Колишні безхатьки — грузин із Луганська та українка з Лисичанська — купили дачу без води та кухні.
Ці люди втратили усе, але щасливі навіть під час війни.
Їхня дорога додому пролягає через кладовище.
«Це найкраща дорога у моєму житті! — у захваті каже 57-річна Світлана Санжарова. — Бо це дорога до ДОМУ, якого в мене не було п’ять років. Це свій дах над головою! Мені аж дух забиває, коли я говорю про це. Дім ніщо не може замінити».
До їхнього житла немає асфальту. Немає води в колодязі, тому вони набирають її в пластикові пляшки в Полтаві. Немає як такої кухні. Туалет на вулиці. Бо це дачний будинок.
Світлана стала офіційною власницею цього невеликого помешкання без зручностей на дві кімнати загальною площею близько 40 квадратних метрів у дачному кооперативі під Полтавою всього півтора місяця тому завдяки своєму коханню.
Потрапивши до Центру адаптації для бездомних та звільнених з місць позбавлення волі благодійної організації «Світло надії», вона зустріла там Георгія — грузина, свого колишнього земляка з Луганщини. І між ними виникли почуття.
Людина має жити там, де їй подобається
Жінка виїхала з окупованого нині Лисичанська за два роки до великої війни. Її син Віталій одразу ж після Майдану пішов служити в ЗСУ, тоді йому було 27.
Слідом за ним, залишивши дитину на сусідку, пішла на війну й невістка Альона. На жаль, Світлана нічого не знає про їхню долю — зв’язок з ними давно обірвався.
У Полтаві зупинилась тому, що це було відносно недалеко від її рідного міста. Однак по дорозі її пограбували. Так без документів і без грошей вона опинилася у притулку.
Георгій Кокоашвілі, який народився у всесвітньо відомій Алазанській долині на сході Грузії, де живуть винороби, тривалий час жив із родиною в Луганську, де оселився ще на початку 90-х, професійно займався вирощуванням саджанців винограду.
Виїхавши звідти на заробітки в Київ, додому після окупації міста вже не повернувся. Дружина кликала його в москву, куди вона вивезла дітей, проте чоловік навідріз відмовився зраджувати Україну.
«Людина має жити там, де їй подобається, правильно? Тому я, розумієте, в Україні. Це дуже добра, приємна країна з доброзичливими людьми», — говорить.
З часом чоловік перебрався з Києва до Полтави, але, опинившись у фінансовій скруті, оскільки роботодавець затримував виплати, змушений був проситися в притулок. Загалом Георгій — майстер на всі руки, тому доволі швидко зумів подолати безгрошів’я.
Наразі займається індивідуальними ремонтами (переважно кладе плитку) й працює у майстерні з ремонту взуття неподалік БО «Світло надії», де Світлана працює тепер кухарем.
Не так давно 58-річний Георгій зробив подарунок своїй коханій, оформивши на неї придбаний на виплату дачний будинок. А собі за тисячу доларів купив у борг старенький автомобіль, за який щомісяця виплачує невеликі суми коштів.
Світлана почувається тут на своєму місці.
Кореспондентка «УМ» зустрілася з парою в Центрі адаптації, розташованому у провулку Шевченка, 5А. У кухні, де господарює Світлана, смачно пахне свіжозвареним супом.
«Це мене Георгій Варламович навчив додавати в усі страви багато приправ. Я раніше, якщо чесно, крім петрушки й кропу, інших не знала, — усміхається жінка, помішуючи страву у великій каструлі. — А він як справжній грузин завжди готує з великою кількістю приправ, тоді, каже, виходить смачно. Спершу сам їх сюди купував, а потім мешканці притулку почали купувати у складчину».
Меню в постояльців притулку досить скромне. Зранку — лише чай з цукром, в обід і ввечері по буднях — суп, а в неділю — борщ. На свята Світлана пече булочки.
Кошти на харчування безпритульних закладені в програмі соціального забезпечення та соціального захисту населення Полтавської міської територіальної громади «Турбота».
Кухарці зазвичай доводиться готувати на двадцять осіб, але часом буває й на сорок. Кількість людей у Центрі адаптації варіюється.
Вона зростає, коли стає дуже холодно чи коли з місць позбавлення волі одночасно виходить певна кількість людей.
«А чому страшно серед них? — перепитує Георгій. — Вони такі ж, як і всі. Завжди важливо бачити в людині світлі сторони».
«Тут живуть не лише колишні ув’язнені, — додає Світлана. — Ось днями у нас поселились батько з сином із Полтави, у яких згорів будинок. У дяді Саші вчора був день народження, відзначали сімдесятиріччя. Волонтери принесли торт, свічки, святкові страви. Ще й костюм йому подарували. Різні ж ситуації в житті бувають».
Варламович мав заначку...
Згідно з внутрішніми правилами Центру, тим, хто сюди звертається, відновлюють документи, надають прописку. Тут є кілька кімнат адаптації. Ті, хто в них живе, мають пів року, щоб улаштуватись на роботу й відкласти певну суму із заробітку, аби заощаджень вистачило на оренду житла й харчування на перший час.
Якщо їм це не вдається, то мають право залишитися ще на деякий час. Кошти кожен клієнт передає своєму соціальному працівникові, який їх обліковує й кладе у сейф, ключ від якого має керівниця притулку. А коли людина залишає тимчасовий прихисток, їй передають заощаджену нею суму.
На кухні пахне домашньою їжею.
«Варламович, як виявилось, мав іще одну заначку, тому міг дозволити собі дещо більше, — ніжно поглядає на свого цивільного чоловіка Світлана. — Відтак, знайомлячи мене з Полтавою, пригощав смаколиками, дарував якісь дрібнички. Носив мене на руках... Мені були дуже приємні ці знаки уваги. До того ж, він спокійний, урівноважений, в нього завжди можна спитати поради, якоїсь життєвої підказки. Та й загалом із ним завжди цікаво».
«Світлана — дуже душевна жінка, красива зовні й внутрішньо, турботлива й надійна, — відповідає Георгій на запитання, чому він закохався в неї. — Невдовзі після нашого знайомства зі мною сталася біда — виявили рак легені. То після операції Світлана не відходила від мого ліжка, буквально поставила мене на ноги. Дякую Богу, що він нас сюди привів».
Вони мають намір офіційно оформити свої стосунки. Але тільки після того, як завершать ремонт у своєму житлі. Поки що пристосували до життя одну кімнатку. А в передпокої облаштували щось на зразок кухні.
В дачному будинку давно ніхто не жив, тож його та територію навколо треба привести до ладу, щоб не соромно було гостей на весілля запросити.
«Усе сталось випадково, — розповідає Георгій про те, як йому вдалося придбати дах над головою. — Якось розговорились із соцпрацівницею Центру, Ольгою, і я сказав їй, що хотів би купити будинок. Вона занурилась в інтернет і знайшла оголошення про продаж дачі за ціною сто тисяч гривень. Половину суми я заплатив одразу, а решту виплачую частинами. Ще шістнадцять тисяч лишаюсь винним. Дешево придбав, бо там немає води. Доведеться пробивати свердловину, а це дорого зараз. Буде свердловина — тоді вже прибудую душову кімнату. Поки що переробив пічку, це головне. Навіс уже зробив. А ремонт розпочну по весні».
«Мати власне облаштоване житло — наша спільна мрія, яку ми будемо здійснювати разом, — пригортається до чоловіка Світлана. — Біля будинку є кілька соток землі, сад новий посадимо...».
Нова власниця старого будинку.
Георгій мріяв також про власну машину. Ось уже чотири роки він живе з однією легенею, тому не може швидко ходити — задихається. А від зупинки громадського транспорту до нового житла йти три кілометри. Важкувато пішки.
Втілити ще одну його мрію допоміг один приятель. Собі чоловік купив нову автівку, а Георгію продав стару, всього за тисячу доларів. У травні наступного року він уже повністю розрахується за покупку.
