Пам’ятай про Майдан. Десять знакових внутрішньополітичних подій 2025-го

07.01.2026

«Картонковий майдан» засвідчив, що суспільство не дозволить торгувати майбутнім. (Фото з сайту glavcom.ua.)

Операція «Павутина»: мережева війна

Операція «Павутина», проведена в березні-квітні 2025 року, стала моментом, коли українська війна остаточно вийшла за межі класичного фронту. Це була не разова акція, а серія скоординованих дій, розтягнутих у часі, що дозволило зберегти головний ефект — невизначеність.

Держава вперше діяла не як вертикаль наказів, а як розподілена мережа, де кожен вузол знає рівно стільки, скільки потрібно.

Аналітично «Павутина» означає перехід від оборонної реактивності до проактивної стратегії. Україна нав’язала противнику новий тип загрози — не масований і не показовий, а тихий і системний. Саме це змусило ворога витрачати ресурси не на наступ, а на самозаспокоєння.

Західні медіа зчитали сигнал миттєво. The Guardian писала про «війну мереж, де Україна показала інтелектуальну перевагу», Reuters наголошував на «новому рівні координації та планування», а Politico прямо назвав операцію «прототипом майбутніх конфліктів у Європі».

Публіцистично ж ефект був амбівалентний: гордість змішалася з тривогою. Бо «Павутина» поставила питання не лише про силу, а й про контроль над силою. Вона дала Україні стратегічну перевагу — і водночас зобов’язала до зрілості. Бо мережа, яку не контролюють, зрештою починає жити власним життям.

«Картонковий майдан»: протест за Європу, а не за органи

«Картонковий майдан» спалахнув у серпні 2025 року, коли влада вирішила тихо і технічно провернути те, що не наважувалася робити публічно: послабити незалежність антикорупційних інституцій.

Формальним приводом стала «оптимізація», реальним змістом — відкат від європейських правил гри. І саме це вивело людей на площі.

Ключове: люди виходили не за НАБУ і не за САП. Вони виходили за свій європейський вибір — за право жити в державі, де корупцію карають, а не «регулюють». Картонні плакати стали символом іронічного, дорослого протесту: без партій, без вождів, без істерики.

Влада спершу зробила вигляд, що нічого не відбувається. Потім — що «це незначно». А далі сталося головне: Володимир Зеленський підписав закон, який суспільство сприйняло як ляпас — не активістам, а самому курсу на ЄС. Саме цей підпис і перетворив локальний протест на політичний маркер року.

Світ це почув. The Guardian, Reuters, Politico писали не про «антикорупційний конфлікт», а про ризик відступу України від європейських стандартів. «Картонковий майдан» став сигналом: українське суспільство готове терпіти війну — але не готове торгувати майбутнім.

Убивство Андрія Парубія: постріл у символ

Андрій Парубій був убитий 30 серпня 2025 року у Львові. Злочин стався швидко й демонстративно — так убивають не лише людину, а знак, носія ідеї.

Правоохоронці відразу перекрили район, відкрили провадження за статтею про умисне вбивство, оголосили в розшук причетних і публічно підтвердили: мотив — політичний.

Слідство пішло кількома лініями — від замовлення до можливих зовнішніх зв’язків; суспільству пообіцяли максимальну прозорість.

Розголос був миттєвим і міжнародним. Українські міста вийшли на спонтанні акції пам’яті; світові медіа говорили не просто про загибель політика, а про «удар по демократичній традиції» країни, що воює. Прощання у Львові зібрало десятки тисяч людей — без партійних прапорів, із тишею, яка важить більше за гасла.

Моральний висновок жорсткий і простий. Убивця — зачаєний зрадник, бо стріляв не лише в людину, а в національну ідею, яку Парубій ніс від Майдану до парламенту. А Парубій — приклад вірності: державі, пам’яті, вибору. Його можна було не любити, з ним можна було сперечатися. Але його не можна було купити. І саме за це його вбили.

«Міндіч-гейт»: коли система показала нутро

«Міндіч-гейт» вибухнув у квітні-травні 2025 року, коли розслідування НАБУ вийшло за межі чуток і стало публічним фактом. Формально — чергова корупційна справа. По суті — оголення вертикально інтегрованої системи збору й розподілу хабарів, яка роками маскувалася під «політичне управління».

Причина резонансу — не суми й навіть не прізвища. Причина — структура. Слідчі НАБУ показали, що йдеться не про поодинокий злочин, а про сталу модель, де гроші рухаються знизу догори, а відповідальність — навпаки. Саме тому справа стала токсичною для всієї владної конфігурації.

Реакція Володимира Зеленського була панічною і показовою. Замість холодної дистанції — нервові заяви, замість інституційної підтримки слідства — спроби знецінення й переведення теми. Це виглядало як страх не перед судом, а перед розмотуванням клубка.

Міжнародний резонанс був миттєвим. Західні медіа й дипломати говорили не про «окремий скандал», а про тест на зрілість Української держави. «Міндіч-гейт» став моментом істини: або Україна ламає власну корупційну машину, або вона рано чи пізно зламає європейський курс.

Зміна Кабміну: косметика замість порятунку

Зміна Кабінету Міністрів, оформлена у жовтні 2025 року, відбулася на тлі корупційних вибухів і наростаючої недовіри. Формально — оновлення. Фактично — косметичний ремонт у будинку, що тріщить по швах.

Суспільство чекало радикального кроку — уряду національного порятунку, здатного взяти відповідальність і розвести політику з виживанням.

Але Володимир Зеленський злякався: такий уряд означав би поділ влади й контроль над нею.

Замість цього було обрано слабкий громовідвід — перестановку чиновників без зміни логіки. Меседж був прозорий: проблема не в системі, а в окремих виконавцях.

Це мало відвести удар від Банкової, але вийшло навпаки — удар повернувся рикошетом. Бо нові міністри зайшли без суспільного мандату і швидко опинилися в тіні «Міндіч-гейту», який уже тоді розмотував вертикаль.

Наслідок виявився гіршим за паузу. Кадрові рішення не заспокоїли партнерів і не відновили довіру всередині країни. Ба більше — погіршили позиції самого Зеленського, показавши страх перед сильними рішеннями. Зміна Кабміну стала не виходом із кризи, а її документальним підтвердженням.

Суд: Порошенко проти Зеленського — держава проти власної Конституції

Увесь 2025 рік минув під знаком судових засідань. Верховний Суд у справі «Петро Порошенко проти Володимира Зеленського». Йшлося про скасування санкцій, накладених указом президента без вироку суду, без доказової бази і всупереч Конституції. Фактично — про межі президентської влади у воюючій державі.

Календар справи виглядав як затяжне випробування на правову витривалість: перенесення, процедурні маневри, відсутність чіткої позиції сторони відповідача. Представники Зеленського у суді виглядали безпорадно — ні юридичної логіки, ні переконливих аргументів.

Санкції намагалися виправдати «державною доцільністю», але суд знову й знову повертав дискусію в правове русло: де вирок? де склад злочину? де процедура?

Цей процес став публічним доказом зловживання владою. Зеленський використав інструмент санкцій не як винятковий захід безпеки, а як політичну дубинку. Суд перетворився на дзеркало, в якому влада побачила власну правову оголеність.

І, незалежно від фінального рішення, 2025-й уже зафіксував головне: в Україні чинний гарант Конституції може програти не вибори, а саму Конституцію.

Відставка Андрія Єрмака: коли вертикаль втратила тінь

Відставка Андрія Єрмака відбулася 15 листопада 2025 року і стала не кадровою новиною, а політичним зламом. Модель «Офіс = держава» тріснула під вагою корупційних скандалів, війни інституцій і провалених комунікацій із партнерами. Єрмак пішов не «за графіком», а тоді, коли Банкова втратила контроль над порядком денним — і перестала бути єдиним тлумачем реальності.

Резонанс підсилився одразу після відставки: зі слідчих ізоляторів вийшли фігуранти резонансних справ. Насамперед детективи НАБУ — Магомедрасулов, детектив у справі Міндіч-гейту, разом із Магомедрасуловим-старшим (син і батько — заручник у справі сина), а також Віктор Гусаров. У публічному сприйнятті це виглядало як зняття неформальних блокад і кінець «ручного режиму», який роками визначав, хто сидить, а хто ходить.

Особливу увагу привернув саме Гусаров: він розслідував діяльність ОЗГ у депутатському корпусі «Слуги народу», справу платного голосування, що підривала саму ідею парламенту. Його вихід на волю прочитали як сигнал — вертикаль більше не здатна тримати все під ковпаком.

