Двадцять пунктів крутійства

Якщо документ, що суперечить Конституції України, звужує права громадян і торгує територіями, може бути підписаний без наслідків, — це вже не дипломатія. Це службовий злочин, замаскований під миротворчість.

У Конституції чітко сказано: суверенітет і територіальна цілісність не є предметом переговорів кулуарного типу. Права громадян не можуть «тимчасово» обмежуватися міжнародною угодою, а вибори не можуть призначатися зовнішнім арбітром. Коли ж перемовники погоджуються на «де-факто» кордони, на зовнішній контроль політичного процесу і на обхід конституційних процедур, вони виходять за межі мандату. А вихід за межі мандату — це кримінальна відповідальність, а не політична дискусія.

У цьому сенсі мирний план виглядає, як страховий поліс для вузького кола осіб, а не як договір для нації. І тут постає ключове питання: чи не є готовність української сторони так легко розмінювати національний інтерес спробою купити собі політичний і правовий імунітет — зокрема через персональні домовленості з Дональдом Трампом — для продовження перебування при владі чинного президента Володимира Зеленського всупереч духу і букві Конституції?

Бо мир, підписаний ціною права, — це не мир. Це відкладений злочин, за який рано чи пізно доведеться відповідати. І питання лише в тому, кому і коли.

Перше, що впадає в око при читанні цього гібридного мирного плану, — він не розрізняє жанрів. У ньому змішані декларація, меморандум про наміри, міждержавна угода, внутрішньополітична інструкція і навіть моральний маніфест. Для класичної дипломатії це помилка. Для психоаналізу — симптом.

Типова міждержавна угода завжди тримається трьох опор: чітко визначені сторони, предмет регулювання і механізми виконання. Тут же ми бачимо інше: множинні адресати, розмиті зобов’язання і майже повна відсутність інструментів реалізації. Документ ніби «боїться» власної конкретики. Він багато говорить — і майже нічого не фіксує.

У психоаналітичній логіці така структура характерна для стану внутрішнього конфлікту і тривоги. Коли суб’єкт неготовий прийняти наслідки рішень, він створює текст, який дозволяє уникати остаточності. Звідси — сумбур, «гібридність», постійні застереження і формули на кшталт «буде узгоджено», «на стадії дискусії», «після визначення». Це мова не суверенної волі, а відкладеного рішення.

Особливо показово, що з самого початку цей процес майже не ведуть класичні міністерства закордонних справ. Дипломатія як інституція побудована на пам’яті: вона пам’ятає прецеденти, поразки, юридичні пастки. Саме тому професійні дипломати зазвичай не створюють текстів, які суперечать Статутові ООН або ігнорують базові принципи міжнародного права. Їх присутність означала б уповільнення, уточнення, правки — а отже, втрату бажаної ілюзії контролю.

Натомість у цьому плані ми бачимо активність «непрофесійних дипломатів» — політичних посередників, радників, особистих емісарів. У психоаналітичному сенсі це обхід захисних механізмів інституцій. Коли право і професійна процедура загрожують викриттям суперечностей, їх намагаються замінити персональними домовленостями і політичними жестами. Це типова логіка: не змінювати реальність, а змінити рамку, в якій вона описується.

Ігнорування міжнародного права в цьому контексті також невипадкове. Право — це структура, яка повертає відповідальність суб’єкту. Воно вимагає визначити агресора, жертву, наслідки і санкції. 

Психологічно це важко, бо означає кінець «сірої зони», де можна маневрувати. Тому документ і намагається говорити мовою моралі, безпеки, гуманітарних намірів, але не мовою правових категорій.

У результаті виникає текст, який нагадує не угоду, а колективну раціоналізацію. Він пояснює, чому неможливо діяти за правилами, і водночас намагається створити відчуття порядку. Але це порядок без каркаса. Саме тому в ньому так багато пунктів і так мало механізмів.

Цей гібридний план не розрізняє жанрів, бо його справжня мета — не мир як юридичний стан, а відтермінування моменту істини. Моменту, коли доведеться повернутися до міжнародного права, інституцій і відповідальності. І доки цей страх керує процесом, жодна кількість пунктів не перетворить сумбур на систему.

Цей 20-пунктовий документ претендує на статус мирної угоди, але за своєю природою є гібридною політичною конструкцією, що не витримує ані перевірки міжнародним правом, ані логікою миротворчості. Він, радше, нагадує набір тактичних ходів, замаскованих під дипломатичний текст, ніж системний проєкт завершення війни.

1. Міжнародне право: форма без змісту

Формально план починається з правильних декларацій — суверенітет, ненапад, гарантії. Але ключові принципи Статуту ООН тут використовуються не як норми прямої дії, а як риторичні декорації. Територіальна цілісність не відновлюється, агресора не називають, механізми відповідальності відсутні. Це класичний приклад імітації правового дискурсу без правових наслідків.

Миротворчість у міжнародному праві ґрунтується на тріаді: припинення агресії—відновлення права—гарантії неповторення. У цьому плані перший елемент замінений припиненням вогню, другий — відкладений, третій — персоналізований і політизований.

