Зе як віддзеркалення Пу. Коли політичні рими стають державною проблемою

Авторитарні режими не сходять одразу — вони виростають з дрібних рішень, маленьких фобій і великих амбіцій.

 

Путінізм починався зі «скромних» кадрових перестановок, «тимчасових» обмежень свободи слова й «необхідної» централізації.

 

Зеленськізм повторює цю траєкторію — не за масштабом і не за кров’ю, а за політичною логікою ухвалення рішень: влада — передусім, держава — потім. 

 

Як і писала в аналітичному звіті CEPA, 2023 (Центр аналізу європейської політики. — Ред.): «У влади Зеленського формується небезпечна модель: політична доцільність переважає над інституційною логікою. Це веде до персоналізації рішень і ерозії державних механізмів». 

 

Шість років правління Зеленського — це серія рішень, у яких він обирав не державу, а збереження власної конструкції влади. Власної вертикалі. Власного образу. Власних страхів. 

Ще у 2021 році Brookings Institution застерігав: для постмайданної України головний ризик — не зовнішній ворог, а внутрішня спокуса концентрувати владу, прикриваючись надзвичайними обставинами. Зеленський цю спокусу не просто відчув — він перетворив її на щоденний інструмент управління. 

 

Монобільшість презентували як «механізм швидких реформ», але на практиці вона стала першим придатком Банкової. Депутатів без пояснень замінювали на більш слухняних, голосування йшли «пакетами», а ключові рішення ухвалювали вночі — без обговорень, без комітетів, часто навіть без тексту законопроєкту в очах самих депутатів. 

 

Це не реформи «тієї самої швидкости», а політична рима до російської Держдуми, де «єдинороси» так само натискають кнопки за вказівкою згори, не читаючи законів. Різниця лише в масштабі. Механіка — однакова. 

 

Кабінет Міністрів за Зеленського перетворився на ринговий майданчик ротацій. Міністри змінювалися так часто, що іноді не встигали навіть представити стратегію роботи.

 

Культ «менеджерів нової хвилі» приховував інше: відсутність політичної суб’єктності у ключових фігур, які служили не державі, а логіці одного кабінету. Chatham House точно сформулював це явище: «Влада, що боїться тіней, завжди тримає своїх людей у тимчасовому статусі». 

 

Тимчасовість стала системою. А системність — способом контролю. Так народжується монополізація влади: тихо, технічно, під гаслом «ефективності», але з наслідками, які вже давно не мають нічого спільного з демократією. Це і є політична рима з путіним: не тотожність, а ритмічний повтор механік. 

У путінській росії руйнування інституцій було стратегічною лінією: спочатку суди, потім медіа, далі регулятори. Зеленський повторив цю траєкторію не як задуману стратегію, а як політичний рефлекс, але ефект виявився подібним: незалежні інституції поступово перетворились на подразник для Банкової. 

 

Під гаслом «реформування» влада системно послаблювала три ключові стовпи антикорупційної системи — НАБУ, САП і НАЗК. Паралельно точилася малопомітна, але наполеглива боротьба за контроль над судовими органами: просування лояльних членів до Вищої ради правосуддя й блокування незалежних конкурсів. 

 

Тиск на антикорупційних журналістів, публічні атаки на розслідувачів і класичне «переведення стрілок» на їхню «упередженість» стали рутинною практикою. Невипадково CEPA у звіті 2024 року прямо попереджала: «У Зеленського формується інстинкт неконкурентної влади, яка бачить у незалежних інституціях не партнерів, а загрозу».

 

Найяскравіший приклад — 15 кримінальних проваджень проти Порошенка, які так і не привели до жодного вироку. Це був не правовий процес, а технологія політичного тиску.

 

Ті самі інструменти застосовувалися до бізнесів, що не демонстрували лояльність: від атаки на компанію «Мономах» до перманентного тиску на ФОПи. СБУ поступово ставала каральним інструментом, що діяв у режимі «за сигналом ОП».

У путіна — цілі телевізійні вертикалі. У Зеленського — «гібридна система впливу», що поєднує олігархічні канали, телемарафон і мережу «посівів» у блогерів.

 

Результат той самий: інформаційне поле звужується до рамки, зручної для влади. Freedom House у своїй оцінці назвав телемарафон «м’яким, але системним інструментом монополізації інформації». Факти підтверджують це: 

 

— опозиційні спікери майже повністю зникли з ефіру;

— критика влади маркується як «атака в тилу» або «розхитування єдності»;

— будь-яке непопулярне рішення подається як «єдино можливе», без альтернативних експертів і без дискусії. 

 

Монополізація виглядає не грубо, як у Кі, але результат ідентичний: суспільству пропонують одну інтерпретацію подій. 

 

Паралельно з офіційним телемарафоном працює неофіційний — «ботоферми та мережі блогерів», що системно атакують тих, хто виходить за межі дозволеної рамки. 

 

Буданов, Залужний, антикорупціонери, волонтери — кожна кампанія має однаковий стиль: спершу фейкові «зливи», потім хвиля ботів, далі — сюжети на лояльних каналах. 

Путін вибудовував свою систему через фсб, роблячи безпековий апарат ключем до політичного контролю. Зеленський повторює цю логіку в меншому масштабі, але напрямок той самий. 

 

Службу безпеки за шість років частково перетворили на «механізм політичного реагування», а ДБР фактично стало політичною поліцією, за лекалами російського Слідчого комітету: постійні ротації керівництва, розширення повноважень, участь у «справах», що більше схожі на внутрішні розборки, ніж на державну безпеку.

 

CEPA й Atlantic Council у 2022— 2024 роках попереджали: «У президентській адміністрації формується інстинкт вирішувати політичні конфлікти інструментами безпеки». Це і є політизація спецслужби — не за потребою, а за вказівкою. 

 

Серед інструментів — демонізація окремих осіб. На Порошенкові, схоже, відпрацювали набір прийомів. Замість аргументів — створення образів ворогів. Путін так робив із «націонал-зрадниками».

 

Зеленський — із Будановим та Залужним, чия популярність стала загрозою для Банкової. Їх не критикували по суті — їх «позначали як небезпечних», некерованих, «надто впливових».

 

Це класична автократична рима: що сильніша людина поруч, то більший страх у влади, що тримається на лояльності, а не на правилах. 

У 2023 році Brookings Institution сформулював діагноз, який нині звучить майже пророче: «Найбільша слабкість України — залежність від однієї людини замість сильних інституцій». Саме ця залежність і стала фундаментом політичної рими між українською моделлю Зеленського та кремлівською архітектурою влади путіна. 

 

Фактичне правління тандемом «Зеленський—Єрмак» — це українська варіація кремлівської формули «президент + силове ядро». У росії ця конструкція працює як злагоджена машина. В Україні — як «імпровізація в ручному режимі», де ключові рішення ухвалює не інституція, а невелика група людей без прозорих процедур і без реального парламентського контролю.

 

Наслідок один: держава перестає бути системою й перетворюється на «продовження волі лідера». Путін ніколи не визнає провини — це частина його політичної ДНК. 

 

Зеленський адаптував цей стиль до українського контексту. На всі провали відповідь стандартна: 

— «не знав»; 

— «мені доповіли»; 

— «це не моя компетенція»; 

— «це провокація». 

 

Коли влада централізована, а відповідальність розмита — народ отримує «персоналістську державу без персональної відповідальності». І це найнебезпечніша рима з путінізмом. 

Міндіч-гейт — це не просто корупційний скандал. Це медичний знімок системи Зеленського, зроблений у високій роздільній здатності. І на цьому знімку видно все: де проросли метастази, де прогнила тканина влади і хто саме стоїть за потоками, які роками виводилися з держави. 

 

Після оприлюднення фактів (сто мільйонів лише з «Енергоатому», усіх цих «телепортацій» фігурантів за кордон) нерви Банкової оголені. Вся медійна шопка Подоляка — ботоферми, лояльні телеграм-канали, «експерти» посиленого харчування — зараз працюють не на пояснення, а на одне завдання: відвести удар від Зеленського та Єрмака.

 

Уже бачимо перші пробні кулі: Єрмак у Politico раптом заговорив про «принциповість президента», намагаючись відбілити Зе до кольору столового посуду. Але логіка залізна: коли влада зосереджена в одному кабінеті, жодна багатомільйонна схема не працює без політичного даху.

 

Зеленський особисто оформив таку концентрацію влади, що без його відома не проходила жодна серйозна фінансова операція у міністерствах чи держкомпаніях.

 

Саме тому питання не у тому, чи знав Зеленський. Питання у тому, що без нього це було б неможливо. 