Політично відставка Єрмака не стабілізувала систему — вона її оголила. Президент втратив буфер і «громовідвід», партнери — відчуття прогнозованості, а суспільство — останні ілюзії щодо тіньового центру рішень. Питання лишилося відкритим: чи зможе держава жити без неформальної вертикалі — і якою ціною.

ОЗГ депутатів і платне голосування: каса «Слуги народу»

Розслідування платного голосування у Верховній Раді тривало з квітня по серпень 2025 року і вперше назвало речі своїми іменами: організована злочинна група в депутатському корпусі. Детектив Віктор Гусаров, який вів справу, провів чотири місяці у СІЗО — показовий жест тиску. Та навіть з-за ґрат його матеріали вийшли в публічну площину й спричинили вибух.

За даними слідства та публікаціями медіа, фігурували п’ять депутатів фракції «Слуга народу»: Юрій Кісєль (якого називали «касиром» — координував збір і розподіл коштів), Євген Пивоваров (зв’язковий із групами «заходу»), Ігор Негулевський (участь у пакетному голосуванні), Ольга Савченко (лобістські правки), Юрій Корявченков. Схема була проста: гроші — за результат, «пакети» рішень — під гарантію фракційної дисципліни.

Парламент у 2025-му перестав удавати законодавчий орган. Він став ринком. Голос — товар. Рішення — послуга. Медійний резонанс був нищівний: українські розслідувачі говорили про мафіозизацію фракції, міжнародні оглядачі — про удар по самій ідеї представництва. Це був вирок не окремим прізвищам, а моделі, де мандат — інструмент заробітку, а виборець — статист.

Війна СБУ і НАБУ: право не бути покараним

Коли силовики воюють з антикорупціонерами — це не про закон. Це про право не бути покараними. Протистояння між СБУ і НАБУ у 2025 році вийшло з тіні і стало публічним.

За матеріалами журналістських розслідувань і сигналами слідства, СБУ опинилася втягнутою в захист корупційних інтересів правлячої верхівки — не як інститут, а як керована вертикаль. Формально — «контррозвідка». По суті — екранування підозрюваних від антикорупційних процесів.

Причина — системна. Недосконала правова база залишає СБУ надто широкі дискреції, а пряма політична залежність керівництва робить службу вразливою до телефонного права. Там, де НАБУ йшло за доказами, СБУ включала «безпекові» аргументи — і блокувала рух справ. Війна інституцій стала війною за контроль над наслідками.

Політичні наслідки були руйнівні. Для Заходу — червона лампа: незалежність антикорупційної архітектури під загрозою. Для суспільства — кінець ілюзій про «єдину команду». У воюючій державі це звучить особливо жорстко: або закон вище за політичний інтерес, або безпека перетворюється на прикриття. І в цій війні програють усі — крім тих, хто боїться суду.

Fire Point і ракети «Фламінго»: тиша як сумнів

Історія з Fire Point стала одним із найгучніших тилових провалів 2025 року не тому, що хтось щось украв, а тому, що ніхто нічого не показав. На компанію припала приблизно десята частина всіх бюджетних коштів на закупівлю озброєнь у своєму сегменті. Для воюючої країни це не контракт, це вотум довіри. І саме він був спалений у тиші.

Обіцяні ракети «Фламінго» презентували як швидке посилення фронту. Говорили про терміни, характеристики, потенціал. Але минали місяці — і країна так і не почула головного: про масове бойове застосування.

Ні підтверджень від підрозділів, ні очевидних результатів, ні навіть чітких відповідей. Якщо на війні немає шуму від зброї — це не секретність. Це симптом.

Найстрашніший скандал — не на фронті, а в тилу. Бо поразка — це подія, її можна пережити. А недовіра — це стан, який з’їдає армію зсередини. Питання «чи літають ракети?» болить більше, ніж невдалий бій, бо воно ставить під сумнів не тактику, а здатність держави відповідати за власні рішення.

Довіра — не абстракція. Це останній ресурс війни. І коли його витрачають мовчки, без пояснень і результатів, країна має повне право вимагати відповідей — голосно і без поблажок.

Володимир ЦИБУЛЬКО

Друкована версія