Вибори в Україні намагаються подати як технічне завдання.
Наче проблема не в довірі, не в легітимності, не в Конституції, а лише в логістиці: де поставити галочку, яку кнопку натиснути і як швидше порахувати.
Але що більше говорять про «зручність» і «єдиний можливий варіант», то менше йдеться про вибір.
Бо вибір — це завжди ризик для влади. А процедура — ні.
Нас поступово привчають до думки, що Конституція — гнучка, строки — умовні, виборчий календар — предмет торгу, а електронне голосування — панацея від усіх проблем.
Усе це подається як вимушений компроміс війни. Але війна тут — лише тло.
Справжній сюжет розгортається навколо одного питання: як зберегти контроль, не проходячи через чесне волевиявлення.
Коли президентський термін перетворюється на «нескінченний перший», коли вибори намагаються запакувати в один день або зручну комбінацію, коли суспільству пояснюють, що інакше «не можна», — це вже не про демократію. Це про управління результатом.
І саме тому деталі — порядок виборів, їх поєднання, механізм голосування — стають важливішими за гасла. Бо в них і захований справжній намір.
Конституція і феномен «вічного першого терміну»
Українська Конституція, як відомо, — документ старомодний. Вона вірить у цифри, строки і межі. Вона не знає, що таке «ну ми ж розуміємо ситуацію», і погано реагує на аргумент «зараз не на часі».
Особливо коли їй намагаються пояснити, що п’ять років — це умовність, а перший термін може тривати стільки, скільки потрібно конкретній людині.
Стаття 103 Конституції України — недвозначна, як і дорожній знак «цеглина»: одна і та сама особа не може обіймати посаду президента більше, ніж два строки поспіль. Не два «настрої суспільства». Не два «етапи війни». Не два «складні періоди». А два строки здійснення повноважень. І крапка. Все інше — літературна творчість, яка до конституційного права має таке ж відношення, як астрологія до бюджету.
Перший термін Володимира Зеленського завершився у травні 2024 року. Календар це пам’ятає. Конституція — теж. Далі почався винятковий режим: продовження повноважень через війну. Не новий мандат. Не «оновлений контракт із народом». А тимчасова конституційна латка, щоб держава не втратила голову посеред бойових дій.
Але саме тут політична фантазія вирішила піти ва-банк. Нам серйозно пропонують повірити, що якщо виборів не було, то строк не закінчився. Тобто президент може перебувати при владі 7, 9 чи 10 років, — і це все ще вважатиметься «першим разом». За такою логікою, і людина, якій п’ятдесят, може стверджувати, що їй тридцять, бо паспорт давно не міняла.
Конституція, на жаль для прихильників цього цирку, не передбачає ані «пів терміну», ані «додаткового часу», ані «ще трошки, бо складно». Вона знає лише строк повноважень і його завершення. Все інше — політична алхімія, де замість золота виходить чергова спроба обдурити арифметику.
Якщо визнати, що строк не рахується без виборів, то відкривається ідеальна формула вічної влади: вибори не проводимо, президента не міняємо, а Конституцію називаємо «гнучкою». Саме від таких фокусів Основний Закон і страхує — незалежно від того, чи симпатичний нам конкретний персонаж, чи ні.
Фактично сьогодні Зеленський уже перебуває у другому періоді здійснення президентських повноважень, хоч і без виборів. Це допустимо лише як вимушений виняток. Але перетворювати виняток на стартову позицію для нових виборів — це вже не політика, а конституційний трюк із залу ілюзіоністів.
Тому висновок простий і водночас політично нестерпний: єдині вибори, які не виглядатимуть як обхід Конституції, — це вибори без участі чинного президента. Не з помсти. Не через антипатію. А тому, що арифметика термінів не змінюється від телемарафонів і правильних інтонацій.
Бо Конституція — це не рекомендація і не сценарій, який можна переписати на ходу. І кожна спроба зробити з неї гумовий виріб закінчується однаково: вона рветься — разом із довірою до влади.
«Єдиний можливий варіант»: як виглядає фальсифікація з людським обличчям
Фраза «іншого варіанта немає» в політиці завжди звучить однаково — як попередження. Не громадянам, а демократії. Бо там, де справді немає вибору, зазвичай уже є готовий результат. Його просто ще не показали.
