У січневі дні виповнюється 117 років від дня народження однієї з найупізнаваніших українських художниць — Марії Примаченко. «Україна молода» запросила до розмови журналістку, мистецтвознавицю і письменницю Людмилу Лисенко, яка понад пів століття глибокопрофесійно вивчає творчість самобутньої мисткині з Київщини і була з нею знайома кілька десятків років.
Роман у трьох книгах Людмили Лисенко «Світотворення від Марії», який авторка писала сім років, номінували на Шевченківську премію. Цей художній твір іде за біографією Марії Примаченко і творить національний міф про геніальну українську художницю.
У трикнижжі головна героїня — Марія Приймаченко. Раніше в документах мисткині з Болотні було таке написання прізвища. Нині у романному викладі воно дає можливість підкреслити, що інтерпретація подій є художнім переосмисленням.
Довіра художниці
— Пані Людмило, чи часто бували у Марії Примаченко в Болотні?
— Були такі часи, що ми їздили в Болотню як ходили в церкву. І таке було. Це тоді, коли міняли протези чи коли хворіла Марія Оксентіївна. У нас була своя машина, мій чоловік-оператор сідав за кермо — і ми їхали. Були періоди, коли у художниці бували майже щомісяця, а деколи й частіше.
Я вперше робила сюжет про Марію Оксентіївну, її картини ще третьокурсницею журналістського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, у молодіжній телепрограмі «Погляд», це ще кінець 1960-х. Потім познайомилися особисто. У 1985 році журнал «Вітчизна» надрукував мою повість «Життя і час Марії Приймаченко».
— Якби авторка дивовижних звірів жила в нинішньому часі, то говорили би й за інклюзію. Наскільки проблемно художниці було творити з тим, що мала з дитинства фізичну ваду через хворобу?
— У дитинстві Марія перехворіла на страшну недугу — поліомієліт. І відтоді мала проблему з ногою, яку паралізувало. Якщо звернули увагу на фото, на ній завжди була довга спідниця. Не лише тому, що така українська традиція. Під одягом Марія ховала скалічену ніжку, яка була значно коротшою і спочатку «дивилася» вперед, — так особливо заважала переміщатися. Тому лікарі намагалися змінити положення, щоб вона була зігнута назад.
Марія Примаченко з внуком.
Фото з сайту zn.ua.
На Подолі у Києві тоді була єдина протезна фабрика, вона й донині діє. Там ми замовляли Марії Оксентіївні протез. Двічі робили милиці, довго возилися з ними у період Перестройки; потім замовляли культю, далі — підставку під неї.
Першу операцію Марії зробили ще між 1937-м і 1941 роками — після того, коли вона вже стала відомою та одержала золоту медаль з Парижа. Щоправда, про це тільки писали та казали, а в руки мисткиня нічого не отримала.
Після кількох операцій Марії стало неначе й легше ходити на милицях, проте вони дуже натирали під пахвами. Потім я їй привозила два інвалідні возики, художниця пробувала переміщуватися за їх допомогою.
— У Болотні, це десь 80-90 км від Києва, в радянські часи були лікарі?
— У Марії Примаченко брат працював лікарем. Вона від нього справді мала велику допомогу. Проте була проблема з вузькопрофільними спеціалістами. Коли художниця була вже старшою, я привозила їй стоматолога та кардіолога.
Ми з Марією Оксентіївною дуже близько зійшлися у 1993 році, після того, коли мене побили через високі рейтинги виразно проукраїнської телепрограми «Плеяда», яку ми вели з Іваном Дзюбою. Я мала тоді серйозні переломи, не могла ходити.
Марія Примаченко з сином Федором.
Фото ukrcy.news.
А ще перед тим на мене впало дзеркало й обрізало гомілку. У рану занесли гнійну бактерію — і я пролежала в травматології чотири місяці. Потім у мене брали тканину в одному місці й пересаджували в інше. Деякий час я їздила на інвалідному візку і ходила на милицях. Деякий час загіпсованою виходила в ефір, тоді показували лише мій великий план по груди, так званий американський.
Коли я розказала Марії Оксентіївні, як брали тканину зі стегна, а шили в гомілку, ми стали з нею дуже близькі. Бо вона розуміла, що то за екзекуція, пересадити 172 маленькі шматочки з одного місця в інше, а терпухом перевіряти, чи не відмерли клітини.
«О, це тільки ти мене зможеш зрозуміти», — казала тоді мені Марія Оксентіївна. І в неї до мене з’явилася повна довіра. Якось сказала: «Ніхто нічого правдивого не напише про мене, окрім тебе. Інші приходять, невідомо про що говорять».
Вибірковість симпатій
— Людмило Олександрівно, з ким із творчих людей, окрім вас, іще спілкувалася Марія Примаченко?
— Ліпила зображення Марії Оксентіївни скульптор Галя Кальченко (вона створила, зокрема, пам’ятники Лесі Українці в Ялті (1971) та Києві, а ще Марії Заньковецькій, який стоїть у столиці в Маріїнському парку з 1973 року, як і 10-метровий пам’ятник на площі імені однієї з найвідоміших наших поеток, яка від народження була Ларисою Петрівною Косач).
Малювала портрет Марії Примаченко художниця Тетяна Яблонська, ще коли була аспіранткою у Василя Касіяна. Познайомилися мисткині у 1960-х роках.
Запримітила вишивки Марії Примаченко ще у 1930-х на Київщині мисткиня Тетяна Флору. Саме вона запросила її до Києва в Експериментальні майстерні, де на території Печерської лаври навчали мистецтва талановиту молодь звідусіль.