2. Логіка миротворчості: мир як пауза

З точки зору логіки миру, документ не вирішує конфлікт, а консервує його у вигідному для сильніших форматі. Лінія зіткнення подається як «де-факто реальність», територіальне питання виноситься у туманні варіанти, а ключові рішення пропонується ухвалювати «після», «окремо», «за додатковими домовленостями». Це суперечить базовому принципу мирних угод: спочатку — вирішення ядра конфлікту, потім — вторинні питання. Тут усе навпаки.

3. Структурна логіка: порядок як маніпуляція

Порядок пунктів невипадковий. На початку — абстрактні принципи, у середині — розмиті, потенційно токсичні положення, наприкінці — політичні й процедурні вимоги. Це класична техніка «зашивання» проблемних норм у середину тексту, коли увага читача вже знижена.

Саме в середині документа з’являються: спільне управління стратегічними об’єктами; варіанти територіальних компромісів; культурно-освітні зобов’язання, що втручаються у внутрішню політику.

А фінал — вимога швидких виборів і зовнішній контроль — виглядає як справжня мета всього плану, до якої підводять поступово.

4. Безхребетність чи торг?

Найгостріше питання: чому українська сторона демонструє готовність так легко поступатися національним інтересом? Відмова від чіткого відновлення кордонів, згода на «де-факто» формули, зовнішній контроль над політичним процесом — усе це виглядає не як слабкість, а як політичний торг.

Виникає логічна підозра: чи не є цей план спробою купити у Дональда Трампа політичне прикриття для продовження перебування при владі чинного президента Володимира Зеленського — навіть ціною обходу Конституції? Пункт про «якнайшвидші вибори» за умов зовнішнього контролю виглядає не демократичним жестом, а інструментом керованої легітимації.

5. Підсумок

«Двадцять пунктів крутійства» — це не мирний план, а політична комбінація, у якій: міжнародне право використане вибірково; логіка миру підмінена логікою паузи; структура тексту маскує ключові поступки; національний інтерес стає розмінною монетою.

Цей документ відповідає не на питання «як закінчити війну», а на інше: як зафіксувати владу і уникнути відповідальності в момент переходу від війни до миру. І саме тому він небезпечний — не лише для України, а й для самої ідеї справедливого миру.

Якщо читати цей мирний план як психоаналітичний текст, він дедалі менше виглядає продуктом дипломатії і дедалі більше — проєкцією колективної тривоги лідерів, кожен з яких увійшов у фазу втрати контролю. Це не мирна угода — це документ страху перед майбутнім, у якому війна більше не захищає.

У ході війни Володимир Зеленський повільно, майже непомітно для себе, почав рух у бік того, ким він колись клявся не стати. Не ідеологічно — психологічно. Війна легалізує концентрацію влади, знецінює процедури, виправдовує ручне управління і створює ілюзію морального індульгенційного поля: «після перемоги розберемося». Саме так свого часу мислив і владімір путін.

Це не означає тотожність режимів. Але означає зближення страхів. І Зеленський, і путін сьогодні бояться одного й того ж: моменту, коли війна закінчиться, а право повернеться. Бо повернення права — це повернення питань. Про узурпацію. Про руйнування інституцій. Про рішення, ухвалені без мандату. Про відповідальність.

Саме тому мир у цьому плані виглядає не як звільнення, а як загроза. Психоаналітично це називається страхом розпечатування: війна тримає систему в закритому контейнері, мир цей контейнер відкриває. Звідси — поспіх, вимога «швидких виборів», зовнішній контроль, бажання зафіксувати реальність у тимчасових, але вигідних формулах.

Це той самий страх, який керує путіним: страх втратити не просто владу, а імунітет. У цьому сенсі вони опиняються по один бік дзеркала. Один — як агресор, інший — як жертва, але обидва — як лідери, що надто довго існували поза правом і тепер бояться повернення в нього.

Третій персонаж цього психодраматичного трикутника — Дональд Трамп. Його поява в ролі потенційного «гаранта миру» також читається симптоматично. Трамп увійшов у процес із фантазією швидкого домінування — «взяти бика за роги з нальоту». Але реальність виявилася складнішою. Інституції, які він звик ігнорувати, не зникли. Так звана «глибинна держава» не капітулювала і вже готує свій реванш.

У психоаналітичному сенсі Трамп зараз переживає фрустрацію всемогутності. Саме тому його участь у плані виглядає такою персоналізованою, майже театральною. Це не інституційний мир — це спроба компенсувати втрату контролю символічною роллю арбітра.

У підсумку маємо документ, у якому всі ключові актори бояться різного, але одного й того ж. Зеленський боїться миру як початку розслідувань. Путін боїться миру як кінця безкарності. Трамп боїться, що система знову візьме гору над особистою волею.

Тому цей мирний план і виглядає таким нервовим, суперечливим і поспішним. Це не план примирення. Це колективна спроба втекти від майбутнього, в якому право, інституції й пам’ять знову матимуть голос. І саме тому цей документ небезпечний: він побудований не на довірі до миру, а на страху перед ним. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО