У кожного політичного режиму є мить, коли блискучий фасад раптом починає тьмяніти — не від фанфар, а від ударів антикорупційних обшуків. В Україні ця мить настала тоді, коли двері в будинку всесильного керівника ОП Андрія Єрмака відчинилися не перед черговим послом чи бізнесменом, а перед детективами НАБУ й прокурорами САП. Плівки «Мідаса», де «Карлсон» і «Рьошик» обговорюють шлагбауми, відсотки й «передачки», зненацька вивели на поверхню фігуру з кодовим ім’ям «Алі-Баба». І хоч НАБУ дипломатично не називало імен, суспільство миттєво розпізнало голос епохи — того самого радника, переговірника, архітектора вертикалі, охоронця доступу до президента та менеджера всіх чутливих сюжетів.
Єрмак пішов емоційно, театрально, з пафосом, гідним фестивалю документалістики: «Я відчуваю огиду від бруду, вилитого на мене... Я не хочу створювати проблеми Зеленському... Я вирушаю на фронт», — сказав він The New York Post. І після цього, як у хорошому голлівудському трилері, вимкнув телефон зі словами: «Можливо, ще побачимося».
Україна ж залишилася не з драмою про особисту гідність, а з цілком практичним запитанням: що буде далі, коли впав головний стабілізатор, фільтр, цензор і диригент політичного оркестру?
Після Єрмака — чи це просто кадрова криза, чи момент істини для всієї моделі влади?
Єрмак як система: коли одна людина замінює інституції
П’ять років Україна жила в парадигмі «президент+Єрмак». Єрмак був одночасно прізвищем і набором функцій. Він сам був державою в державі Зеленського: головним переговірником зі США, Туреччиною та ЄС; архітектором обміну полоненими; куратором оборонної промисловості; кадровиком уряду, силовиків і дипломатії; модератором парламентських компромісів; відповідальним за мирні плани, енергетичні торги, санкційну політику; неофіційним цензором комунікацій президента.
Це не теорія, це — загальноприйнята оцінка, зафіксована і в Politico, і у Financial Times. FT прямо писала, що Єрмак став «найвпливовішим несиловим чиновником України», а The Guardian називала його «сірим кардиналом», який «формує політику країни на всіх рівнях».
Коли така фігура падає, падіння чути всім. Це як витягнути центральний блок із вежі Jenga. Без нього все або переосмислюється, або перетворюється на купу трісок.
Плівки «Мідаса»: момент, коли казка про чесність закінчилася
У медіа просочилися деталі того, як саме «викурювали» Андрія Єрмака з кабінету на Банковій. Картина вийшла не героїчна, не державницька — радше, схожа на дешевий театр ляльок, де головні ролі грають соплі, сльози й низькочастотний фальцет істерики. Кажуть, Єрмак кричав, Зеленський кричав у відповідь, двері гупали так, що охоронці внизу питали, чи не повернувся Янукович.
Атака НАБУ була для Зеленського не просто болючою, вона була особистою. Адже саме НАБУ першими показали, кого прикривав його «головний друг». Що робив Міндіч, чому в його офісі територіально відмивали «енергоатомівський» кеш і чому до цієї історії долучився цілий «флешмоб псевдонімів» — від «Карлсона» й «Рьошика» до «Тенора» і «Шугармена», — стало зрозуміло навіть тому, хто відкриває новини раз на тиждень.
Це вдарило по президентському образу ще сильніше, ніж по самому Єрмаку. Бо кожен запитував: як так сталося, що «гаманець» Міндіч працював просто під носом у головного антикорупційного борця країни? Причому з таким запалом, що аж на $100 мільйонів?
Тому, коли Зеленський у напівістеричному тоні вимагав від Єрмака «знищити НАБУ і САП», — це теж, кажуть, не фігура мови. Він щиро думав, що американські партнери, які роками вибудовували ці інституції, спокійно проковтнуть їх демонтаж заради емоційного виверження президента.
Що з цього вийшло — бачимо. НАБУ не знищили, зате знищили Єрмака. А тепер — головне. Звільнення Єрмака — це не покарання. Це операція порятунку. Так само, як свого часу Банкова рятувала Міндіча, витягуючи його з-під прямої дії санкцій і даючи змогу «зберегти честь фраєра», так само тепер рятують Єрмака. Але публічно — у формі «військового добровольця».