 

Бо сто мільйонів, «прокачаних» лише з «Енергоатому», — це не дрібний «лівняк». Це інфраструктура. Це мережа. Це система. Це доступ до всіх коридорів і всіх сейфів. І ця система працювала під носом у президента, якого на Банковій уже давно охрестили «останнім підписом».

 

А тепер — головне. Зеленський став акціонером цієї схеми, коли через санкції фактично прибрав НАБУ від Міндіча. Це була не боротьба з корупцією — це було зняття зовнішнього нагляду. І момент, коли Міндіча «випарували» за кордон, був класичною спецоперацією Банкової: тихо, без зайвих слів, як завжди роблять тоді, коли «свого» треба зберегти. 

 

Тепер перед Зеленським і Єрмаком стоїть нове завдання, набагато жорсткіше — обрубати всі нитки, що ведуть до Галущенка та Гринчук, зробити їхні контакти з ОП недоказовими і сховати власну роль за стіною інформаційного шуму.

 

Невипадково атаки на журналістів і антикорупційні органи посилилися саме після Міндіч-гейту: коли відчувають небезпеку — починають глушити правду. 

 

А справжня небезпека для Банкової зараз одна: звинувачення не в корупції, а в державній зраді, якщо буде доведено, що державні рішення приймалися в інтересах приватних гаманців, а не держави.

 

Міндіч-гейт не зламає систему. Він просто показав її без фільтрів.

 

І постає одне питання: чи зможе країна дозволити собі ще шість років такої «ефективності», де кожен корупційний «пентхаус» будується на фундаменті державної зради?

Питання після Міндіч-гейту звучить уже не так, як раніше. Не «чи буде усунутий Зеленський», а «коли і через який механізм». І це не емоційна оцінка — це політична арифметика, яку прекрасно розуміють і в Києві, і в столицях країн-донорів.

 

Об’єктивно, для Заходу оптимальним інструментом мала б бути ад хок-процедура, створена спеціально для ситуації, коли президент концентрував владу до рівня, що унеможливлює контроль і відроджує всю токсичність пострадянської персоналістичної моделі.

 

Але є одна деталь: путін своїми безперервними атаками створив умови, в яких режим Зеленського консервується під приводом «не на часі». Чим сильніша війна, тим легше Банковій тримати країну в політичному карантині. 

 

І все ж механізм виходу існує. Він починається з коаліції нового типу — частково з парламентських фракцій, частково з окремих депутатів, які визріли до усвідомлення, що держава важливіша за страх перед Банковою.

 

Перший крок — спільна програма, другий — персональне доформування більшості, яке не спирається на «Слугу народу» як на тотем, а створює окрему політичну реальність.

 

На тлі Міндіч-гейту ключове рішення, без якого жодна коаліція не матиме легітимності, — вилучення з усіх рад депутатів, обраних від знятих з реєстрації партій, передусім ОПЗЖ. Це повернення логіки очищення влади, давно втраченої в тумані компромісів Банкової. 

 

Далі — уряд національного порятунку, який бере на себе фінанси, енергетику, оборону та відновлення. Це той уряд, якому віритимуть донори й суспільство, бо він не складатиметься з людей, чия доля пов’язана з політичним виживанням Зеленського.

 

Що ж зробить сам Зеленський? Він спробує відкупитися дрібними подачками: звільненням Гринчук, Галущенка, кількох заступників. Та всі знають: коли в «Енергоатомі» прокачувалися мільйони, хіба Шмигаль не бачив цього? Коли в Міноборони розквітали закупівельні схеми, хіба хтось вірить, що це було таємницею?

 

Саме тому ситуація наближається до аналогії, яку не можна ігнорувати: коли Янукович став вагончиком на рейках путіна, він поїхав тим самим маршрутом і тим самим кінцем. 

 

Зеленський — у тому ж становищі. Його персональна концентрація влади створила персональний же шлях падіння.

 

Якщо він спробує зробити «хід останньої надії», списати все на Єрмака, — це лише пришвидшить кінець. Бо Міндіч-гейт довів головне: проблема не в Єрмаку. Проблема в системі, яку Зеленський створив і якою керував як одноосібний акціонер.

 

Відтепер питання лише в тому, коли саме запускається механізм змін — не в персональній площині, а в державній. І відповідь уже дозріває в парламенті, в суспільстві і в очах партнерів. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО