Амністія в обмін на території. Як «Стамбул-2» перетворюється на план порятунку окремих людей, а не України

У кожній війні є два фронти — військовий і політичний. Перший тримає солдат, другий — політик.

 

Але сьогодні ми опинилися у ситуації, коли військові платять кров’ю, а політична верхівка готується підписати угоду, яка захищає не державу, а власні посади та минуле.

 

«Стамбул-2», який нам продають як «реалістичний мир», дедалі більше нагадує не мирний план, а «документ політичного самопорятунку».

 

І найдорожчу ціну за цей «порятунок» має заплатити Україна — територіями, армією, безпекою та майбутнім.

Ключовий і найбільш симптоматичний пункт проєкту «Стамбул-2» — «повна амністія всім сторонам конфлікту». Не часткова. Не вибіркова. Не з виключенням військових злочинів. А саме «всім і за все».

 

На папері це виписано широкою юридичною формулою: «Усі сторони конфлікту звільняються від відповідальності за дії, вчинені в контексті війни».

 

Але якщо зняти дипломатичний шар, стає видно те, що приховано між рядками.

 

Амністія охоплює не лише: 

 

— російські воєнні злочини; 

— колаборацію місцевих чиновників; 

— порушення міжнародного гуманітарного права. 

 

Вона охоплює «корупційні дії українських посадовців під час воєнного стану». Саме тому, за інформацією з джерел у Вашингтоні, переговори Умєрова у США більше стосувалися не оборонних закупівель, а «чутливих юридичних питань» — це справа Одеського порту, розмова з ФБР і справа «Мідас», яка давно висить над ОП як дамоклів меч.

 

Тобто сьогоднішня українська влада, просуваючи «амністійний» блок, намагається вмонтувати у міжнародну угоду внутрішньополітичний інтерес найближчого оточення Зеленського — уникнення кримінальної відповідальності. Росія, яку така формула рятує від Гааги, не заперечує.

 

Українська влада, яку така формула рятує від НАБУ, тільки за. 

Українські військові, які гинули за справедливість, яку тепер хочуть скасувати одним підписом. 

 

Фінансовий блок: як Україну усувають від контролю над власною відбудовою

 

Другий ключовий сегмент «Стамбула-2» — економічний та інвестиційний контроль. За документом:

 

*$100 млрд заморожених російських активів передаються в управління США. 

* Ще $100 млрд додає Європа. 

* Половину прибутку отримує американська сторона. 

* Решта російських активів переходить у спільний американсько-російський інструмент.

 

Україна у цій конструкції — не суб’єкт, а майданчик для інвестицій.

 

Фактично створюється система, у якій: 

 

1. Росія безкарно отримує шлях повернення у світову економіку. 

2. США отримують стратегічний контроль над інвестиційними потоками. 

3. Український уряд — позбавлений впливу. 

4. Європа — головний донор, але без управління процесом.

 

Для України це означає втрату можливості визначати пріоритети реконструкції, контролювати державні фінанси, формувати політику розвитку. 

 

А для влади це створення щита від майбутніх розслідувань щодо розкрадань, адже ключовими операторами стають зовнішні структури.

 

Росія ж отримує можливість «відбілити» власні активи через участь у «фондах відновлення».

 

Такі схеми не схожі на мир. Вони схожі на взаємну угоду еліт: ми вам території, ви нам — гроші і спокій.

Сутність капітуляційної природи «Стамбула-2» найбільш очевидна в територіальному блоці. У Стамбулі-1 (березень 2022):

 

* Крим — тема окремих переговорів на 10—15 років.

* Донбас — тимчасова лінія, без визнання.

* Жодного відведення українських військ. 

 

У «Стамбулі-2»:

 

— Крим, Донецьк, Луганськ визнаються де-факто російськими — навіть Сполученими Штатами.

— Херсон і Запоріжжя закріплюються по лінії фронту, тобто оформлюється новий кордон.

— Україна має відійти з нині контрольованої частини Донеччини, створюючи буферну зону, яка визнається російською територією.

 

Це не компроміс. Це міжнародна легалізація російського контролю. Якщо провести паралель із Балканами — у Дейтоні агресор не отримував легалізації захоплених територій.

 

У Хорватії ніхто не визнавав «Республіку Сербську Країну». У Боснії злочини залишались злочинами. Але в «Стамбулі-2» Україну ставлять у позицію сторони, яка сама підписує втрату власних територій. Це не мир, це оформлення політичної поразки, завуальованої під «врегулювання».

Європейський Союз сьогодні — не просто партнер України. Це основний фінансовий донор, «енергетична подушка» і головний політичний гарант того, що наша держава не впаде під вагою війни.

 

За даними Єврокомісії, у 2023—2024 роках понад 70% бюджетної підтримки України забезпечив саме ЄС. У своїй заяві від 30 жовтня 2024 року брюссельський речник Петер Стано наголосив: «Європейська допомога — не жест доброї волі, а стратегічна інвестиція у власну безпеку Євросоюзу». І саме цей ключовий партнер виявився повністю усуненим із конструкції «Стамбула-2».

 

Європа не є гарантом безпеки, не контролює фінансові потоки відбудови, не бере участі у переговорах і фактично дізнається про зміст плану з витоків у медіа. Politico пише, що кілька європейських столиць були «шоковані масштабом поступок, обговорюваних за їхньою спиною».

 

Брюссель сприйняв це як прямий удар по довірі. В офіційному коментарі для Der Spiegel один високопосадовець ЄС підкреслив: «Ніхто не може переписувати кордони Європи без Європи».

 

Для Парижа та Берліна проблема навіть ширша. По-перше, «Стамбул-2» порушує базовий принцип, зафіксований у Гельсінському акті 1975 року: недоторканність кордонів. По-друге, створюється нова «буферна зона» між НАТО і Росією, і це прямо суперечить стратегії ЄС щодо безпеки Східної Європи.

 

По-третє, угода повертає логіку «великої угоди США—РФ», тобто модель, у якій Європа знову виступає статистом у власному геополітичному просторі. Як пише Le Monde, Євросоюз бачить у «Стамбулі-2 не план миру, а спробу оформити баланс сил за рахунок України та європейських інтересів».

 

Угода створює небезпечний прецедент: Європа фінансує війну і відбудову, але її голосу немає у вирішальному документі, що змінює архітектуру безпеки континенту. Це не просто дискомфорт, це стратегічна загроза для європейської єдності.

 

Для України це означає значне ослаблення позицій у ключовому напрямку — шляху до ЄС. Довіра Брюсселя формувалася роками, і спроба «обійти» Європу заради угоди, вигідної Вашингтону та москві, може стати історичним прорахунком. 

 

Європейські ЗМІ пишуть про це прямо. Frankfurter Allgemeine Zeitung попереджає: «Підписання угоди без участі Європи стане серйозною політичною помилкою Києва».

 

Європа не проти миру. Європа проти того, щоб мир купували територіями України і виключенням ЄС із процесу ухвалення рішень. І якщо хтось думає, що Європа мовчки спостерігатиме, як за її спиною перекроюють кордони, то погано знає Європу.

Якщо прибрати дипломатичний глянець, стає очевидним: «Стамбул-2» — це не спроба завершити війну, а спроба перекроїти систему влади та повноважень довкола України, перетворивши нас із суб’єкта на об’єкт управління. У документі чітко видно логіку, яку ніхто не приховує: кожен глобальний гравець отримує своє, крім самої України.

 

Росія — головний бенефіціар. Вона отримує те, що не змогла здобути на полі бою: де-факто визнані території, амністію для своїх злочинців, шлях назад до G8 і навіть частку в інструментах управління замороженими активами.

 

Жодної відповідальності, жодних репарацій, жодного тиску. Агресор повертається у світову політику «з чистим аркушем». США отримують монополію на контроль над відбудовою, статус єдиного гаранта безпеки і роль арбітра між Україною та росією.

 

Це не гарантії, це опіка.

 

І опіка ця вибіркова: гарантію можна відкликати, якщо Україна «поведеться неправильно». Це не союз. Це залежність.

 

Українська влада отримує найбільший бонус — імунітет від власних злочинів. Амністія в «Стамбулі-2» прописана так широко, що накриває не лише дії на фронті, а й корупцію під час війни.

 

Саме такий формат амністії потрібен тим, хто вирішує власні проблеми із західними розслідуваннями, а не долю держави. Це не національний інтерес. Це торг за особисту недоторканність.

 

Європа ж залишається донором без голосу. Вона фінансує бюджет, зброю, енергетику й відбудову, але в «Стамбулі-2» не має ані ролі гаранта, ані місця за столом переговорів, ані впливу на механізми фінансового контролю. Для ЄС це сигнал: Україна готова ухвалювати рішення, які змінюють безпекову карту континенту, без урахування позиції Європи. Так руйнуються стратегічні союзи.

 

У результаті Україна як держава отримує те, чого боялася найбільше, — втрату суб’єктності. Їй забороняють вступати до НАТО, обмежують армію, відрізають частину територій, закріплюють зовнішній арбітраж і передають ключові фінансові важелі зовнішнім акторам. Це не мирна угода, це каркас контрольованої залежності.

 

У 1990-х, навіть у найгірші часи на Балканах, жодна мирна угода не містила такої концентрації принижень для жертви конфлікту. Ні в Дейтоні, ні в угодах щодо Хорватії агресор не отримував бонусів за агресію. Ніколи не було повної амністії. Ніколи не передавали фінанси жертви під спільне управління з агресором. Ніколи партнерів не виключали з процесу. «Стамбул-2» містить усе це одночасно. 

 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО