Увечері 13 листопада, коли Київ іще жив відносно мирним життям перед жахливою ніччю, в Мистецькому арсеналі було дуже велелюдно і піднесено — там у шести величезних залах відкрилася виставка «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд».
Назвою виставки стала цитата з листа Василя Стуса до свого приятеля Анатолія Лазоренка, якого він написав у далекому 1962 році, нині як ніколи пророча й актуальна.
До речі, сказано це було тоді, коли його товариш завагався щодо шансів українського культурного простору в протистоянні так званій інтернаціональній радянській культурі, яку активно нав’язували.
Нині, коли росія намагається розмити, знищити нашу ідентичність, неабияк важливо протистояти зневірі.
І таким джерелом сили і стійкості є саме наші достойники, один з яких — Василь Стус.
Тож складається враження, що це написано сьогодні і про нас нинішніх, а виставка є своєрідним маніфестом і нагадуванням, хто ми є і яку силу маємо.
Мова — основа
Для експонування обрали 11 сюжетів, які в той чи інший спосіб відображають події чи розповідають про людей, які впливали на формування Стуса як особистості, і в кожній темі цього проєкту є посил до сучасності.
Фактично це розповідь про три покоління українців, які завжди майже фізично тримають у своїх руках Україну. З часів Стуса і до сучасності.
У центрі експозиції — творчість Стуса, а навколо — люди й події, які мали на нього вплив, зазначила під час відкриття виставки кураторка Ольга Мельник, яка провела перед офіційним відкриттям екскурсію для медійників.
«Ми обрали кілька сюжетів, які дозволяють зрозуміти поетичний, літературознавчий, публіцистичний доробок Стуса. Важливо, що розповідатимуть про це учасники та свідки подій поетового життя», — каже пані Ольга.
Відкривається виставка залою, де привертає увагу величезне фото батька поета. Під ним розміщено його лист. Семен Стус помирає, але син не може потрапити додому, аби попрощатися, і батько пише листа до керівництва Верховного Суду та намагається пояснити, що його син нікого не вбив, не вкрав, що він як громадянин відслужив строкову службу в радянській армії, так би мовити, відав свій борг, то чому ж його судять.
Програма перепоховання 19 листопада 1989 року Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
Фрагмент архівного фото Валентина і Лади Бондаренків.
Батьки, маючи доволі тяжку долю (війна, так зване розкуркулення, тобто позбавлення власною працею нажитих трохи статків), звісно ж, готували дітям більш щасливу долю. І Василь, і його сестра Марія мали здобути освіту і пройти шлях українського інтелігента. Але не так сталося.
У цьому ж залі також виставлено книжки, твори, які міг читати Стус і які визначили його подальший шлях. Тут і розповідь про студію «Обрій», з учасниками якої творив юний Василь і які стали друзями на все його недовге життя.
До речі, головне питання, що там обговорювалось, було питання мови.
Є багато фактів, що для Стуса це було принципово. І тому Стус уже тоді обирає шлях перекладача, аби в такий спосіб донести, що українська мова настільки самодостатня, що на неї легко лягають твори світової класики. Саме в царині перекладів він знайомиться з Іваном Світличним та Григорієм Кочуром, іншими знаковими українцями.
У цьому залі можна також дізнатися про його зв’язки з перекладачами в усьому світі, зокрема з Вірою Вовк, українкою з Ріо-де-Жанейро.
Тут, у цьому залі, також можна переглянути один цікавий сюжет про те, як у Донецькому національному університеті група студентів та аспірантів 2006 року намагалися присвоїти своєму вузові ім’я Василя Стуса і яке було протистояння.
Потім ці студенти опинилися на буремному Майдані, далі хтось із них приєднався до лав Збройних сил, а дехто, на жаль, загинув.
Квартира Івана Світличного
Тим часом переходимо до іншого залу, де йдеться про Стуса, який уже є самодостатнім. Він навчається в аспірантурі Інституту літератури. Його кумиром є Микола Вінграновський. Саме в ті часи він прагне товариства шістдесятників.
Але тоді ще мало хто знає, що він пише вірші, бо Василь поки що не показує їх широкому загалові, хіба що Іванові Світличному. І в цій частині відтворено атмосферу квартири Івана Світличного, де збиралися письменники, літератори, критики, майбутні дисиденти і політв’язні.
Цю залу, розповідає кураторка виставки Ольга Мельник, вдалося відтворити завдяки зусиллям Музею шістдесятництва. А мене вражає колекція Надії Світличної, яка заповіла свій архів музею. Тут чимало світлин, на яких молоді й красиві шістдесятники. Серед іншого є й магнітофонні записи, які робив тоді Іван Світличний. Нині вони оцифровані й доступні широкому загалу.
Українські дисиденти.
Фото «України молодої».
Далі в експозиції розповідається про збірку Стуса «Веселий цвинтар». Ці твори було створено під впливом убивства Алли Горської, а поруч можна побачити роботи Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук і загалом те середовище, яке формувало вплив на Стуса.
Багато уваги на виставці приділено й записаним інтерв’ю очевидців, соратників Василя Стуса та тим, хто був дотичний до нього безпосередньо та до його боротьби і творчості.
Свого часу знімальна група студії «Галичина» поїхала до Пермського краю, аби провести ексгумацію Стуса і Литвина та все задокументувати.
Ця група і персонально Володимир Шовкошитний, нині відомий видавець, виробництво якого нещодавно постраждало від російських обстрілів, виконували функцію комунікаторів з офіційною владою, а в процесі йшло фільмування, яке назвали «Просвітної дороги стрічка чорна». Касети вдалося віднайти та оцифрувати, тепер це безцінний скарб.
А глядачам виставки пропонується послухати тодішні інтерв’ю. До речі, працівникам музею довелося докласти величезних зусиль, аби з кожного запису на годину чи півтори витягти саму суть і вмістити її в кілька хвилин, щоб відвідувач виставки підійшов до екрана і через навушники міг прослухати ці розповіді.
Ім’я гуртує
Чимало уваги приділено на виставці й так званій операції КДБ «Блок», у результаті якої 1972 року було арештовано понад 190 учасників українського спротиву, серед яких Василь Стус, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл і багато інших.
Як відомо, громадянин Бельгії Ярослав Добуш мав зв’язки з молодіжними організаціями в Україні і часто бував тут. Проте 1972 року його арештовують на станції Чоп. Після тортур він погодився з усім, що йому інкримінували, — і його відпустили.
Вдома він від усього відхрестився, але це вже не мало жодного значення, бо люди вже були по тюрмах. Так Стус отримав 5 років таборів та 3 — заслання.
Експозиція виставки.
Фото Мистецького арсеналу.
От думаю, можливо, і він міг якось уникнути цього, але розумію, що як людина чесна і принципова Василь не міг собі цього дозволити й піти на співпрацю з органами. А хтось ішов. До речі, є в експозиції й інтерв’ю з людиною, яка таких тортур не витримала. Він потім розкаювався, але при цьому зазначає, що не кожен настільки міцний, як Василь Стус.
Крім інтерактивних речей, представлено на виставці й чимало артефактів. Так під склом розміщено вірш Стуса, закарбований на носовій хустині. Його по пам’яті записала соратниця і вивезла, коли виходила на волю, у такий спосіб зберігши для нащадків. Адже ми знаємо, яка сумна доля спіткала багато його творів, що так і не дійшли до читача.
Завітали на відкриття виставки люди, які жили й творили в часи Стуса та були з ним безпосередньо знайомі. Серед таких — політв’язень Олесь Шевченко і соратниця Стуса Маргарита Довгань.
Пані Маргарита розповіла, що доля звела та здружила її з Василем, коли їм обом заборонили займатися журналістською діяльністю і перевели обох гуманітаріїв на інженерну посаду до міністерства будівництва та архітектури.
Пані Маргарита їздила разом з дружиною ув’язненого поета у табір, коли повідомили про смерть Василя Стуса 4 вересня 1985 року. Захоронили борця з радянською системою до їх приїзду.
А потім, 19 листопада 1989-го, Маргарита Довгань разом з кількома тисячами українців у Києві брала участь у знаменитій траурній ході перепоховання політв’язнів москви Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого, які віддали свої життя за українську справу.
Кореспонденту «України молодої» також вдалося поспілкуватися ще з однією учасницею багатотисячної траурної ходи восени 1989 року. Це Лада Бондаренко. На перепоховання юна киянка вирушила з батьками. Пригадує, як вдягалися, бо ж треба було і теплі речі (на вулиці мороз), і водночас розуміли, що може бути місиво, а зважаючи на суцільний тогочасний дефіцит усього, в тому числі й одягу, вирішили вдягатися у щось старе, чого не шкода.
Маргарита Довгань і журналіст Тарас Марусик.
Фото «України молодої».
Лада Бондаренко розповіла, що на Софіївському майдані людей було спочатку близько тисячі, але ніхто не уявляв, що потім доєднається аж стільки. Як люди дізнавалися — теж була загадка.
І коли хода рушила по нинішній вулиці Антоновича (а тоді Горького), то вона зайняла не лише тротуари, а й усю проїжджу частину. Перехожі, що з’являлися на шляху, перепитували, що відбувається, кого хоронять.
І, як пригадує Лада, багато хто не був готовий, що така честь — «якимось зекам». Словом, зрушення в країні були, але вони торкалися ще незначної частини суспільства.
Але, як пригадують учасники ходи, це було вперше, коли міліція не била за синьо-жовті прапори, яких було дуже багато.
Ось такі спогади. А загалом, як на мене, виставка побудована так, що, переймаючись атмосферою минулих радянських років, кожен відвідувач може побачити і відчути схожість наративів, які актуальні й сьогодні, коли росія усіляко намагається нас знищити, стерти з лиця землі.
Не виникає сумнівів: якби Василь Стус був нашим сучасником, він точно опинився б на барикадах, поруч з тими, хто нині тримає небо. Тому велика дяка тим, хто свого часу виборював нашу незалежність, і нинішнім Героям, які стверджують Україну. А щоб іще раз утвердитися в думці, що Україна обов’язково переможе, варто йти на виставку, яка триватиме в Мистецькому арсеналі в Києві до 8 лютого.
.png)
