І хто тут «морж»?

Для людини зима — це виклик. Ми нашаровуємо одяг, шукаємо тепло, скаржимося на погоду й рахуємо дні до весни. Але в дикій природі є істоти, для яких мороз — не випробування, а звичний стан. Вони не перечікують зиму й не тікають від неї — вони в ній живуть. І роблять це завдяки складним, точно налаштованим механізмам, сформованим еволюцією.

Полярний ведмідь — один із найвідоміших «мешканців холоду». Його біле хутро лише здається простим: насправді кожна волосина порожниста всередині й утримує тепло, працюючи як мініатюрний термос. Під хутром — шар підшкірного жиру товщиною до 10 сантиметрів, який захищає тварину навіть у крижаній воді.

Ці особливості детально описували дослідники зі Smithsonian National Museum of Natural History, а також фізіологи, що працювали з Арктичним інститутом Північної Америки. Згідно з їхніми спостереженнями, температура поверхні тіла ведмедя може бути значно нижчою за температуру внутрішніх органів, — так організм мінімізує втрати тепла, не витрачаючи зайвої енергії.

Північні олені — ще один приклад еволюційної «інженерії холоду». Взимку їхня шерсть стає густішою, а структура волосся змінюється: всередині з’являються повітряні порожнини, що зменшують тепловіддачу.

Окрему увагу науковців привертають копита оленів. Дослідження зоолога Арнольдауса Схоландера, одного з піонерів фізіології холодостійких тварин, показали, що в кінцівках оленів працює система протитечійного теплообміну. Кров охолоджується ще до того, як доходить до холодної поверхні, а повертаючись до серця — знову нагрівається. Завдяки цьо­му тварина може довго стояти на снігу або кризі без ризику переохолодження.

Імператорські пінгвіни — справжні рекордсмени серед птахів. Вони розмножуються взимку, коли температура в Антарктиді може опускатися до мінус 40-50 градусів, а швидкість вітру доходить до штормових значень.

Їхню поведінку десятиліттями вивчали науковці з British Antarctic Survey, зокрема біолог Філ Тратан, який досліджував колективні стратегії виживання пінгвінів. Саме завдяки його роботам стало відомо, що птахи збиваються в щільні групи — так звані «теплові куполи». Усередині них температура може підніматися до плюсових значень. Пінгвіни постійно міняються місцями, щоб кожен мав шанс побути в теплі, — це приклад колективної поведінки, де виживання залежить не від сили, а від взаємодії.

Арктична лисиця — один із найвитриваліших ссавців півночі. Вона не лише змінює колір хутра з бурого на білий, а й має одну з найтепліших «шуб» серед усіх наземних тварин. Її лапи повністю вкриті шерстю, що захищає від обморожень і дозволяє пересуватися по снігу без значних втрат тепла.

За даними досліджень зоологів з University of Alaska Fairbanks, арктичні лисиці здатні підтримувати стабільну температуру тіла навіть при екстремально низьких температурах, не збільшуючи витрати енергії. Це робить їх одними з найефективніших «заощаджувачів тепла» в дикій природі.

Утім холодостійкість — це не лише про хутро й жир, це ще й про поведінку. Багато тварин зменшують активність, уникають зайвих рухів, обирають захищені місця для відпочинку. Таку стратегію біологи називають енергетичною оптимізацією. Її докладно описували дослідники з Max Planck Institute for Animal Behavior, аналізуючи, як тварини розподіляють енергію в екстремальних умовах.

Для цих істот холод — не ворог, а середовище, під яке вони налаштовані. Вони не борються із зимою, а живуть у ній. Їхній «зимовий комфорт» вбудований у тіло, поведінку й спосіб життя. І, можливо, саме тому, дивлячись на них, ми відчуваємо не лише захоплення, а й дивне заспокоєння: навіть у найсуворіших умовах життя знаходить спосіб триматися. 

 

Олеся МАЗУРКОВА