(Продовження. Початок — у номері за 31 грудня 2025 р.)
«Ось це і є колиска корупції»
— В українців чомусь не склалося?
— У нас виходить, що в одному й тому самому часі, от за ці ж 30 років... Хочеться сказати, українці, спробуйте стати консолідованою нацією. Не забудьте при цьому, будь ласочка, інтегруватися на Захід. Якби ви тільки зрозуміли і підтримали політику колективної безпеки.
Я багато разів думав, чи це не завелике перевантаження для пересічної людини? Чи вона встигає осмислити ці задачі? Чи може вона пожертвувати тим знанням, яке набула через газети «Известия», газету «Правда», «Світло Жовтня», як у моєму районі, чи «Ленінська правда», як у Сумській області було. Вона нову базу для осмислення отримала чи не отримала? Вона розуміє, чому сьогодні я пропоную стати нацією? І не бійтеся цього слова. Нація — можливо, найскладніша політична категорія, яка за останні 200 років серйозні трансформації отримала від крайніх, навіть негативних речей, до ідеалізованих. Але подивіться на політичну карту Європи. Там усі держави національні.
Якщо ви національне питання забули взяти з собою, а будете знову ходити по маївках — труд, май, жуйка і так далі, — у вас держави ніколи не вийде.
— Вікторе, Андрійовичу, ви порівняли Аляску з Мюнхеном. Ми бачимо спільні елементи і розуміємо, як усе повторюється. І все ж скажіть, чим відрізняється корупція 2005 року від корупції 2025-го? Як її подолати?
— Ось це і є колиска корупції.
— От дивіться, ви називаєте речі своїми іменами для того, щоб людям було зрозуміло.
— Найбільша стаття експорту росії до України була не газ, не нафта, а саме корупція. Так у нас з’явився олігархат, який узяв контроль над національним парламентом і національним урядом. Створювали економічні системи та блоки, які пов’язувались навколо торгівлі газом російським.
Йдеться про цілу низку українських мільйонерів. То було породження якраз цієї моделі. Росії вигідно, коли в Україні квітне корупція, тому що мова московських і українських корупціонерів однакова. Корупція процвітає там, де, по суті, не проведений цілий блок національних глибоких реформ.
Я один приклад наведу. Сьогодні (мене це дуже здивувало) у Київраді є 600 угод із виділення земельних ділянок, які ніхто не розглядає. Столиця України кілька років має борги перед розглядом питання про виділення земельних ділянок — чи на правах оренди, чи комбіновані якісь права. Ви можете уявити, скільки не реалізовано нових інвестиційних проєктів?
— Звільнення керівника офісу президента є достатньою мірою демонстрації, що влада відреагувала, влада вже міняється, чи цього недостатньо? Як ви вважаєте?
— Я думаю, що влада змушена, чи несвідомо, чи свідомо, — мінятися, тому що у зворотному випадку вона втратить усе. Тому мімікрія обов’язково буде, і вона є. Це очевидно. Я думаю, що і президент реагує, бо від цього отримує погані бали. І тому якийсь поштовх є. Але я б трошки ще глибше взяв, коли б ми говорили про витоки цієї корупції.
А немає нашої вини у тому, що саме такі люди приходять до влади? Яка наша відповідальність у тому, хто сьогодні представляє українську, наприклад, політичну владу? Пригадайте, які дискусії у нас по телебаченню йшли років 5-6 тому. Якою мовою, кого проклинали?
Я пригадую, як у часи 90-х років частина аудиторії ревно стояла за мажоритарну систему. Мовляв, давайте хай із кожного району буде людина, яка представлятиме інтереси району. Де? В національному парламенті? Існувала думка, що «мажоритарка» найкраще дає відповідь на адресне обслуговування території.
У результаті ми зібрали парламент, який дуже легко трансформувався у блоки — Дніпропетровський, Донецький, трошки Одеський. З’явилися угруповання. Почалися розборки бюджету національного, почали розборки землі, почали розборки родовищ і так далі, і так далі.
Усе це породила абсолютно хибна політична модель, яка була нав’язана. Тепер вийшли на протилежну модель, пропорційну. Але для пропорційної моделі повинна бути культура партії. Це не рік, це не п’ять, це не 10, це тяглість. У нас немає цієї традиції.
Або візьмемо для прикладу такі базові політичні рішення, як приватизація. Для мене то був великий біль, коли Україна почала проводити ваучерну приватизацію, бо українська політика, особливо парламентська, дуже часто йшла слід у слід з російською політикою.