Електронне голосування, яке українській аудиторії починають продавати як «єдиний можливий механізм», дивовижно нагадує знайомий сценарій: складна ситуація, війна, еміграція, втома суспільства, — і раптом з’являється кнопка «вирішити все одразу». Без черг. Без спостерігачів. Без паперу. Зате з правильними цифрами на екрані.
Саме так це завжди й починається. Не з фальсифікацій, — з аргументації. Спершу пояснюють, що паперове голосування — це «ризики». Потім, що спостерігачі — «застарілий формат». Далі, що критики грають на руку ворогу. І зрештою з’являється фінальна формула: «довіртеся державі, вона знає, як краще».
Росія цей шлях уже пройшла. Там електронне голосування теж спочатку подавали як експеримент, потім — як зручність, а згодом — як необхідність. Результат відомий: жодних реальних виборів, зате ідеальна статистика. Алгоритм не помиляється. Алгоритм не сумнівається. Алгоритм не ставить зайвих запитань.
Українська специфіка робить цей сценарій іще небезпечнішим. Бо в нас пропонують електронне голосування не як доповнення, а як заміну. Не як опцію, а як обов’язок. Не після відновлення довіри, а замість неї. Фактично суспільству пропонують угоду: ви не контролюєте процес — зате вам покажуть красивий результат.
Особливо цинічно це виглядає в контексті політичної ситуації, де легітимність чинної влади і так перебуває під питанням. У такій реальності електронне голосування перестає бути технічним інструментом і перетворюється на засіб самозбереження. Не держави — конкретної політичної конфігурації.
Паперовий бюлетень незручний. Він пахне реальністю. Його можна перерахувати. Його можна зіпсувати протестом. Його можна показати журналісту. Алгоритм — стерильний. Він не має запаху. І саме тому він так зручний для влади, яка не хоче зайвих запитань.
Найгірше ж у цій історії те, що фальсифікація в цифровому форматі не потребує грубості. Не буде «каруселей», мішків чи вкидань. Буде просто повідомлення: «Система порахувала». А далі — тиша. Бо довести щось після цього практично неможливо.
Тому, коли нам кажуть, що електронне голосування — це єдиний вихід, варто перекласти з політичної мови на людську. Це означає: вибір уже зробили без вас. Вам залишають лише роль статиста, який має натиснути кнопку й подякувати за «зручність».
І якщо суспільство проковтне цю логіку, наступні вибори справді будуть цифровими. Але до демократії вони матимуть таке ж відношення, як онлайн-опитування в телеграм-каналі.
Календар без Конституції: коли дата виборів стає політичним інструментом
У демократичній державі вибори — це насамперед механізм перевірки довіри. У кризовій — тест на здатність влади дотримуватися правил, навіть коли результат не гарантований.
Саме тому навколо виборчого календаря сьогодні з’являється так багато «технічних» ідей, які насправді мають глибоко політичний зміст. Перенесення дат, поєднання кампаній, «оптимізація» процедур — усе це виглядає як спроба не стільки організувати вибори, скільки взяти під контроль їх результат.
Є базовий факт, який часто губиться у цих дискусіях: одночасні вибори президента України та Верховної Ради не передбачені Конституцією. Це не предмет тлумачення і не прогалина в законодавстві. Це чітка відсутність такої моделі. Тому будь-яка спроба просунути формат «президент+парламент в один день» — це не адміністративне рішення, а вихід за межі конституційної логіки.
Коли влада починає трактувати Основний Закон як перешкоду, а не як рамку, з’являється ключове запитання, навіщо це робиться. І відповідь тут не технічна. Вона політична. Об’єднання виборів дає один очевидний бонус — швидкість.
Один день голосування, один інформаційний пік, мінімум часу для аналізу, оскаржень і публічних сумнівів. У такій моделі головним ворогом стає не опонент, а час. Бо саме час дозволяє побачити аномалії, порівняти результати і поставити незручні запитання.
Звідси й іще одна ідея — поєднання загальнонаціональних виборів із місцевими. Формально це можливо. Але політично — вкрай ризиковано для будь-якої влади, яка не впевнена у власній підтримці.
Місцеві вибори мають властивість ламати загальнонаціональні міфи. Вони показують реальні настрої громад, де телевізійний наратив працює значно гірше, а результат часто не збігається з «офіційною картиною».