Це та сама схема, яку в 2014—15 роках масово використовували януковицькі прокурори. Ті теж «воювали»: жили в готелях Краматорська, відпочивали, попиваючи віскі, й отримували УБД за три фото біля бронетранспортера. Єрмак, здається, йде саме в цю «почесну лігу» фронтових туристів. Місце для нього там знайдеться, хоч і не на лінії вогню, але у вищій категорії окопних декорацій.
А далі — юридичний трюк. Справу Єрмака, за логікою Банкової, мають вилучити в НАБУ й передати в ДБР. ДБР — відоме кладовище незручних справ і надійний крематорій для будь-яких перспективних розслідувань. Там справу не те що не доведуть, її спочатку розмалюють маркером «до знищення», а потім заховають у шафі між «Держлісагентством» і справою «Про зникнення кабанів на Київщині». Хоча, за твердженням Ігоря Стокоза , згідно зi ст. 216 КПК, не має жодного значення, ким станом на зараз є фігурант провадження чи стане. Має значення винятково тільки те, ким був фігурант на момент скоєння злочину. Тобто навіть якщо завтра Єрмак стане військовослужбовцем, а післязавтра космонавтом, це нічого не змінює. Тобто продовжуватиме справу саме той орган, який ініціював відкриття кримінальної справи.
Після цього в офіційному обліку Єрмак стане чистим, як глянець глянцевого журналу. Репутаційно — не дуже, але юридично — стерильним. Та є одна проблема. Єрмак уже нецікавий політиці. Хвиля інтересу спаде так само швидко, як і здійнялася. Через місяць-два він стане тінню, людиною з минулого, знеціненим активом, що лежить між «колишнім Богданом» і «колишнім Арестовичем».
Але! В Єрмака залишається одна остання роль. І вона небезпечніша, ніж усі попередні: він може стати свідком проти Зеленського. Не через помсту — через інстинкт виживання.
Коли двоє спільників тонуть в одному човні, питання стоїть одне: хто першим схопиться за рятувальний круг. І сьогодні ключове питання української політики звучить саме так: хто кого потопить першим — Зеленський Єрмака чи Єрмак Зеленського? Бо картонковий майдан — це не про революцію. Це про те, як у державі падає декорація за декорацією, поки не лишається порожня сцена, на якій стоїть один актор, що забув текст, але ще тримає світло прожектора.
Психологічний постскриптум: чи став Єрмак другим Богданом?
Порівнювати двох найвідоміших керівників ОП — це ніби порівнювати два види політичної драматургії. Богдан — стендап, Єрмак — мелодрама. Перший після відставки влаштував тур «Богдан без цензури»: сарказм, інсайди, меми, іконічна фраза «Меня трудно найти, легко потерять и невозможно забыть», яка стала універсальною формулою образи політика, що втратив доступ до кнопки «вплив». Він ходив по інтерв’ю, жартував з колишніх шефів і колег, перетворював власну кривду на шоу і продавав її пачками як гарячі пиріжки.
Єрмак — антипод. Замість тролінгу — пафосна скорбота, замість іронії — театрально опущені плечі. Він грає не у «всі навколо клоуни, а я — геній», а в «мене не оцінили, я піду на фронт, там хоч хтось зрозуміє мою жертовність».
Якщо Богдан демонстративно тріумфував над системою, що його виплюнула, то Єрмак демонстративно страждає через те, що вона його не втримала.
Та, попри всі контрасти між їхніми стилями, їх ріднить одна проста емоція: обидва смертельно ображені, що держава, яку вони формували під себе, не сказала бодай формального «дякую» перед виходом. На цьому схожість закінчується. Богдан виживає через сміх, Єрмак — через трагедію; один перетворює падіння на цирк, другий — на релігійну процесію. Але результат однаковий: політичний сезон закінчено, ролі зіграно, а глядач уже вимагає нових персонажів.
