені дуже боліло, коли бачила лайки у соцмережах під фотографіями загиблих». 

 

За словами Аліни, не раз траплялось, що її пам’ять заклинювало на певний час і вона не могла згадати імен своїх побратимів, яких бачила пораненими, у крові, обгорілими. У нетипових обставинах просто настає ступор... 

Джинкс — аеророзвідниця.

 

«Якось я працювала на стабілізаційному пункті, — пригадує. — Наші війська тоді контратакували біля Липців на Харківщині. Загалом штурм був успішним, але протягом двох годин на стабпункт практично безперервним потоком доставляли поранених. Люди без ніг, без рук, усе в крові... У когось сильні контузії, психологічні проблеми.

 

Медики забирали їх на операції, одночасно було зайнято чотири-п’ять столів. Про санітарію, стерилізацію, дезінфекцію не йшлося, бо у таких випадках треба терміново щось робити, аби стабілізувати стан поранених. Професіоналізм медиків вражав, усі викладались по максимуму. 

 

Одна з операцій мене надзвичайно вразила. Щоб знайти уламок у черевній порожнині, хірургам довелось вийняти кишки і скласти назад... 

 

Не менш вражена я була й поведінкою наших бійців. Навіть маючи тяжкі поранення, вони поводились так, ніби взагалі нічого не трапилося. «Надавайте допомогу — і я йду працювати далі», — чула, як вони говорили медикам. 

Запам’ятала одного хлопчину, якому осколок пройшов через щоку, перенісся в око. Він розумів, що залишився без одного ока, але спокійно собі сидів, курив...

 

Для мене було великою честю перебувати поряд із цими людьми у такий складний для них момент. Намагалась їх підтримати, чимось допомогти й нікому не заважати. При цьому мала документувати все на камеру, щоб потім опублікувати їхні історії. 

 

Насправді це був жахливий досвід. Здається, тоді прийшло усвідомлення, що хочу змінити роботу». 

«Я взагалі не знаю, як у мене все виходить. Чесно! — усміхається Джинкс. — Коли вже перевелась в аеророзвідку, зрозуміла, що мені треба терміново поліпшувати фізичну форму. Це лише на перший погляд здається, що пілот БпЛА перебуває у відносно безпечній зоні. Нас, звісно, трохи підвозять машинами. Але до бойових, хочеш-не-хочеш, мусиш бігти.

 

Є напрямки й ділянки, якими навіть 20 кілометрів доводиться пересуватися по відкритій місцевості при повній амуніції. Просто тому, що кілзони розростаються, а техніка для ворога в пріоритеті для знищення. Тобто мусиш бути трохи піхотинцем. І щоб це вивозити, треба мати гарну фізичну форму. Відповідно, систематично тренуватись: підтягуватись, качати спину, корпус, руки. 

За словами Аліни, у «Хартії» немає сексизму.

 

Іншими словами, для пілота мавіка вміти літати — це не в першу чергу. Він має вилізти на дерево й прикріпити антену. Облаштувати позицію, обладнати туалет. Увімкнути генератор, зарядити його, підключити екофлоу, а в разі поломки відремонтувати. Зрештою, приготувати собі їжу на маленькому газовому балоні. Цього треба вчитись, вмикати логіку, щоб не виглядати тотально розгубленим на позиції й не відволікати побратимів від виконання основного завдання. Зате потім можеш відсидітись і відлежатись, вистежуючи ворога». 

 

Звісно, каже Аліна, все це ніяк не легше, аніж працювати з фотокамерою. Місяць теоретичного навчання, яке забезпечує «Хартія», це круто, та все ж головне — практика. Літати на симуляторах — лише прикольна гра, літати ж уживу — це щоразу нестандарт. Військова завдячує своїй посестрі Жульці, яка на перших порах опікувалася нею. 

У чому полягає завдання аеророзвідника?

 

«Інколи в смітті знайти щось, за що можна зачепитися, щоб паралізувати ворога, — образно відповідає Джинкс. — Скидами ми не займаємось. Спостерігаємо зверху, чи не з’явилися, наприклад, свіжі стежки на місцевості. Прим’ята трава, скажімо, свідчить про те, що по ній частіше ходять. І якщо вчора не було, а сьогодні десь виросла якась купа відходів, це може означати, що поряд хтось є.

 

Ці всі моменти аналізуємо разом з «Айстаром» (ІSTAR — військова система та процес розвідки й спостереження, що об’єднує збір даних, отриманих завдяки дронам, їх аналіз у реальному часі та швидку передачу командирам для ухвалення рішень і знищення цілей. — Авт.). Роздивляємося підозрілі об’єкти під різними кутами, під різним освітленням, з різних дистанцій. 

 

Якось ми побачили, що росіяни роблять скиди посилок в одному місці, які потім хтось забирає. Встановили спостереження за місцем скиду, відслідкували, хто її забрав і куди поніс. Після цього суміжники влучили куди треба. 

Фото, зроблене Аліною на стабпункті.

 

Тобто, це такі багатоетапні історії. Але ти маєш постійно, пів доби, доки триває твоя зміна, бути в кадрі, щоб нічого не пропустити у своїй зоні відповідальності, постійно вдивляючись у кожен піксель. А ще — слідкувати, щоб генератор працював, щоб екофлоу не сів, щоб пульт не розрядився, щоб усі антени були підкручені, щоб борт вчасно повернувся, бо інакше його можна втратити. Якщо впаде недалеко, його можна в принципі забрати. Але ж на твоєму шляху можуть бути міни, розтяжки». 

Особливої різниці між нашими й ворожими безпілотниками немає, каже Аліна. Адже всі вони зроблені в Китаї. Хоча, треба визнати, росіяни завдяки кращим фінансовим можливостям мають певні переваги і в кількості БпЛА, і в їхньому програмному забезпеченні.

 

Тим паче, вони напряму співпрацюють з китайськими виробниками. Зараз китайці, до речі, впроваджують нові технології, щоб полегшити вагу оптоволокна, бо воно важке. А в росіян є дуже успішні підрозділи, з високим потенціалом, з якими складно працювати. 

 

Але ж ми також не стоїмо на місці... На їхні дрони у нас є антидрони. 

«Там, де «Хартія», там результат! — говорить Джинкс. — Події в Куп’янську, про які зараз багато розмов, зайвий раз це підтверджують. Хоча у нас порівняно невелика бригада й не якісь супербойові молоді кадри в штурмовиках. Однак у нас добре працює менеджмент, який робить нашу боротьбу ефективною. Якщо плануються якісь операції, то враховуються найдрібніші нюанси у роботі навіть маленьких груп. 

 

Кожне планування — це шалений процес. Як фотограф була присутньою на різних етапах планування операції зі звільнення значної території поблизу Липців на Харківщині. Спершу операцію обговорювали командири між собою, потім — зі своїм командиром.

 

Вивчали не тільки географічну мапу, а й фотоплани, зняті з дронів, щоб розуміти ландшафт, що важливо для пересування військових і техніки. Потім зібрали людей, які мали бути безпосередньо задіяні в цій операції. З кожним спілкувались командир бригади і начальник штабу, кожному пояснювали процес етапності. Й так не один раз.

 

Та найбільше мене вразив випадок під час тренування перед самим штурмом. Помітили, що один з автомобілів не може рухатися в потрібному темпі, тому його замінили. І це дуже добре, що проблема була виявлена заздалегідь. 

 

Звичайно, не все завжди виходить ідеально. Але у бригаді завжди фокус уваги на тому, як покращити процес, щоб досягти військового успіху й зберегти життя людей». У «Хартії», розповідає Джинкс, спеціально запровадили тестові тижні для тих, хто хоче мобілізуватися. Це неабияке випробування, можливість перевірити себе на готовність до служби. Після цього загальновійськову вже не треба проходити. 

 

На думку Аліни, наразі підготовка на базі загальних центрів далека від реальності. Тому «Хартія» працює над створенням корпусного навчального центру з власними локаціями підготовки бійців і власними інструкторами. 

— Що ви робите насамперед, повертаючись із завдання? 

 

— Хтось одразу виїжджає у місто, включається в якісь активності, мені ж хочеться просто лягти й відпочити у спокійній обстановці.

У перші дні об’їдаєшся чимось смачненьким, про що мріяв на позиціях. Там може схотітися чогось такого, чого ти, може, ніколи в житті не хотів. Оселедця, насіння, морозива... 

 

— А відсутність води та інших побутових зручностей як переносите?

 

— Особисто для мене це не проблема. Помитися можна водою з пластикової пляшки або сухим душем. Ховаєтесь, де вам зручно, й робите свою справу. Я, наприклад, ніколи не відчувала себе брудною. Голову на позиції можу не мити, просто заплітаю косу, надіваю пов’язку і взагалі ніяких проблем. А хто хоче, користується сухим шампунем. 

 

Хтось не хоче чистити зуби, а комусь дуже важливо перед початком робочого дня нанести живильну маску, тонік і крем. Тому встає раніше.

 

Звісно, комусь некомфортно й психологічно важко ходити в туалет під звуки артилерії, але до цього треба просто звикнути.

 

Загалом варіантів, як вижити в підземеллі, мільйон.

