Війна всередині війни. Чотири реальні сценарії можливих виборів в Україні

У мирний час вибори — це громадянська війна мирними інструментами.

 

Партії, програми, білборди, теледебати — все це замінює барикади, а бюлетень стає цивілізованим аналогом зброї. 

 

Але вибори під час повномасштабної війни — це зовсім інше. 

 

Це накладання двох воєн на плечі однієї зі сторін, що воює за виживання: зовнішньої — проти агресора і внутрішньої — за владу, легітимність і право говорити від імені нації.

 

Саме тому тема виборів в Україні знову спалахнула не як технічне питання демократії, а як політична міна, закладена в центр державного організму.

 

Дзвінки з Вашингтона, нервові формулювання з Брюсселя, нетерплячі шепоти в українських коридорах влади: «А може, вже час?».

 

Президент Зеленський публічно заявляє: він готовий. Але з умовою: безпеку дайте ви, юридичні відповіді нехай дасть парламент. Звучить розумно.

 

Але реальність значно складніша. Бо вибори під час війни — це не питання «хочемо чи не хочемо».

 

Це питання, якою ціною і з якими наслідками. 

Найменш скандальний. Найменш героїчний. І водночас — єдиний по-справжньому відповідальний сценарій: вибори після завершення активної фази війни. 

 

У нормальній державі це не потребувало б пояснень. У державі, що воює за виживання, це чомусь доводиться обґрунтовувати, виправдовувати й навіть захищати, ніби йдеться не про раціональність, а про боягузтво.

 

Суть цього сценарію проста й тому дратівлива. Держава чесно каже громадянам і партнерам: так, вибори будуть; так, демократія не скасована; але не під ракетами, не з армією в окопах, не з мільйонами людей, розкиданими по світу. 

 

Це не відмова від демократії. Це відмова від імітації. 

 

Юридично це найчистіший і найлегший шлях. Не потрібні акробатичні трюки з Конституцією, не потрібні ad hoc-винятки, не потрібні «тимчасові» рішення, які потім стають постійними. Достатньо одного: чітко зафіксувати в законі термін проведення перших виборів після скасування воєнного стану — скажімо, через шість або дев’ять місяців.

 

Цей час не є паузою. Це робочий інтервал. Саме в цьому інтервалі оновлюється реєстр виборців, без хаосу й фантомних голосів; готуються реальні, а не символічні механізми голосування військових; вибудовується інфраструктура голосування для біженців у десятках країн; і, головне, знімається питання безпеки, без якого будь-які вибори перетворюються на фарс. 

 

Цей сценарій не подобається лише одній категорії людей. Тим, кому вибори потрібні терміново. Бо сьогодні рейтинг ще тримається. Завтра — ні. А післязавтра може зникнути й сама партія.

 

Для них «після війни» — це не про державу. Це про втрачений шанс. І тут з’являється головний парадокс. У воюючій країні здоровий глузд легко оголошують слабкістю. Обережність — браком волі. Раціональність — страхом.

 

Але держава, яка виживає, не має права на політичну істерію. Бо вибори — це не акт сміливості. Це акт відповідальності за момент, у який їх проводять. Іноді найбільш політичним рішенням є саме те, яке політично невигідне.

 

Особливо тоді, коли йдеться не про черговий цикл влади, а про збереження держави як такої. 

Саме цей сценарій сьогодні найчастіше висить у повітрі. Його зручно обговорювати в кабінетах і презентаціях, бо він звучить рішуче й технологічно: переписати закон, додати виняток, запустити спеціальні процедури.

 

Словом, зробити вибори як надзвичайний захід. Демократію не зупиняємо, а переводимо в режим ручного управління. 

 

На папері все виглядає майже ідеально. Військові голосують у частинах — символ єдності. Біженці голосують у консульствах — держава про них пам’ятає. ВПО реєструються за спрощеною процедурою — бюрократію переможено. ЦВК працює в режимі героїчного марафону — країна мобілізована не гірше за фронт. 

 

Проблема лише в тому, що папір не стріляє. У реальності цей сценарій означає зовсім інше. Виборчі дільниці стають об’єктами підвищеного ризику — і не тому, що хтось не продумав охорону, а тому, що війна не читає законів.

 

Армія неминуче втягується в політичний процес — не з ідеології, а з логістики. Ризики фальсифікацій зростають не через злу волю, а через масштаб і хаос. А будь-який збій у процедурі множиться на тисячі сторінок судових позовів і взаємних звинувачень. 

 

Це сценарій для країн, де війна — епізод, а не стан буття. Де фронт — далеко, ракети — виняток, а суспільство не живе в режимі щоденної тривоги. Україна ж воює щодня, системно і по всій території, та й не лише. І будь-яка ad hoc-процедура тут не тимчасове рішення, а постійне джерело нестабільності.

 

Саме тому цей сценарій так подобається партнерам. Він дозволяє сказати: «демократія працює» — без уточнення, як саме і якою ціною. І саме тому він іще більше подобається росії. Бо для неї не існує «дрібних порушень процедури». Для неї існує лише одне слово — «нелегітимність», яке зручно клеїти до будь-якого результату.