Марія з Болотні навчалася разом із Тетяною Патою з Петриківки, Іваном Гончаром з Вінниччини, Параскою Власенко з Київщини. Викладали їм, зокрема, Василь Кричевський і Василь Касіян, кілька художників із групи тих, кого сьогодні називають «бойчукістами».
Я реконструюю ті події у своєму художньому трикнижжі «Світотворення від Марії». Героїня роману — Марія Приймаченко. А до цього аналіз творчості відомої художниці з Болотні став частиною моєї дисертації.
— Кажуть, художниця дуже вибірково спілкувалася з незнайомими людьми?
— Так, Марія Оксентіївна була дуже вибіркова в своїх симпатіях чи інтересах. Хтось припускає, що вона боялася, що будуть красти її роботи. Це домисел, таке в голову нікому не приходило.
Сергій Параджанов і Марія Примаченко з сином, невісткою і внуками. 1973 р.
Фото з сайту uartlib.org.
Односельці художницю і боялися, і любили. Бо Марія була відункою: казала, хто з фронту не прийде чи кого спіткає хвороба. Однак коли хто захворіє, то всі бігли до кривої Марії, так її називали односельці. При цьому вона казала, що ніколи не робила жодних дій людям на якусь біду.
— Чи користувалася коли Марія Оксентіївна тим, що вона — знана художниця?
— Марія Оксентіївна була принципова. Один раз звернулася по якусь допомогу в Іванківський райком партії як інвалід дитинства — у радянський час тільки так можна було вирішити проблему. Але їй не допомогли. Опісля мисткиня жодного разу туди особисто не зверталася. Хоча мені вирішувати питання Марії Примаченко часто допомагала Галина Йосипівна Гончарук, секретар райкому партії з культури.
Стало трохи простіше контактувати після того, як я домоглася поставити Марії Оксентіївні телефон. Було це у 1974 році, коли я вступила до аспірантури. Нині це майже неможливо уявити: на весь район столичної області пів століття тому — тільки два телефони, а в Марії Оксентіївни — третій. Ну і, звичайно, сусіди потім бігали до неї дзвонити, коли куди треба було.
Між іншим, майстрові, який встановлював телефон, Марія Оксентіївна подарувала пару картин. Але він не розумів їхньої цінності. Подякував, але в його словах звучав підтекст — «нащо мені ваші коники взагалі?».
Марія могла будь-кому без пояснень вказати на двері коротко: «Досвіданія». А майстрові сказала, що він ще молодий, не доріс до розуміння: «Колись поймеш».
— Пані Людмило, ви приїздили до відомої художниці з чоловіком машиною. Які дороги були у Болотні?
— Щоб їхати в Болотню, одразу від Іванкова поворот із траси йде через лісок, потім річка, місточок, а потім були страшні ями і поворот ліворуч. Спочатку Марії Оксентіївні пропонували заасфальтувати тільки частину вулиці біля неї. Але вона домоглася, щоб охопили більшу ділянку дороги.
Хоча спочатку майстри це зробили абияк, не утрамбували як слід котком, тому після дощу так званий асфальт поповз у річку Болотянку, яка текла паралельно до цієї дороги.
Художні здібності сина й онуків
— Як малювала Марія Примаченко? Як відбувався процес?
— Марія Оксентіївна не казала: «Сідаю малювати». Винятково: «Сідаю робити». У сільських людей узагалі все оберталося навколо роботи, навіть творчість.
— Коли почав малювати син Марії Примаченко?
— До речі, вона хотіла тільки сина, ніякої дочки. Бо вдома було багато роботи. Завжди пишалася: «В мене такий син, що до всякої роботи годиться». І справді, він був і ковалем, і лісником, і порався в городі, і в саду, і на річці. Він неймовірно майстровитий був чоловік. Мав талант, але пізно почав малювати. У мене було враження, що просто не хотів наражатися на осуд. На моє запитання, чи тягне до малювання, Федір відповідав схвально, але з пересторогою: «Скажуть, що не я малюю, а Марія».
Федір показував мені свої перші малюнки. Вони справді в стилістиці Марії, система образів та сама. Але це абсолютно чоловічий характер. У Марії ж все — м’яке, округле.
— Чи залишилися які щоденники чи записи Марії Примаченко про її життя?
— Марія Оксентіївна тільки підписувала власні роботи. Її невістку Катю я просила, щоб у зошит записувала, хто буває в їхній хаті.
Лев Марії Примаченко.
Фото з сайту zn.ua.
— Пані Людмило, що хотіли донести читачам своїм трикнижжям?
— На понад тисячу сторінок я описую драматичну, майже трагічну історію про становлення в умовах тоталітарного режиму глибоко національного таланту, котрий сьогодні є світовим брендом. Роман у трьох книгах «Світотворення від Марії» — про єдине і велике кохання головної героїні, Василя Маринчука, який загинув під час Другої світової війни. Продовженням їхнього кохання став син Федір. Вже його сини — Іван та Петро — теж брали в руки пензлі. Але в 2022 році, коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, Петро став захисником України.
Марія Оксентіївна, яка була і лишається Примою українського мистецтва, пішла у засвіти 18 серпня 1997 року. Її творчість, яка сформувала материнську мову українського народного мистецтва, була і є надзвичайно актуальною. Вона допомагає формувати українську ідентичність та стала яскравою сторінкою світової фольклорної культури.