— Дівчатка прикрашають свої «нірки»?

 

— Аякже! Це ж наш комфорт. Ти живеш у ній довгий час: їси, спиш, працюєш, спілкуєшся. І приємно, коли в твоєму помешканні не тільки чисто, а й затишно. Прикрашаємо стрічками, зеленими гілочками. Взимку набагато складніше.

 

Найбільша проблема — мати бодай мінімальне тепло й вивести його з житла так, щоб не «спалити» позицій. Тут існує багато хитрощів. Доводиться й лопати в руки брати, коли хочеться зробити бліндаж глибшим. Хоча взимку не так часто копають землю — у більшості випадків уже все нарито.

 

— Що мотивує жінок служити у війську?

 

— Загалом у чоловіків і жінок різний рівень мотивації бути у війську. Чоловіки часто потрапляють до лав захисників без власної волі. Жінка ж приходить сама, і в цьому величезна різниця. І багато хто з них приходить в армію з великою мотивацією щось робити, щось навіть змінити на краще.

 

Та, як показує практика, жодна мотивація не тримається більше року. Тому головне — дисципліна. Бо ціна всьому надто велика. Це смерті твоїх близьких і тих, з ким тебе звела війна. Якщо даси задню, то трагедій буде набагато більше. 

 

Але якщо приходить людина не просто мотивована, а професіонал у своїй сфері, це велика допомога війську. Професіоналізм — основний критерій відбору в «Хартію». У нас багато жінок, і до нас загалом професійне ставлення. Я знаю інші військові частини, де до жінок, хоч би якими знаннями вони володіли, ставляться зневажливо, їх просто не сприймають і не бачать. 

— Випадки СЗЧ серед жінок трапляються часто? 

 

— Через те, що кількість жінок в армії значно менша (10-15%), то це не так, можливо, помітно. Але насправді проблема є, і вона полягає в тому, що певна категорія жінок не витримує військової служби. Жінка може показати максимум того, на що вона здатна, і після цього зламатись психологічно.

 

Далі вона нічого не хоче, й ніхто не знає, куди її прилаштувати, яке призначення для неї знайти. Мені здається, це інфантилізм. Він може проявитись і в 30, і в 40, і в 50 років. Просто людина не до кінця усвідомила свою місію у Збройних силах. Це, звісно, безвідповідально.

 

Якщо жінка самовільно залишає військовий підрозділ, в неї більше шансів бути непоміченою в цивільному житті. На блокпостах у неї точно не перевірятимуть документи. Але буває, такій людині треба просто відновитись — місяць, другий, третій побути в цивільному житті, щоб усе стало на свої місця в її свідомості.

 

Звичайно, ми повертаємо людей, з’ясовуємо, що не так було в службі. Завжди є можливість, раптом щось комусь не подобається, перевестися в інші підрозділи, які перебувають у тому числі в безпечній зоні. Є різні варіанти. Головне, щоб кожен боєць приносив максимум користі. 

 

— Чи позначається жіноча фізіологія на виконанні бойових завдань? Ну там перепади настрою, болі під час місячних?.. 

 

— З нами працюють гінекологи, і якщо в когось підходять критичні дні, вони радять вживати гормональні препарати, щоб затримати менструацію. Це дійсно рятує. Якщо хтось не може чи не хоче приймати таблетки, то просто наліплює пластир, який виділяє гормони. Чого не радять медики, так це вживати знеболювальний ібупрофен, бо він розріджує кров, а це додатковий фактор ризику при можливому пораненні. 

 

Загалом жінки дуже добре розуміють одна одну в цих питаннях. Можемо сміятися зі своїх істерик, нападів злості чи сльозливості. Та й чоловіки, які воюють поряд з нами, досить емпатичні, знають, що нам потрібно в такі дні.

 

— Розкажіть більше про стосунки між жінками й чоловіками в бойовому підрозділі.

 

— Ми — побратими й посестри, єдина родина. Посестринство — це навіть трішки комфортніше. Ніякого сексизму (говорю про власний досвід) не існує. Хоча в чоловіків спочатку не було впевненості у жінках як у бойових одиницях. Але з часом недовіра зникла. 

 

Єдине, що командир нашого взводу запровадив правило, щоб ми не ходили в лосинах й одягу, що облягає форми. Ну, щоб не було зайвих тригерів. Вважаю, це правильно. 

 

— А кохання?

 

— Воно заважає на війні, тому всі загалом проти цього. Плітки, ревнощі, зайві хвилювання — це не сприяє здоровому моральному клімату в бойовому колективі. А якщо між кимось виникає якась «хімія», то її бажано так приховати, щоб ніхто не помітив.