Держава як театр Зеленського. Постколоніальна Україна і мораль політичної ілюзії

У стилі управління Володимира Зеленського дедалі виразніше проступає не логіка державника, а логіка режисера, для якого ключовим критерієм успіху є «виразність кадру», а не ефективність рішення.

 

Симптоматичною стала історія із синхроном біля стели «Куп’янськ», де значна частина суспільства побачила ознаки комбінованої зйомки. Незалежно від технічних деталей сама підозра в «постановочності» знову актуалізувала відчуття, що для президента важливіше «переконлива мізансцена», ніж управлінський результат.

 

Це не поодинокий епізод, а принцип. Усе правління Зеленського нагадує «перескакування з однієї купини на іншу»: з однієї вдалої сцени до наступної, з одного емоційно сильного образу до іншого. Така політика кадру створює ілюзію руху, але не формує траєкторії. Вона здатна мобілізувати увагу, проте не вибудовує відповідальності. У підсумку держава існує як серія епізодів, а не як безперервний процес рішень.

 

Найгостріше це проявилося у «провальній сцені» — публічному випаді проти Віталія Кличка. У ситуації, коли центральна влада мала продемонструвати «солідарність із потерпілою громадою», президент обрав конфлікт. За обставин, відомих усім — що відповідальність за захист енергооб’єктів і системні резерви лежить саме на центрі, — Зеленський намагається «перекласти вину на місцеву владу». Це типовий режисерський прийом: змінити фокус камери, щоб глядач не побачив джерела проблеми.

 

Політична режисура може бути ефективною на короткій дистанції — вона тримає увагу, задає тон, створює емоційний ефект. Але президентство — це не вистава. Там, де потрібні рішення і солідарність, режисура лише «поглиблює провал», бо зраджує базову етику влади — відповідати за власну сцену, а не шукати винних за кулісами.

Останні кадрові ротації у владі демонструють не стратегію управління, а «кризу довіри всередині самої системи». Запропонована конфігурація — Денис Шмигаль як міністр енергетики та перший віцепрем’єр, Михайло Федоров як міністр оборони, невизначеність із Міністерством юстиції й Мінцифри, призначення Кирила Буданова главою офісу президента та Сергія Кислиці заступником — усе це виглядає не як реформування, а як зміна амплуа акторів у вже знайомій виставі.

 

З точки зору класичного державного управління, такі рішення важко пояснити логікою інституційної ефективності. Енергетика, оборона, юстиція — це сфери, де критично важливі фаховість, спадкоємність і довіра до процедур. Натомість ми спостерігаємо кадрову пластику, характерну для театру: одні й ті самі персонажі переходять з ролі в роль, ніби проблема полягає не в сценарії, а в неправильному розподілі акторів.

 

Втім у цієї ситуації є й інший, глибший вимір. Такі перестановки свідчать про недовіру Володимира Зеленського навіть до найближчого оточення. Президент більше не спирається на стабільну команду; він постійно її перетасовує, немов намагаючись знайти безпечну конфігурацію в умовах зростаючої турбулентності. Це ознака не сили, а глухої оборони — стану, коли влада не планує наступу, а лише намагається втриматися.

 

У політичному сенсі Зеленський проїдає рештки довіри, сподіваючись на зміну парадигми. Ймовірна заморозка війни — або її імітація — може бути продана виборцеві як перемога. Торгувати ілюзіями він уміє. Але ключове питання полягає в іншому: як продати «нового Зеленського» суспільству, що втомилося від брехні «старого»?

 

Навіть потенційний рейтинг Буданова тут не є вирішальним. Суспільство дедалі менше шукає нового обличчя з тією самою логікою і дедалі більше — нових ідей, нової етики та реальної відповідальності. «Зеленський-2» з іншим прізвищем не розв’язує проблему, бо криза полягає не в персоналіях, а в самій моделі влади, яка плутає управління з кастингом.

Ідея ставки на Буданова виглядає спокусливо лише на поверхні. Спекатися Андрія Єрмака замало — ключове питання не в тому, кого відсовують чи віддаляють, а в тому, для чого і в якій логіці. Перетягування Кирила Буданова в офіс президента, радше, свідчить не про стратегічну спадковість, а про інстинкт самозбереження Володимира Зеленського. Посилюючи особисту охорону і силовий контур навколо себе, він одночасно звужує спадщину Єрмака, обмежуючи його вплив на всю цю бекофісну мережу.

 

Буданов — не адміністратор і не бюрократ. Його навряд чи цікавлять внутрішні коридори міністерств чи апаратні інтриги. Його поле — міжнародна безпека і внутрішній силовий баланс. Саме тут він органічний. Пересування Василя Малюка виглядає логічним у цій конфігурації: СБУ відводять від прямої конкуренції з військовою розвідкою. Питання лише в одному — чи не постраждає від цього контррозвідка, критично важлива в умовах війни і внутрішніх ризиків.

 

Чи стане Буданов фігурою балансування рейтингів Валерія Залужного? Відповідь очевидна: ні! Це різні символи і різні запити суспільства. Виборець Залужного хоч і чекає від Валерія Федоровича вищої активності, але готовий потерпіти до початку реальної виборчої кампаніїї. Ба більше — на горизонті вже проглядається інша тінь. Цілком імовірно, що Єрмак ще випірне з-за спини Андрія Білецького. Саме до нього можуть почати перетікати частина виборців, яких сьогодні механічно приписують Буданову.

 

Експертне середовище вперто продовжує розігрувати Буданова як «наступника Зеленського». Це хибна конструкція. Для значної частини суспільства Буданов у новій ролі ризикує стати не альтернативою, а інструментом уникнення відповідальності — ширмою, за якою Володимир Зеленський і його злодійкувата кліка намагатимуться сховати всі свої діяння у владі.

 

Суспільство, виснажене війною і брехнею, дедалі гірше сприймає такі підміни. Воно шукає не нового носія старої логіки, а розриву з нею. І в цьому сенсі ставка на Буданова — якщо вона існує — є ставкою не на майбутнє, а на відтермінування відповідальності. А це завжди коротка партія.

Відчуття від останньої кадрової ротації таке, ніби Володимир Зеленський не стільки перебудовує систему, скільки тягне час. Це не спроба створити ефективну модель управління на довгу дистанцію, а, радше, тактична пауза — управлінський тайм-аут у ситуації, коли стратегічних відповідей немає.

 

Війна рано чи пізно перейде у фазу післявоєнної відбудови, а вона вимагатиме зовсім інших підходів — інституційної глибини, довіри, прозорості й довгострокового планування. Нічого з цього нинішня конфігурація не забезпечує.

 

Повоєнна Україна потребуватиме відновлення довіри західних партнерів — не на рівні слоганів, а на рівні процедур, гарантій і відповідальності. І складається враження, що Зеленський сподівається потягнути час, аби самі партнери — через умови допомоги, плани відбудови й архітектуру безпеки — фактично «намалювали» конструкцію держави після Зеленського. У цій логіці нинішні кадрові перестановки — не про майбутнє, а про відкладення неминучого.

 

Ця комбінація також дозволяє якось підвести країну під виборчий монастир — за умови, що активні бойові дії не затягнуться далі першого кварталу 2026 року, у крайньому разі — перших двох кварталів.

 

Якщо ж війна триватиме довше, поле маневру звузиться до мінімуму. Тоді доведеться йти на створення уряду національного порятунку, з широкою політичною коаліцією та реальним розподілом відповідальності.

 

У такому сценарії Зеленському неминуче доведеться мати справу з Петром Порошенком — політиком, якому чинна влада за ці роки ґрунтовно зіпсувала і нерви, і бізнес.

 

І тоді реальність стане значно менш телевізійною — доведеться ходити на суди своїх колишніх призначенців як на роботу, бо всі, хто брав участь у незаконному переслідуванні Порошенка, рано чи пізно будуть змушені відповідати.

 

Отже, нинішня кадрова комбінація — це не міст у майбутнє, а тимчасовий настил над прірвою. Вона може протриматися місяці, можливо, рік. Але вона не переживе моменту, коли країна потребуватиме не ілюзій стабільності, а справжньої політичної відповідальності. І саме цей момент невблаганно наближається.