Єрмаківщина: що руйнується слідом за Єрмаком
Падіння Єрмака оголило не лише слабкість моделі влади, воно розбило головний міф останніх років: нібито саме він був «архітектором узурпації», «концентратором повноважень» і «чорною дірою Конституції». Після його вилучення з системи зненацька виявилося, що справжнім генератором страхів, підкилимних рішень і нелюбові до інституцій був не Єрмак, а Зеленський — із його хижою підозріливістю та патологічним небажанням ділитися впливом. Єрмак був лише ідеальним носієм цих рис, не більше. Тому його відставка стала кризовим дзеркалом для президента: тепер кожне питання по «Мідасу» звучить не «як він це дозволив?», а «чому це роками працювало біля кабінету №1?».
Разом з Єрмаком руйнується й вертикаль, яку він цементував. Вона трималася не на інституціях, а на особистих каналах — між міністрами, силовиками, парламентом, зовнішніми переговірниками. Його зникнення оголило хаос дрібних князьків, які одразу почали ділити сфери впливу, ніби зграя хижаків, що лишилася без вожака.
Другий наслідок — прозоріша робота НАБУ. Прецедент удару по «недоторканному» демонтував старе табу: тепер навіть найвищі фігури можуть опинитися в матеріалах детективів. Це прекрасно для країни і катастрофічно для тих, хто думав, що горять тільки «дрібні». Система більше не захищає своїх автоматично.
І нарешті зміна зовнішньої конфігурації. Захід показав Зеленському червону картку: токсичні переговірники зменшують міжнародний кредит довіри. Тому тепер головний у розмовах зі США — Умєров, а не сірий кардинал. Цей сигнал простий: якщо Київ хоче мати вплив, він повинен перестати покладатися на «єрмаківщину» — систему одноосібної кулуарної влади без відповідальності.
Після Єрмака руйнується не офіс. Руйнується ілюзія, що вся влада була в ньому. Тепер очевидно: влада була в Зеленському, і саме з ним тепер зіштовхується політичний барометр країни.
Майбутнє без Єрмака
Після падіння Єрмака Україна входить у політичну фазу, де стара архітектура влади вже зруйнована, а нова ще не сформована. Країна стоїть перед чотирма дверима, і кожні ведуть у різну модель державності.
Сценарій №1. «Переклейка вивіски»
Найзручніший для влади. Новий керівник ОП з технократичним іміджем має створити ілюзію реформи, але фактично відбудеться продовження вертикалі «контроль через офіс». НАБУ отримає кілька показових справ для заспокоєння суспільства, а верхні поверхи традиційно винесуть за дужки. Проте після «Мідаса» країна вже не вірить у «косметику» — суспільний запит на реальні зміни надто сильний.
Сценарій №2. «Уряд національної єдності»
Цей варіант просувають західні партнери. Криза управління і втома суспільства підштовхують до ідеї широкого технополітичного кабінету: фронтовиків, реформаторів, авторитетних публічних фігур. Це шанс повернути інституційність і послабити персоналізовану владу, але це ж означає удар по нинішній моделі Зеленського, що звик працювати через один центр рішення.
Сценарій №3. «Антикорупційний прорив»
Найнебезпечніший для Банкової, але найздоровіший для держави. Якщо «Мідас» піде вглиб, питання торкнуться не лише Єрмака. ТСК у парламенті, зміна коаліції, перезапуск уряду можуть стати неминучими. Це не піар і не «косметика» — це боротьба за повернення легітимності державі, що тріщить під вагою корупційних викриттів.
Сценарій №4. «Протестна синусоїда»
Якщо влада вирішить: «відставили Єрмака — і досить» та паралельно тиснутиме на бізнес, економіку та оборонні закупівлі, країна відповідатиме хвилями протесту. Це не Майдан, але пульсація невдоволення, яка коригуватиме політику на кожному кроці. У таких умовах будь-який новий скандал матиме вибуховий ефект.
Україна 2025—2026
Через рік епоха Єрмака виглядатиме як фінал моделі надмірної персоналізації влади. Плівки «Мідаса» стануть національним архівом корупції, роль парламенту зросте вимушено, а зовнішні партнери посилять контроль, щоб жодна «суперфігура» більше не тримала державу в заручниках.
Україна, що пройшла революції та війну, вже не погодиться на нову версію кулуарної монархії. Після Єрмака відкривається шанс на модернізацію — важливо лише не перетворити його на черговий картонний фасад.