«Дехто не вірить, що так може бути, — усміхається Георгій. — Кажу таким: «Господь творить чудеса». Я чоловік віруючий, по неділях ходжу в церкву й за все завжди дякую Богові. І він посилає мені щирих і добрих людей, готових допомогти в будь-якій життєвій ситуації. Бог може багато зробити. Треба лише повірити».
Закохані забрали на нове місце мешкання й Боцмана — кота, якого вони прихистили, ще коли й самі не мали власного дому. Його завдання — ловити мишей, яких вистачає на дачі.
«Тут бездомна кішка якось навела кошенят, і ми з Варламовичем узяли собі «хлопчика», — розповідає Світлана. — На долоні поміщався. Але диким був: шипів, кусався. А потім так до нас звик, що спати умощався лише в Георгія під рукою. Ми хвилювались, що після переїзду Боцман злякається нової обстановки і може кудись утекти. Він і справді два дні десь блукав. Мабуть, вивчав і мітив свою територію. Потім повернувся. Тепер уже не боїмося відпускати його на вулицю, якщо проситься».
У притулку багато хто починає оживати душею
У дачному кооперативі постійно проживають наразі лише Георгій зі Світланою. Недавно лишень познайомилися з родиною сусідів, які навідались до свого заміського будинку. Посиділи за кавою з печивом і цукерками. Спиртного в їхній компанії ніхто не вживає.
— А де б ви жили оце, якби не купили власного будинку? — питаю своїх співрозмовників.
Квіти, подаровані коханим.
— Орендували б квартиру, — відповідає Світлана. — Ми ж не постійно жили в притулку — винаймали житло. Але зараз у Полтаві це «задоволення» коштує все дорожче й дорожче. Та й господарі різні трапляються: часто змінюють умови в односторонньому порядку, підвищують ціни. Бувало, коли ставало сутужно, знову поверталися у притулок. Тут ніколи не відмовляють тим, хто потребує житла й тарілки супу. Особливо поліпшились умови після того, як керувати закладом стала Марина Миколаївна Переверзова. Багато хто тут починає оживати душею. Бо в цих стінах ніхто нікого не засуджує, всі одне одного підтримують. Тут є не лише ліжка, щоб поспати, душ, а й кімната для спілкування. Там можна подивитися телевізор. Звідси хлопці й на війну йдуть. Один, на жаль, загинув, а ще один зник безвісти. Їхні портрети висять у коридорі. Дуже хороші хлопці були. Вони мали тут родину. І тут про них пам’ятають.
Жінка з рідними не має зв’язку.
Спокійно говорити про захисників Світлана не може. Каже, завжди перед очима стоїть син. «Коли Віталій сказав, що йде в АТО, я й плакала, й скандали влаштовувала, — пригадує. — Але зрештою погодилась із його рішенням і відпустила з Богом. Він рідко телефонував, говорив коротко, мовляв, живий-здоровий, просив мене берегтися. Я навіть не встигала спитати, де він і як. А в 2015 році зв’язок обірвався. І я досі не знаю ні його долі, ні долі невістки, ні долі свого внука. Не знаю, де їх шукати. Тільки Бога прошу, щоб усі були живі».
На окупованій території в жінки залишилися також дві старші доньки. З ними теж немає ніяких контактів.
Світлана всього п’ять років прожила у шлюбі — чоловік Олександр працював далекобійником, на жаль, помер молодим. Вона сама піднімала трьох маленьких дітей-погодків. Бралась за будь-яку роботу, аби мати якусь копійку.
У Полтаві теж перепробувала всякі заробітки: була й доглядальницею за старенькою бабусею, й прибиральницею у супермаркеті. Але з радістю повернулася у Центр адаптації, коли її запросили готувати для бездомних. Хоч тут і платять мінімальну зарплату, хоч і доводиться працювати без вихідних, бо немає змінниці, але жінка відчуває, що тут вона на своєму місці.
«Не знаю, чи повернусь колись додому в Лисичанськ... Коли згадую своє попереднє життя, починаю плакати», — витирає сльози Світлана.
Георгій пригортає її до себе й заспокоює: «Наш дім — Полтава. І щастя наше — тут».