Запропонували росіяни такий варіант — і Україна підтримала. А у нас на той час не було жодної фондової біржі! Людина отримала фондовий папір і не знає, що з ним робити. Через два-три тижні їй приносять ящик горілки, а через три-чотири тижні на заводі з’являється новий власник, який навіть коштів нікому не дав. Але він уже магнат. Він володіє двадцятьма чи двадцять п’ятьма секторами в металургії чи у вугільній галузі, чи в хімічній. У нас починає діяти той, хто не заплатив, але при цьому стає головним власником активів.
«В українському політикумі з’явився новий суб’єкт — військовий»
— Як на вашу думку, мир в Україні настане?
— Звичайно. Настане.
— Але ж це означає і те, що мають бути вибори. Яку постать ви бачите сьогодні для України? З якими характерними рисами, особливостями? Який запит людей на сьомого президента України?
— Мені дуже легко відповідати на це запитання. Дуже легко в тому сенсі, що за останні років чотири чи трошки більше в українському політикумі з’явився новий суб’єкт — військовий. Сьогодні, коли ми говоримо про політичні категорії, дуже важливий фактор довіри. На це хтось тратить багато-багато грошей, щоб із брехні зліпити якусь довіру. Все це дуже складно і дуже затратно.
А коли ми сьогодні бачимо, що український солдат, офіцер, воїн (я говорю і про солдатів, і про солдаток) має 80-85 відсотків довіри, то це вагомий результат. Слухайте, нехай мене Бог простить, але такої довіри інколи і церква наша не має. А в солдата вона є. Тому я можу впевнено сказати: в Україні з’явився унікальний суверенний голос на політичній арені. Це український воїн. Від тієї довіри, яка в нього є, до трансформації у продукт політичний лишилося кілька кроків.
Якщо українське воїнство навчиться говорити одним голосом, вони можуть нації принести великий комплімент і велику розраду у тих викликах, які в неї є. А якщо вони цю місію не побачать або не захочуть її на себе взяти, то тоді їх сім-вісім партій понапихують у свої списки до першої десятки, і військові розрізнено зайдуть до парламенту.
— І ми стикнемося знову з повторенням історичної помилки, яка, на жаль, супроводила вас. Вона не дала вам реалізувати задумане, хоча всі вірили в те, що у вас є ці спроможності. А от серед існуючих політиків кого ви бачите?
— Ви мене штовхаєте в блуд, а я туди не хочу. Можу ще раз повторити: у нас появляється диво-дивне, політичний суб’єкт. І я тішуся з того, що тепер уся нація може сердечно, можливо, з певною переоцінкою, але формувати свої ключові надії.
«Добре, що я сидів тоді на стільці і не впав»
— Чи вважаєте ви Конституцію України дієвою на майбутнє в таких реаліях? Чи все-таки парламентсько-президентська модель не працює і її треба змінювати?
— Як нам не допустити, щоб з одного центру керувався і парламент, і уряд? Бо тоді ми легко-легко збурюємося до нюансів, які кінець кінцем нам будуть дуже нагадувати 2000-ні роки, 99-ті роки, 92-й рік. Начебто демократія є, начебто якісь там вибори проходять і так далі. Але при цьому ми розуміємо, що як тільки справа доходить до виборів, то преса одразу опиняється в одних руках. Голос опозиційних лідерів — як крик у пустелі.
Якщо ти опозиціонер, тобі не даватимуть канала, не дадуть виступити на площі і так далі. Це моя доля у 2004 році. Десь місяців дев’ять мене не запрошували на жодні канали, а на українське телебачення не потрапляв взагалі. У мене не було розмови не те що з урядовим чи парламентським журналістом, а з жодним.
Тобто я б сказав, що ми виходили з дикої системи. Ми тоді перемогли, але при цьому опинилися на короткій відстані від громадянського конфлікту. Пам’ятаєте, тоді приїздив з москви Гризлов уладнувати наш конфлікт. Це було те саме, як Юрій Лужков приїздив до Сіверськодонецька формувати проєкт Південно-Східної республіки, яку всі називали «ПіСУаРом». То були акціонери по одному і тому ж питанню, тільки воно проявлялося в інших особливостях. А загалом ми були дуже близько до громадянського протистояння.
— У мене більш детальне питання в даному контексті щодо парламенту. Ми ж можемо розглядати різні моделі. Чи немає сенсу робити по аналогії з іншими європейськими країнами, наприклад двопалатний, з урахуванням того, що та децентралізація, яка розпочата в Україні, ще не завершена, правда? Отож давайте дамо можливість представнику територіальної громади бути в парламенті. Я про це.
— Ми дуже близько підходили до цього. Маю на увазі парламент, який би оці функціонали розділив. З одного боку — високий політичний акцент процесів, з іншого — регіональне представництво на рівні, наприклад, палати представників. Це дуже правильно і дуже очевидно.
— Тобто це буде працююча модель така?
— Ми близько підходили до теми, яку зараз можна називати “обласні адміністрації”. Зрозуміло, якщо ми говоримо про виконавчий орган, який під Кабінетом Міністрів повинен бути, то це одне. А якщо ми говоримо про фатаморгану, яку до половини акцептує президент, то це інше. Наприклад, президент України нікого не може призначити, нікого не може звільнити.
— Може йтися про міністра оборони, міністра закордонних справ — згідно з Конституцією, або генерального прокурора — через подання.
— Майте на увазі, кожний міністр, якого подає президент, уособлює місію виконання тієї директиви, того догмату, з яким виходить президент у цій політиці.
— Я знаю, що якби не ви і не ваше жорстке слово і категоричне ні, Медведчуку вдалося б усе-таки стати і віцепрем’єром, і далі, правда?
— Нехай мене Бог простить, але перша пропозиція по формуванню уряду, яка прозвучала у консультативній кімнаті біля офісу президента, була пропозиція першим віцепрем’єром України призначити Медведчука. Добре, що я сидів тоді на стільці і не впав.
— Ви жорстко сказали: «Ні»?
— Абсолютно. Сказав, що цього ніколи не буде при президенті Ющенку.
«Я кращих людей України зустрічав, кращих людей. Королів!»
— Ця точка. Ось ці червоні лінії, вони були сформовані вихованням, вони сформовані досвідом, навчанням чи це все сукупність? От що є основою цієї червоної точки, лінії?
— Я чесно скажу, такий базис я взяв від свого тата. От уявіть собі картину: Сумщина, до російського кордону — 40 кілометрів, це 60-ті роки. Мій батько — вчитель, і при цьому у вишитій сорочці. А це багато коштує. А далі я пригадую сільську хату з двох кімнат. В одній з них стояла радіола «Сакта», і там же все було мідною та алюмінієвою спіраллю обмотане, щоб ловити «Голос Америки», «Німецьку хвилю», ВВС, російськомовну програму з Ізраїлю, з Канади. Усього було десь 5-7 радіостанцій. І, було, ще сонце над горою не зійшло, а мій батько вже сидить біля радіоли.
— Це, мабуть, десь о шостій ранку вмикали?
— Думаю, раніше, бо мама вставала там мінімум десь о п’ятій, а як мама вставала, то вже нікому не спиться. Вона ж порядок наводила.
І ото батько сидить, ловить хвилю, приклавши вухо до «Сакти», бо всі радіостанції глушили. Я бачив, як зелений «глазочок» блимав, що вказував на співпадіння зон. А мама, яка тим часом поралася у дворі, завжди бачила, хто йшов до хати. Від воріт до хатніх дверей у нас десь метрів 40 треба пройти. Це ж гетьманська Україна, скрізь — простір, маленьких вуличок не придумували. Отож коли мама бачила, що хтось наближається, прибігала зі словами: «Андрію, там люди йдуть». Для батька то був сигнал, що треба збавити звук, аби селом не пішли балачки.
Я також через комин печі спостерігав за розмовою тата зі своїми сусідами. Ви б чули, як він Тарасика Григоровича називав. Я тих слів ніколи не забуду. Він боронив його з усіх сторін. Йому здавалося, що Салтикова-Щедріна і, наприклад, Пушкіна часто згадують, а він увесь час до Шевченка повертався. Він казав: «Слухайте, от у нього є всі відповіді». І правда.
Якщо ми пізнали, хто наш ворог, то вже половину національного діла зробили. Бо ти знаєш, звідки чекати удару. Тарас Григорович пише: «Мій любий краю неповинний». Слухайте, це слово «неповинний». Я не знаю, де він його взяв. Ви тільки послухайте: «Мій любий краю неповинний, за що тебе Господь кара? Карає тяжко за Богдана та за скаженого Петра». І от Тарасик каже: «Хлопці і дівчата, корінь вашого лиха, корінь вашої біди — це московія і п’ята колона в Україні».
Знаєте, я кращих людей України зустрічав, кращих людей. Королів! Іван Степанович Плющ. Це такий велет! Дмитро Михайлович Гнатюк. Анатолій Нестерович Паламаренко... А Ігор Рафаїлович Юхновський? Здається, в 93-му чи, може, 95-му році десь він був віцепрем’єром з гуманітарних питань. Галичанин, львів’янин, рафінований, тактовний, педагог глибокий. Кривого слова на будь-кого ви від нього не почуєте.
Пригадую, брав участь у нараді, яку він проводив. І якось дивлюся в його бік і бачу, що в нього сорочка заштопана. Верхня частина комірця, видно, протерлася, і дружина її заштопала. Дивлюся на манжет, і на манжеті те саме. І це сорочка віцепрем’єра України! Знаєте, він для мене Святий Бог. Оце треба з такою величчю прийти! І коли років через десять у мене стояло питання, кого поставить на посаду директора Інституту національної пам’яті, то вагань узагалі ніяких не було. Тільки Ігор Рафаїлович.
— А хто вас спонукав до конкретних дій? Тобто казав: «Йдіть, ми у вас віримо, саме ви». Як це було?
— А це вже В’ячеслав Максимович Чорновіл.
— Ми розуміємо, що народна любов була, вона і зараз є. Але як це було? Через когось? Як ви це відчували?
— Ні, він часто до мене в Національний банк приходив, бо треба було Руху давати підтримку. Національний банк не мав такого права, але інші банки мали. Я підказував їм, як треба жити, кого підтримувати. І так воно виходило діло.
— А з чого почалася кар’єра? Саме з посади голови Нацбанку, так?
— То було так. Телефонує мені голова Верховної Ради Іван Плющ до лікарні. А я медсестричці кажу: «Не видавайте. Мене немає». Потім наступного дня телефонує. Вона знову: «Оце зайшла, подивилася, його немає». І ось із цього моменту вже Іван Степанович починається. Він такий: якщо до якоїсь межі терпіння доходить, а його не почули, то скаже таке, що ви і з того світу знайдете і приведете людину. От і сказав їй : «Якщо через п’ять хвилин не передзвонить, то тебе завтра на роботі немає!».
Тоді вона приходить до мене, трошки плаче: «Вікторе Андрійовичу, ну оце таке». «Та, — кажу, — не переживайте. Я передзвоню».
Телефоную йому, а Іван Степанович запитує: «Андрейовичу (він мене з таким чернігівським оборотом називав), так ти в лікарні? Тяжко хворий?». «Тяжко», — відповідаю. «А що в тебе болить?» Я там щось назвав одне, друге, третє, а далі вже запас хвороб скінчився, які знаю. А він мовчить. Відповіді мені не дає. То в нього така умисна пауза була. Мовляв, ану поплавай, поплавай, адже розуміє, що брешу. Мені вже соромно, бо старша людина викрила мене на цій брехні. Але, витримавши паузу, Плющ каже такі слова: «Андрейович, і це все?».
Я ж думав, що він співчуття буде виказувати тяжкохворому, але він додав: «Андрейовичу, ти і третини не назвав тих болячок, які є в мене. Словом, сідай у машину і їдь до Верховної Ради». Мені так соромно стало.
А це була перерва між другою і четвертою годиною на засіданні Верховної Ради, між ранковим і вечірнім засіданням. Я заходжу, присів, а він мені: «Тобі не стидно?» Відповіді, звісно, не чекав, бо для ув’язки сказав. А далі продовжує: «Оце дивіться, три місяці у Національному банку України немає голови. А ви, комерційні банки, живете так, начебто не ваша проблема це. Хто за це відповідатиме?».
Ну я мовчу, але слухаю його. «Так ось, дивися, — продовжує. — Хочу тобі сказати, що я змушений завтра на порядок дня парламенту поставити питання про вибори голови Національного банку. Ну і внесу твою кандидатуру».
Мене як током ударило. «Вадима Петровича забрали з нашого банку, а тепер витягуєте мене, — пояснюю свою позицію. — Це ж найбільший банк України. Вибачте, але ж він функціонувати повинен. Ні, Іване Степановичу, прошу, не ставте так питання. Я не приймаю це».
Він тоді ще там якусь сторінку ласки такої знаходить і каже: «Андрейович, от дивися, ти розумієш, якщо нам треба оцю стабілізацію провести, то починати потрібно з банку і грошей. То йди, голубе сизий, і працюй». Я кажу, що не бачу себе на тій функції, але при цьому відчуваю — то вже крайня точка.
— Тобто червона лінія, коли він вже починає по-іншому діяти?
— Так. У нього завжди був великий стіл, абсолютно чистий. Особисто я любив, щоб у мене кругом було папок двісті, аби знати, де які питання під рукою. А у нього — пара аркушів формату А4 (мабуть, порядок дня на вечірнє засідання) і все. І він бере ті два аркуші, постукав ними по столу і йде собі до вихідних дверей. А я сиджу на приставному столичку і не знаю, що робити далі.
Іван Степанович мені нічого не каже. Тоді доходить до тих дверей, саму тільки голову повернув і промовив: «Значить так, Андрейович, я тебе почув. А зараз піду і об’явлю на засіданні, що першим питанням виносимо обрання голови Національного банку». Тоді знову пауза. Мовляв, а ти, молодьож, слухай мене уважно далі, й продовжив: «А ти вийдеш завтра на трибуну о 10:05 і скажеш все, що зараз мені сказав». І пішов.
— Народ хоче, а я не хочу. Але треба.
— Це для мене такий пірует... Такий майстер переконання найвищого класу, що не витягував із шухляди слів. Є постановка питання, після якої він буде робити те, що він хоче, і його абсолютно не цікавить те, що ти думаєш із цього приводу. Бо його цікавить винятково державна тема. Все!
«Якщо ви не хочете інтегруватися в спільноту, нам незручно з вами жити»
— Бо все починається з порога. І все починається з формули — зроби сам і покажи сам. Так?
— Так. Насправді ніхто по воді не ходить. Святих серед нас немає. У кожного своя дорога. Вона і прикрості приносить, і радості. За освітою я фінансист. Але щоразу, коли говоримо про політику, я стверджую: «Шановні колеги, шановні друзі, якщо ми не реформуємо націю, яка говорить одним голосом, яка цінує свою мову, пам’ять, яка збирає синергію, нам буде складно.
Адже коли в тебе є оця спільнота, то вона дійсно творить дух. Вона тобі дає силу, яку в інший спосіб ніде не знайдеш. Ти можеш мати 10 тисяч людей у розбраті, які ніякої сили не дадуть. А збереш сотню в консолідації, то вони перевершать сподівання будь-якої сили іншої.
От ми говоримо про те, де взяти ресурс, де клонувати енергію українців? А ми кажемо: «А ви подивіться на естонця, подивіться на поляка, подивіться на чеха. Які маленькі нації, але який у них голос гучний. Як вони переконливо говорять. Подивіться на заяви прем’єр-міністра оборони Естонії. Послухайте по мові, що ця нація каже. Маленька нація. Але ж вона в десятки разів голосніше говорить, ніж моя нація».
Ось недавно в мережі спостерігав за випадком у Білій Церкві. Керівниця дитячого садочка мамі сказала, що ваша дитинка у групі російською мовою спілкується. Мовляв, давайте з обох сторін вводити її у колектив. Реакція мами була така, що я не можу в ефірі ці грубі слова казати. Вона, та мама, вже каліка і калічить свою дитину, бо не розуміє хибність своєї місії. Добре, що амбасадор з дитячих питань став на бік підтримки керівниці садочка.
Але слухайте, ви не забули голос естонців по таких самих питаннях, як вони поводяться? Як стоять черги на кордоні тих людей, які не вивчили їхню мову? Їм показують дорогу на москву. Якщо ви не хочете інтегруватися в спільноту, нам незручно з вами жити. Ви є загроза нашій суверенності. Справа ж тут не лише у мовному питанні. Цей жест говорить про усвідомлення. Слухайте, а що в голові у тієї людини? Вибачте, але, мабуть, трішки інший світ, де, можливо, навіть вашій Україні немає місця. Дайте їй 10 років, нехай вона почекає. І ви її пізнаєте.
Безпекове і мовне питання настільки суверенні, що я можу стверджувати: твій кордон починається з мови.
— Мова — це зброя, це сила нації.
— Звичайно. Це одна із суб’єктностей, яка тебе консолідує. Скажімо, йдеш будь-яким містом у будь-якій країні, а почув українську мову, то хочеться одразу підбігти і обняти людину. Тому що то рідна душа. Це одна з частин нашої цінності.
Тобто я говорю про те, що насправді є фундаментальним, суверенним питанням, яке не можна ігнорувати. А взяти ту ж історію. Якщо ви блукаєте по чужих героях, якщо поклоняєтеся тому ж Чапаєву, Щорсу чи бюсту Пушкіна на площі Свободи у Києві, то про яку свободу ви говорите?
— Бачите, ви говорите, що все повинно починатися з малого, з національно-патріотичного виховання. І ми переходимо у велике, у політичну площину. Наші реалії сьогоднішні такі, що мовне питання буде одним із перших і в парламенті.
— Я тут Ліну Василівну Костенко хотів згадати. Як ця мудра україночка каже: «Нації помирають не від інфарктів, нації помирають тоді, коли в них забирають їхню мову».
— Є дуже багато людей зараз, які демонструють свою щиру любов до України. Наприклад військові. Але продовжують говорити російською. Чому це так?
— Тут я повністю на боці Ірини Фаріон.
— Як ви вважаєте, то було вбивство, замовлене російською федерацією?
— Так, бо це був такий факел український. Коли у неї виникло непорозуміння з військовими, то я думаю, що її штучно затягли в ту дискусію в такому аспекті, як журналіст ставив запитання. А вона як мужня жінка, як герой України стояла на своїй позиції.
У цьому зв’язку я б сказав наступне. Хлопці, дівчатка, ми дуже цінуємо все, що ви робите на фронті. Дуже цінуємо. Але, будь ласочка, якщо ви поважаєте Україну і ще їй хочете допомогти, то хоча б раз на тиждень вчіть бодай одне українське слово. І у вас через два роки буде розмовна мова із 200 слів, де ви себе корити не будете.
Ви знаєте, в мене був такий випадок. Минулого року ми збирали кошти на будівництво під Києвом, яке для переселенців веде Делл Лой Хансен. Туди з’їхалися представники чотирьох американських штатів, дуже цікава публіка — сенатори, конгресмени, губернатори.
І ось на одному з виступів попросила слово вже літня жіночка, мама солдата. Вона вийшла і каже: «Ви знаєте, мій синок поїхав в Україну, воював на вашому фронті і загинув. Його вбили. Але якби з Божої ласки він воскрес, зайшов сюди і попросив благословення піти на український фронт, я б його благословила».
Слухайте, яка чистота. Ми говоримо про те, що 10 слів у нас проблема. Але ж ідеться не про слова. Ми ж не кажемо, що через 3-4 місяці треба залік якийсь складати. Але прояви повагу до нації, яка стікає кров’ю, — і, можливо твоє слово окрилить якусь тисячу чи дві тисячі людей. Чому ти цього обов’язку не відчуваєш?
Знаєте, інколи на пам’ять приходить біблійна історія про Вавилонську вежу. От коли Богу неугодна була ідея будівництва вежі до хмар, до Господа Бога, то що він зробив, аби цей проєкт не відбувся? Камінь забрав? Ні. Вапняковий розчин не дав? Ні. А що він зробив? Забрав мову.
— Вікторе Андрійовичу, слово — це зброя. А слово, мовлене з чистою сльозою, — це пряма зброя в серце наших дітей. Те, що ви зараз зробили, це на рівні слова Кобзаря. Дякую вам, тому що це чисте і справжнє. На ваше обличчя і на ваш портрет буде дивитися наше покоління так само, як сьогодні ви дивитесь на Кобзаря. Я в це вірю. Оці крила Ліни Костенко мають бути в кожного українця. У кожного козарлюги, про якого ви розказуєте. Для того, щоб вірити, що це ж наша українська хата, наша мова, наша віра, наша земля.
— І ми вічні.
— Це те, за що ми боремось. Правда?
— Так. Мені подобається, як один письменник сказав: «Без помилок не можна прожити на світі. Втішає лише одне. Якщо в тебе і є помилки, то щоб ти їх робив не від бідності душі, а від її щедрості».
Щось у мене сьогодні сліз багато...
— Я хочу подякувати вам за цю розмову без прикрас. Ви залишаєтеся і залишитеся в історії найкращим президентом незалежної України. Вікторе Андрійовичу, браво. Нехай живе кожне ваше сказане сьогоднішнє слово. Україна переможе!
— Сердечно дякую вам.