Саме тому фальсифікації бояться контрасту. Коли на місцях перемагають одні політичні сили, а на національному рівні з’являється майже одностайна підтримка чинної влади, це виглядає не як демократія, а як привід для сумнівів і судових процесів.
Окремо варто звернути увагу на страх перед часовим розривом між різними виборами. Для стабільної демократії кілька місяців між кампаніями — норма. Для системи, яка боїться перевірок, — загроза.
За цей час можна оскаржити результати, зафіксувати порушення, зруйнувати нав’язаний образ «всенародної підтримки».Тому ключовий маркер тут простий: влада, яка не планує маніпуляцій, не поспішає. Влада, яка боїться часу, зазвичай боїться не опозиції, а правди.
Пригадаймо, як Зеленський поспішав закріпити результат виборів, розпустивши просто на інавгурації восьме скликання Верховної Ради України. У підсумку виборчий календар перестає бути нейтральним інструментом. Він стає індикатором намірів.
І якщо дати починають підганяти, формати — зливати, а Конституцію — тлумачити вибірково, це означає, що вибори розглядають не як змагання, а як процедуру затвердження. Бо чесним виборам достатньо правил. А сумнівним — завжди потрібен зручний графік.
Вибори, а не затвердження необхідного владі результату.
У цій історії вже не має значення, як саме назвуть майбутні вибори — цифровими, гібридними чи «унікальними в умовах війни». Значення має інше: чи залишиться в них простір для вибору.
Бо коли Конституцію починають трактувати як рекомендацію, строки — як умовність, календар — як інструмент, а алгоритм — як остаточного арбітра, вибори перестають бути демократичним актом і стають процедурою затвердження.
Демократія тримається не на кнопках і не на швидкості підрахунку. Вона тримається на можливості перевірити, порівняти, оскаржити і не погодитися. Саме тому влада, впевнена у своїй підтримці, не боїться часу, різних форматів і паперових бюлетенів. А влада, яка боїться, завжди шукає «єдиний можливий варіант».
У підсумку питання не в тому, чи відбудуться вибори. Питання в тому, чи залишаться вони виборами. Бо держава, яка привчає громадянина до імітаціії волевияву замість самого волевияву, одного дня прокидається без легітимності — і без права дивуватися, чому їй більше не довіряють.
КОМЕНТАР
Андрiй Магера, юрист, колишний заступник голови ЦВК:
— Безумовно, тема електронного голосування є якщо не середньостроковою, то принаймні далекостроковою перспективою в Україні. Для її успішної реалізації потрібні принаймні чотири чинники.
По-перше, окремо взятий виборець має бути впевненим, що його голос буде правильно врахованим.
По-друге, таємниця голосування окремого виборця має бути непорушною.
По-третє, мають існувати надійні запобіжники від втручання в інформаційні системи України з боку спецслужб як держави-агресора, так й інших авторитарних держав світу (КНР, КНДР, білорусь, Іран тощо).
По-четверте, загалом довіра українського суспільства до електронного голосування має бути високою.
Вочевидь, існує різний досвід держав світу щодо впровадження електронного голосування на виборах. В окремих невеликих (за площею і населенням) державах, наприклад в Естонії, цей досвід є позитивним.
Однак, за всієї поваги до більшості патріотичних і професійних працівників Служби безпеки України, не варто забувати, що спецслужби відновленої Естонської Республіки формувалися «з нуля», а не на базі КДБ при Раді Міністрів Естонської РСР. Виходячи з усіх наслідків, які звідси випливають...
Відтак, безперечно, прийде час, коли паперові виборчі бюлетені будуть в Україні музейними експонатами, проте до цього часу наша держава має врахувати як позитивний досвід інших держав, так й уникнути пройдених іншими недоречностей i помилок.
В питанні запровадження електронного голосування поспішати варто повільно. Водночас уже зараз ніщо не заважає активно залучати електронні ресурси для інших виборчих процедур, зокрема, для висування і реєстрації кандидатів, подання кандидатур до складу виборчих комісій, подання заяв виборців про зміну виборчої адреси та місця голосування, реєстрації довірених осіб, представників, офіційних спостерігачів, акредитації міжнародних офіційних спостерігачів, посилення контролю за використанням коштів виборчих фондів.
Володимир ЦИБУЛЬКО
