Почнімо з констатації: два десятки років тому вийшли два тексти з перекладознавства.
Один написав Лоуренс Венуті, дуже добрий перекладач з італійської на англійську, нині визнаний класик-перекладознавець.
Він розглянув переклад у Німеччині другої половини ХVІІІ століття, в Китаї — на початку ХХ-го і в Каталонії другої половини ХХ-го століття.
Китай — дещо окремий випадок, але Німеччину і Каталонію єднала дуже цікава річ. Цей переклад начебто інформаційно був не потрібний на той час — вітчизняних споживачів для ознайомлення з іноземними текстами саме через ці переклади могло і не виявитися.
Є спадкоємиця козацької слави!
Згадаймо Німеччину часів Фрідріха Великого. Тепер для нас це звучить дивно, проте тоді було саме так: еліти — франкомовні, король — франкомовний. Леонард Ойлер, як відомо, став великим російським математиком через те, що король вважав, що німці дурніші від французів, і Ойлер, не одержавши кафедри у Берліні (на неї було запрошено француза Мопертюї), мусив виїхати до Петербурга...
І тут раптом з’являються люди того величного покоління Гердера, Гете, Шиллера, братів Шлегелів тощо, які, зокрема, й перекладають, щоб нагадати німцям, що вони — німці, а не французи другого гатунку.
Згадаємо каталонців ХХ століття, яким накидають «великокастильську» ідентичність і чиї переклади з’являються друком у Франції (на батьківщині їх, точнісінько як у нас за часів дії Емського акта, друкувати заборонено), а потім нелегально перевозяться через кордон, знов-таки, щоб нагадати каталонцям, що вони каталонці, а не якісь «недовеликокастильці».
Ця основоположна стаття Венуті вийшла англійською і стала одним із найвпливовіших (як тепер кажуть) текстів сучасного перекладознавства.
Того ж року вийшла книжка вашого покірного слуги, зараз вона з’явилася вже другим виданням (суттєво доповненим). У ній проаналізовано українські переклади, метою яких було не просте ознайомлення з перекладеними текстами, а намагання нагадати потенційним споживачам, що вони належать саме до української нації, а не до якоїсь імперської.
На те є дуже багато прикладів. Наприклад, прекрасний текст Квітки-Основ’яненка «Супліка до пана іздателя», де він палко просить: «Нехай же й пан Гребйонкін викине (випустить у світ. — Авт.) «Полтаву», що перероблює з московської; нехай, кажу, не боїться нічого та іздасть її типом; так там і таке буде, що хоч не хочеш, заколупне тебе за душу, а де й серденько защемить; буде таке, що, читаючи, слізоньки тільки кап, кап, кап!».
Власне, ця «Полтава» українською не була потрібна з утилітарної точки зору, адже нащадки старшинських родів Лівобережжя тоді, очевидно, читали російською цілком добре. Але їм потрібен був переклад для того, щоб нагадати самим собі, що є ще та «малоросійська нація», спадкоємиця козацької слави. І цей переклад Гребінки, як і інші переклади наших романтиків, таки задовольняв, як бачимо з «супліки» Квітки-Основ’яненка, цю їхню потребу.
Високий стиль: Шевченко, Куліш, Франко
У подальші десятиліття наш переклад теж виконував багато функцій аж ніяк не ознайомлювальних. Наприклад, переклади псалмів пера Тараса Шевченка (хоч про них мало говорили саме як про переклади) були потужним інструментом творення схеми українського високого стилю:
І коли тебе забуду,
Ієрусалиме,
Забвен буду, покинутий
Рабом на чужині.
І язик мій оніміє,
Висохне, лукавий,
Як забуду пом’янути
Тебе, наша славо.
Оцієї схеми у високому стилі ми і досі тримаємося. А Михайло Старицький, перекладаючи дещо пізніше Байронового «Мазепу», вже цілком свідомий значення свого перекладу для заповнення лакун в українській мові, багатій на фольклорні звороти, але загрозливо бідній тоді на абстрактну лексику:
...Британця пісню голосну
Я переклав на рідну мову,
Щоб неокриленому слову
Добути силу чарівну.
Пантелеймон Куліш 30 березня 1857 року в листі до поміщика-українофіла Григорія Ґалаґана пише, що «переложив по-нашому перву пісню «Чайльда Гарольда» так, мов і на світі нема московської речі, а єсть тілько англійська та наша». А далі додає, що так само треба перекласти й «Гамлета» та низку інших творів європейської класики. І таки перекладає пізніше і «Гамлета», і ще 12 Шекспірових драм.
Реакція на такі наміри й дії не забарилася.
Саме перекладацька діяльність українців (насамперед переклад чотирьох Євангелій, виконаний ніжинським шляхтичем Пилипом Морачевським) була, на думку сучасних дослідників, однією з головних мотивацій для Валуєвської заборони (1863).
А в доносі М. Юзефовича, що ліг в основу Емської заборони (1876), напряму згадано переклад Гоголевого «Тараса Бульби», виконаний Михайлом Лободовським (дуже цікава, хоч і призабута нині постать українського руху!), «де всі слова «росія, російська земля, росіянин» усунено й замінені словами «Україна, українська земля, українець», і врешті-решт пророче навіть проголошено свого майбутнього українського царя». До речі, Микола Садовський потім цього царя в своєму перекладі 1918-го року просто викинув.
А далі перекладацька діяльність Івана Франка — неймовірна за обсягом, а також творчість Лесі Українки: мав честь бути редактором тому її перекладів у виданні творів, яке готувалося до 150-річчя великої поетеси. Найбільшим вийшов том в академічному зібранні, понад 1 тис. 100 сторінок.
А паралельно з ними — Володимир Самійленко, Павло Грабовський, Борис Грінченко... Далі ще список імен — немає часу навіть згадати. А ще далі — «Розстріляне відродження»...
Вершини світової культури українською мовою
Ви пам’ятаєте ці дуже гіркі слова з Кулішевого (йдеться, звісно, вже про Миколу Куліша) «Народного Малахія», що «в стані дядьків і перекладачів на тім світі будемо зайців пасти». Але якщо подивитися серйозно, то саме перекладачі (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Валер’ян Підмогильний, Людмила Старицька-Черняхівська та багато інших) тоді здійснили колосальний проєкт для того, щоб виліпити зі згаданих Малахієм Стаканчиком «дядьків» модерну європейську націю.
Цей проєкт має безліч сторінок — від універсальної діяльності неокласиків до, скажімо, створення корпусу блискучих перекладів лібрето для українізованої 1926 року опери — тоді найстатуснішого мистецького жанру... І закінчився він справді розстрілами, бо таке для імперії було небезпечно. Імперія ще так-сяк готова була толерувати «малоросійські» писання на селянську тематику, а не вершини світової культури українською мовою.
Пам’ятаймо, Емський акт (статусу «указу» він ніколи не мав) не забороняв української мови як такої: вона і до того була заборонена в урядових установах, війську, школі. «Малоросійських пісень за чаркою» він не забороняв поготів (їх толерувала будь-яка імперія, це цілком вкладалося в насаджуваний згори образ сумирного і тупуватого «хахла»). Він навіть допускав літературу «на малоросійському наріччі» на селянську тематику, звичайно, тільки зі складнішою цензурною процедурою (повість російською мовою в Києві міг дозволити місцевий цензор, але для такого ж змісту повісті українською потрібен був уже дозвіл з Петербурга).
Але що було заборонено цілковито — це наукові, освітні тексти та переклад. За думкою імперських ідеологів, українська мова ніколи не повинна була стати «мовою вищої освіченості», бо це неминуче посіяло б у головах її носіїв «політичний сепаратизм».
Тієї ж приблизно настанови дотримувалася і радянська влада, коли фізично масово нищила перекладачів у 1930-х, коли переводила в 1973-му провідних українських перекладачів Григорія Кочура і Миколу Лукаша в статус орвеллівських «неосіб» чи коли громила редакцію журналу «Всесвіт» у 1978-му. Це теж був логічний крок імперії, бо «Всесвіт», очевидно, мав тоді унікальне значення. Він спонукав навіть людей зі зрусифікованих міст сходу і півдня, яким була нецікава українська оригінальна література (в її дозволеній в СРСР модифікації), читати світову літературу таки українською.
Дуже цікаве свідчення щодо цього є в книжці «Україна — не Росія», підписаній Леонідом Кучмою: «Пригадую інженера з Новосибірська, його перевели до нас у КБ «Південне». Він зняв квартиру, цілком порожню, але завалену комплектами журналу «Всесвіт» мало не за весь час його існування. Він їх читав у вільний час декілька років поспіль. Перший місяць половини не розумів, потім втягнувся. Роки через три-чотири він сказав мені, що художню літературу йому простіше читати українською, він українською якось краще відчуває, а технічну — російською. Був він сибіряк, без жодного українського коріння».
Саме з таким «Всесвітом» і боролася система в 1978-му. Після усунення Дмитра Павличка під керівництвом нового редактора Віталія Коротича часопис зробився значно «виваженішим», значно більше уваги став приділяти «прогресивним письменникам» з країн так званого третього світу, що врешті-решт призвело до помітного зменшення числа його передплатників — для інженерів з Дніпропетровська і науковців із Харкова журнал зробився вже нецікавим.
Націєтворча роль українського перекладу
До кінця радянського часу український переклад завжди виконував націєтворчу функцію, а не тільки природну для кожного перекладу мету — ознайомлювання своїх читачів з чужомовними текстами. Бо, врешті, в цих читачів завжди була альтернатива — читати мовою імперії, російською, адже російські переклади були поширеніші, дешевші, їх пропонували на кожному кроці. Система вперто й скрізь підсовувала українцям саме їх.
Але український переклад був потрібен українцям для того, щоб утвердитися в своїй українськості.
Тільки зараз, у наш трагічний час, український переклад став робитися, так би мовити, технологічним. Скерованим на те, на що скеровані всі інші переклади націй, чиї історичні долі складалися щасливіше, — просто ознайомлювати своїх читачів з текстами, які зручніше читати рідною мовою, бо мови оригіналів вони знають гірше чи й не знають зовсім.
Цим ми завдячуємо насамперед хлопцям, які гинуть зараз на сході, які стримують там наступ ворога. Будемо сподіватися, що нам разом вистачить сили вистояти, і тоді націєтворча роль українського перекладу відійде нарешті в історію. Наш переклад буде такий самий, як і переклади інших, щасливіших у своїй долі, європейських націй.
Ну а про націєтворчу функцію згадуватимемо тоді в історичному аспекті. І слава Богу...