 

Ad hoc-вибори під час війни виглядають як рішучість. Але дуже часто це лише рішучість заплющити очі на те, що демократія — це не спецоперація, яку можна провести за наказом і вкластися в дедлайн.

Цей сценарій виглядає юридично елегантним і політично зручним. Формально — майже бездоганний трюк: на короткий час знімаємо воєнний стан, проводимо вибори, після чого урочисто повертаємо все «як було».

 

Ніби й Конституція не постраждала, і демократичну процедуру виконано. Проблема лише в тому, що воєнний стан — це не вимикач світла.

 

Його неможливо просто вимкнути, а потім увімкнути назад без наслідків. Це складна система управління обороною, мобілізацією, логістикою і правовими режимами, яка тримається не на формулюваннях у законі, а на безперервності. 

 

Мобілізація не терпить пауз. Обмеження, необхідні для функціонування армії, не можуть працювати в режимі «перерви на вибори». Управління військами не передбачає моментів, коли держава робить вигляд, що війни начебто немає, — навіть якщо лише на папері.

 

І головне: ворог уважно стежить за такими експериментами. Для росії скасування воєнного стану, навіть тимчасове, — це не юридичний маневр, а сигнал вразливості. Це запрошення перевірити, наскільки держава здатна тримати оборону в момент політичної турбулентності.

 

Цей сценарій перетворює Конституцію на гумку — розтягнув, підлаштував, повернув назад. Але Основний закон не створювався як інструмент тимчасових фокусів. Він має працювати саме тоді, коли складно, а не тоді, коли зручно.

 

У цьому сценарії безпека стає змінною величиною, яку коригують під політичний графік. Це може виглядати прийнятним у мирний час. Під час війни це гра з фундаментом держави. Тому він так подобається політикам. І тому він смертельно небезпечний для країни, яка воює не за рейтинг, а за існування. 

Це найімовірніший сценарій у разі сильного зовнішнього тиску. Не тому, що він добрий, а тому, що він зручний. Вибори проводять на підконтрольних територіях, з особливими процедурами для військових, із голосуванням за кордоном і без окупованих регіонів. Формула знайома. Фактично — модель 2014 року, але помножена на вимір повномасштабної війни.

 

Цей варіант дозволяє формально сказати головне: вибори відбулися. Але саме тут і починається проблема. Бо одразу виникають питання, на які немає простих відповідей.

 

Хто в цій моделі представлений повністю, а хто частково або символічно? Чия легітимність беззаперечна, а чия умовна? І головне, коли і за яких умов це «тимчасове рішення» перестає бути винятком і стає новою нормою?

 

Гібридні вибори — це компроміс без радості. Вони не задовольняють суспільство, яке очікує повноти представництва. Вони не знімають сумнівів у партнерів, які шукають бездоганної процедури. І вони не позбавляють росію можливості атакувати результат як «неповний» і «сумнівний». Це компроміс, у якому кожна сторона бачить не рішення, а слабке місце.

 

Окрема проблема — гроші, про які воліють мовчати майже всі учасники дискусії. Державне фінансування виборчих кампаній у країні, що воює, виглядає політично токсичним: спробуйте пояснити платникам податків у ЄС чи США, чому їхня допомога йде на білборди, а не на ППО.

 

Приватні кошти відкривають іншу прірву — повернення тіньових донорів, олігархічних реваншів і зовнішнього впливу. Вибори без чіткої фінансової рамки — це не демократія. Це аукціон.

 

Не менш складний чинник — військові та біженці. Голосування військових часто подається як моральний імператив, але армія — це ієрархія, підпорядкування і ризик політичного тиску. Мільйони біженців у Європі та поза нею — найбільша електоральна діаспора з часів Другої світової.

 

Консульства не готові до такого масштабу. Поштова й електронна моделі — ідеальна мішень для атак і маніпуляцій. Це не аргументи «проти» виборів. Це аргументи за обережність у момент, коли ціна помилки для держави значно вища, ніж ціна політичного очікування.

Україну справді хочуть бачити чинною демократією. Але демократія — це не фото з урною і не галочка в західному чеклісті. Демократія починається там, де суспільство довіряє результату і визнає його навіть тоді, коли програє «свій». 

 

Вибори під час повномасштабної війни ризикують зламати саме цю основу. Бо вибори, які проходять під обстрілами, неминуче перетворюються на голосування в режимі надзвичайної ситуації: нерівні умови, різна доступність дільниць, страх, перебої, форс-мажори.

 

Додайте мільйони громадян поза країною, сотні тисяч у війську, окупацію частини територій — і ви отримуєте не загальне волевиявлення, а мозаїку, в якій кожен відсутній фрагмент стає аргументом проти цілого. А найгірше — це ідеальний простір для делегітимації.

 

Будь-яка процедурна тріщина буде роздута до масштабу «вибори фальшиві», «влада нелегітимна», «країна розколота». І це вже не політична дискусія — це другий фронт, відкритий у тилу, коли перший ще тримається кров’ю і стійкістю війська.

 

Тому головне питання — не про те, чи можливі вибори. Можливе багато чого. Головне питання — чи посилять вони державу. Бо в XXI столітті легітимність — це не абстракція і не церемонія. Це ресурс оборони. Так само важливий, як ППО. І втратити його набагато легше, ніж відновити. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО