Прем’єра вистави «Портрет Доріана Грея» в театрі «Сузір’я» — безперечно, подія нинішнього театрального сезону.
Режисер Олекса Гладушевський запропонував сміливе бачення вайлдівського світу дендизму й естетичних принципів британського класика.
Продюсерка вистави - Ірина Батько-Ступка. Разом із командою режисер Олекса Гладушевський створив наново прочитану історію.
Сценографію розробив Віталій Кравець, художнє світло — заслуга Олександра Полонського, а звукове оформлення — робота Олекси Нищука. Помічницею режисера стала Нана Чежія.
Акторський склад постановки вражає майстерністю перевтілення в часопросторових екзистенціях. Роль загадкового й суперечливого Доріана Грея чудово зіграв Гліб Городнічев, втіливши юнака, чия краса та душевні пошуки стають викликом суспільству й моралі.
Лорда Генрі Воттона грають Едуард Камалов та Остап Шаламага, демонструючи персонажа як уособлення тонкого софістикованого цинізму та спокусливої аморальності.
Художника Безіла, талановитого митця, чия прив’язаність до героя стає приводом для роздумів про суть мистецтва, грає Арсен Бойчук. Окрема інтрига — роль демонічного Портрета із зав’язаними як у Феміди очима (Артур Березовський).
Ключова теза роману про мистецтво як творця прекрасного й пошук істинного значення краси проходить червоною ниткою у виставі. Червоною — в буквальному сенсі з огляду на гранатовий колір локацій.
Постановка кидає виклик, змушуючи глядачів замислитись: наскільки далеко можна піти заради краси? Чи здатна краса виправдати внутрішню порожнечу? Як далеко може зайти людина в бажанні вічно молодого життя?
Прем’єра «Портрета Доріана Грея» в театрі «Сузір’я» стала викликом, який актуалізує проблеми нашого часу війни. Режисер здійснив реконструкцію тексту, який вважається вершиною естетизму, дендизму та особливої життєвої енергії, що існує в імморальному вимірі.
Оскар Вайлд розробив концепцію імморальності як нову систему світогляду, де мораль і аморальність стають лише виявами інтелектуальних смаків або їх нестачі.
Олекса Гладушевський як режисер занурює глядачів на дві години в абсолютний простір мистецтва. Ця постановка викликає різні емоції: хтось готовий сперечатися, хтось приймати її, обурюватися чи захоплюватися тим, що створено тут, у «Сузір’ї».
Вистава задіяла всі простори театру — зали, сходи, кожен куточок перетворено на частину мистецького світу. У передвиставній експозиції напівоголені юнаки в червоних шкарпетках і кросівках, жіночих рукавичках та капелюхах з павиним пір’ям декламують шаблонні ідеї Оскара Вайлда, ніби відтворюючи його концепцію мистецтва й моралі. Їхні слова звучать холодно, як оголені фрази, що дедалі більше здаються трафаретними кліше.
Сперечатися з цією постановкою марно, а писати про неї — теж виклик, який суперечить уявленням самого Вайлда. Будь-яка амплітуда оцінок серед глядачів і критиків тільки підтверджує наявність живого духу мистецтва в цьому творі, перефразовуючи самого автора.
Протягом двох годин вистава точно передає ключові концепти художнього світу, зображеного в «Портреті Доріана Грея». Це історія про дендизм, про незалежний дух, про почуття, які прагнуть абсолютної естетизації об’єкта.
Однак, коли об’єкт через справжню закоханість перестає бути ідеалом, уся мистецька концепція руйнується, що неминуче призводить до трагедії. Для Вайлда екзистенція можлива лише через абсолютизацію краси; усе інше втрачає сенс. Краса — це вміння використовувати прості засоби, інструменти та форми для створення досконалості.
Актори прагнуть донести до глядачів ідею досконалості, яка існує поза межами моралі. Глядачів може здивувати чи навіть обурити гомоеротична лінія, але вона органічна в контексті світу Вайлда.
Червоний, гранатовий колір, що супроводжує глядачів від входу до театру, наявний у кожному елементі сценографії, є втіленням пристрасті, божевілля кохання та вогню, у якому головний герой спалює свою душу.
У центрі всього — гріх. Персонажі згадують про помилки молодості, не приховуючи сорому, адже саме через усвідомлення гріховного вони досягають своєї внутрішньої святості. Це беззаперечно відповідає стилю мислення Вайлда, для якого пошук краси — єдино важлива форма буття.
Особливу увагу заслуговує робота зі світлом і звуком у цій виставі. Вона є інтермедіальною: насичена візуальними образами й побудована за принципом наслідування кадра, завдяки чому створюється кінематографічний ефект.
Її візуальна складова має неабияку силу, яка буквально поглинає глядачів. Червоні стіни, лампи в кутках залів — усе це створює атмосферу, в якій глядач зливається з дійством гріха, вбивства, еротичного шалу й наповнюється емоціями та бажаннями.
Сугестія вистави реалізована через інтелектуальність тексту та природність акторської гри. Особливо варто відзначити чудові втілення образів лорда Генрі, Оскара Вайлда, Базіла та Сібіл.
Актори запропонували нове прочитання сюжету, зосереджуючись на його осмисленні та актуалізації для сучасної аудиторії.
Молоді виконавці органічно зливаються з текстом “Портрета Доріана Грея”, пропонуючи живу й форму комунікації з глядачами через інтерактив під час вистави.
Окремо варто згадати використання нецензурної лексики. Якщо за часів Вайлда це було викликом суспільній моралі, своєрідним протестом, то сьогодні, на тлі емоційного напруження війни, така лексика вже сприймається як природна частина нашого плину життя. У високоестетизованому контексті вистави така лексика зовсім не видається провокацією.
Неоднозначними для обговорення можуть бути також технопанк-елементи та ексцентричний танець за участю демонічного портрета — своєрідна еманація самого Оскара Вайлда.
Режисерська трансгресія із залученням чоловіків у жіночому одязі видається виправданою, адже підкреслює центральну ідею єдності чоловічого й жіночого у природі людини.
Захоплює й те, як метамодерний контекст постановки поєднав ремінісценції лорда Генрі з новою чуттєвістю та сучасними структурами відчуття реальності. Гліб у ролі Доріана Грея продемонстрував особливу акторську виразність: його гра охоплює широкий спектр психологічних і екзистенційних переходів, що свідчить про талановитість актора та його здатність досягати різних психоемоційних рівнів.
Естетська атмосфера вистави разом із сильним акторським виконанням та візуальним оформленням робить цю прем’єру знаковою подією для поціновувачів театрального мистецтва.
Опинившись перед обличчям моральних дилем та складних екзистенційних виборів, глядач не тільки занурюється в прекрасне, а й замислюється над тим, що залишається поза межами краси.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
