Добра справа допомоги

«Бо наша брань не проти людей, не проти плоті й крові, а проти правителів, світодержців пітьми цього світу, проти духів злоби піднебесних», — сказано у Посланні апостола Павла до ефесян, глава 6.

Щирі сподівання вітчизняних пропагандистів навесні 2022 року на те, що воєнне лихоліття, мовляв, згуртує націю, не збулися й не могли збутися. Та й ніде й ніколи в історії такого не було. А завжди були і є насамперед утікачі, були і є зрадники-колаборанти, а є інертна маса, яка плекає надію, що якось виживе при кожній владі на Плодоягідних вулицях

Але не такі особини визначають і творять долю нації, та й не чужоземні політики. А таки воїни і волонтери. А волонтерське середовище має триматися купи, бо ділити славу не час. Як і ділити людей, оцінюючи їх за критерієм, хто скільки дав або залучив коштів і речей. Забуваючи або й не знаючи, як Спаситель оцінював удовину лепту. Хай Україна не доживе до того, що благодійниками вважатимуться самовдоволені успішні сноби, які на свої форуми мене й на поріг не пустять. А не втомлені, засмикані волонтери зі зболеними, зраненими душами.

Це не розповідь про голову громадської організації «Добра справа» Наталію Кошляк. Вона й сама як уміє розповідає про свою з колегами діяльність. Це спроба поглянути на неї іншими очима, які більше бачили і можуть бути об’єктивними.

Настоятель Свято-Покровської парафії протоієрей Іоанн Лоцько був одним з найперших волонтерів у наших краях і знає, що гаряча фаза війни почалась таки 2014-го. І коли Наталя з подругами-швачками залишилися фактично «бездомними», бо хату, де вони багато місяців виготовляли одяг для солдатів, треба було залишити, — вона звернулася по пораду й до отця Іоанна. Це було літо 2023 року. І той погодився після богослужіння й проповіді звернутися до людей у храмі.

Але йшли дорогоцінні дні, кожен з них приносив нові втрати на фронтах, а ніхто не зголошувався. І тоді ухвалили логічне, ніяк не імпульсивне рішення — пустити волонтерок у храмові приміщення. І для швейного цеху, й для складу готової продукції, й окреме — для харчів, бо їх треба терміново доставити на фронти.

Хто давно й добре знає отця Іоанна, той зрозуміє його мотиви. А я принагідно згадаю, що окремий великий розділ про нього є в моїй книжці «Прийдіть на берег Вічної Ріки», що вийшла цього року.

З боку митрополита Онуфрія заперечень не було й не могло бути. Лише побажання бути обережними. І це зрозуміло. Для ворога немає різниці між військовими, цивільними чи церковними будівлями. Тим одне на умі — вбити якомога більше людей і поруйнувати споруд. А храми більш як тисячу років були і є в Руси-Україні об’єктами інфраструктури, без яких громада не може повноцінно жити.

Під час моєї розмови з отцем Іоанном мені теж довелось бути свідком його телефонної розмови з Наталею про цукор, борошно, принесені людьми до храму, про пиріжки для солдатів, які треба забрати й доставити їй, про сушені овочі на борщі… Це звична, рутинна робота, яку треба виконувати. Стиль і спосіб життя. Кращої частини народу.

Тож співпраця їхня не обмежувалася п’ятьма місяцями 2023 року.

У тих храмових приміщеннях і до, й після того зберігалися одяг, подушки та продукти для солдатів і доводилося пускати ночувати й військовиків, і біженців. Навіть як виняток — на дзвіницю, коли не було вже куди.

А в цьому комплексі храмових споруд хоча б питна вода є та постіль. Та кондитерські вироби, що приносять парафіяни. Це звична практика з 2014 року.

А тоді, під кінець 2023-го, отцю Іоанну довелося взяти на себе й опалення швейного цеху для волонтерок. Бо користуватися такою небезпечною річчю, як газовий пальник, він не міг дозволити. (Як на попередній «локації», куди й мене Наталя кликала подивитися на їхню роботу).

А робота була каторжною, за визначенням отця Іоанна. Він бачив її зблизька і постійно. Настільки багато «дівчатам» різного віку доводилося шити одягу для солдатів. І то, як постійно наголошує Наталя, могли б шити й більше, якби постійно мали тканини в потрібному обсязі й асортименті.

Іноді доводилося виконувати невідкладні замовлення і в години недільних служб, і працювати у великі свята. Бо ж воістину — не людина для суботи, а субота для людини. А допомагати захисникам людства від слуг Антихриста треба по змозі щодня. І не може бути в час воєнного стану відпусток для службовців усіх рівнів. Бо інакше буде вічна відпустка. Бо для солдатів їх практично немає.

Згадує отець Іоанн і сльози Наталиних подруг. Це коли приходила звістка про загибель когось із друзів-волонтерів. Або когось із солдатів, кому ще недавно надали допомогу. І хто на черзі?..

Тож хай горять свічки. І окопні, які показувала мені Наталя, виготовлені волонтерськими руками, і панахидні, бо треба вшановувати пам’ять усіх захисників України — і тих, що загинули сотні й сотні років тому, і новопреставлених, новомучеників. Бо українці є богообраним народом.

Але якщо не кожен волонтер може бути священнослужителем, то кожен священнослужитель може бути волонтером.

Отак помалу разом і виживаємо. Аби лиш не з ума. 

 

Володимир ВАКУЛЕНКО