Win-win? І не він, і не він! Чого добилися Трамп i Сі

05.11.2025

Обидва задоволенi. Обидва перемогли? (Фото з сайту zv.zp.ua.)

Після пів року ескалації тарифів і взаємних погроз лідери США й КНР провели першу очну зустріч у другий термін Трампа — у корейському Пусані.

За підсумками сторони заявили про «деескалацію»: США знижують сумарні тарифи до ~47%, Китай на рік «призупиняє» нові обмеження на рідкісноземельні метали, відновлює великі закупівлі американської сої й обіцяє сильніше тиснути на фентаніл-ланцюжок; техноблок (чипи, TikTok, експорт-контроль) залишається кістяком конфлікту.

Це — «річний перепочинок» з можливістю пролонгації, а не мир.

Трамп — переможець! Над ким?

Коли Дональд Трамп виходив із залу переговорів у Пусані, він випромінював упевненість людини, яка щойно виграла світ. «Дванадцять із десяти!» — вигукнув він, як актор, що зняв останній дубль власного тріумфу.

Камери клацнули, біржі видихнули, радники кивнули. Та лише одне залишилось невимовленим — кого саме він переміг?

Бо за фасадом «успіху» ховалася проста правда: перемоги немає, є пауза, вдало продана як феєрверк. Трамп повернув на стіл стару бізнес-модель — назвати угодою будь-яку домовленість, яку можна красиво продати.

У цьому він геніальний. Але сам зміст зустрічі з Сі — це не перемога, а тимчасовий перепочинок між штормами.

Американський президент отримав картинку, яку любить його електорат: міцне рукостискання, патріотичні цитати, блискучі зуби влади. Китайський лідер — спокійну міміку мудреця, який дозволяє партнеру вважати себе переможцем. Виграли обоє — кожен у своїй реальності.

Та світ чудово бачить: угода Трампа і Сі — це не симфонія, а короткий дует на межі фальшу.

Звісно, Трамп може розповідати про «рекордне зниження тарифів», «фентанілові домовленості» та «нову добу взаєморозуміння». Проте кожна з цих обіцянок має строк придатності — до наступної виборчої кампанії або наступного твіту.

Бо у великій політиці він діє, як брокер на біржі: головне — створити враження зростання, навіть якщо це лише хвиля перед обвалом.

Сі Цзіньпін своєю чергою прийняв гру з бездоганним самоконтролем. Йому не потрібні гучні заяви — йому достатньо року стабільності, щоб перевести подих і зміцнити власні позиції. Він дозволяє Трампу святкувати публічно, знаючи, що справжній рахунок ведеться в тиші.

І поки Трамп декларує «угоду сторіччя», Пекін мовчки підраховує дивіденди — від поставок, рідкісноземельних металiв, сої та часу, який став головною валютою XXI століття.

Перемога Трампа — це емоційний ефект, не стратегічний прорив. Його політична магія завжди полягала в тому, щоб переконати світ, що імпровізація — це план, а пауза — це результат.

Він не вирішив протиріч із Китаєм, лише навчився їх монетизувати. Для внутрішньої аудиторії цього цілком достатньо. «Я натиснув — і вони поступилися», — ось формула його політичного ДНК.

Але в геополітичній арифметиці все інакше: там, де Трамп рахує оплески, Сі рахує ресурси. Там, де Америка міряє популярність у відсотках, Китай — у тоннажі та контрактах. Трамп може виглядати переможцем, та Сі грає у гру без кінцевої дати, де виграє не той, хто гучніше кричить, а той, хто довше мовчить.

Можливо, саме тому обидві сторони залишили Пусан із відчуттям виграшу — одні отримали заголовки, інші — стратегічну паузу. Для світу це означає одне: переможців немає, є лише ті, хто вміє продавати ілюзії.

Показна впевненість Сі

Якщо Трамп у Пусані грав на публіку, то Сі Цзіньпін — на історію. У кожному його русі було менше театру, зате більше геометрії. Він не посміхався, не жартував і не змагався за гучність заголовків — бо знав, що справжні перемоги вимірюються не словами, а паузами. І саме ця тиша Пекіна стала найгучнішою заявою саміту.

Поки Трамп хвалився «12 балами з 10», Сі просто кивнув. Це була тиша людини, яка вже все отримала — і не мусить пояснювати, чому. Для нього зустріч — не змагання, а інвентаризація впливу.

Американський президент прагнув феєрверку, китайський лідер — стабільності. І стабільність він отримав, причому за чужий рахунок.

Сі демонструє впевненість не словами, а здатністю чекати. Поки Трамп потребує швидкого ефекту, Сі грає у партію, розтягнуту на десятиліття. Його сила — у дисципліні мовчання, у впевненості, що час працює на нього.

Пекін виглядав спокійно — навіть занадто. Державні медіа розповідали про «змiцнення глобальної впевненості» та «міцний фундамент взаємовигоди». За цими словами не було ані тріумфу, ані ейфорії — лише тонкий підтекст: Китай нічого не втратив.

Він віддав Трампу картинку, але залишив собі важелі — рідкісноземельні метали, виробничі ланцюги, цифрову інфраструктуру, без якої Америка не може дихати технологічно.

Сі Цзіньпін — майстер того, що можна назвати «аскетичним домінуванням». Його впевненість — це не постріл, а гравітація: всі падають у його орбіту повільно, але неминуче.

Трамп у цій схемі — радше, комета, що яскраво спалахує перед телекамерами і летить далі, лишаючи за собою шлейф заголовків. Сі ж — планета, стабільна і важка, навколо якої вже обертаються ресурси, ринки й навіть настрої бірж.

Його позиція — це формула сили без агресії. Ніяких «перемог» чи «поразок», лише «стабільність» і «передбачуваність». Для американського слуху це звучить як бюрократична втома, але для китайської культури — як код вищої мудрості: хто контролює темп, той контролює результат.

У Пусані Сі дав Трампу рівно стільки, скільки потрібно для телевізійного шоу, і ні крихти більше. Рік «торгового перемир’я», обіцянка «співпраці» та «зміцнення довіри».

Жодних поступок у технологіях, жодних знижок у сфері чипів, жодного натяку на відступ у питанні контролю над рідкісноземельними металами.

Він залишив за собою стратегічні карти, дозволивши опоненту забрати собі глядацькі овації.

Сі демонструє впевненість, бо знає: сьогоднішній світ — це не поле бою, а шахова дошка, де мета не знищити короля, а довести, що твій час іще не минув.

І в цьому сенсі Пусан став його ідеальним ходом. Він не переміг Трампа, він просто не дозволив йому перемогти.

Американський президент може ще довго розповідати про свої «12 балів», але на ділі це — оцінка за китайською шкалою, де десять — це максимум, а дванадцять — дозволена ілюзія.

Покерфейс кремля

Коли в Пусані за одним столом сідали Трамп і Сі, світ знову побачив, хто справді роздає карти. Москва ж у цей час тренувала обличчя — кам’яне, беземоційне, вічно «в курсі подій».

«Покерфейс кремля» — це вже не стратегія, а захисний рефлекс держави, яку не запросили на гру, але яка робить вигляд, ніби саме вона писала правила.

Російські медіа миттєво обрали позицію спостерігача з коментарем. Там, де Захід побачив холодне рукостискання двох наддержав, у москві раптом угледіли «приниження Зеленського».

«США і Китай домовилися працювати над врегулюванням без Києва», — тріумфально цитує RT. Усе правильно: якщо тебе не покликали, знайди когось, кого не покликали ще більше, — і святкуй його приниження.

Слова «без росії» не з’явилися ні в одному російському заголовку. Це головне табу. Бо визнати, що долю війни, енергетики й навіть технологій тепер вирішують без москви, — значить роздягнутись перед дзеркалом історії.

Легше сказати: «Пекін переміг Вашингтон». Значить, ми — з переможцями, хай навіть стоїмо в тіні.

«Обмежено позитивний результат» — формула, якою «Коммерсантъ» підсумував переговори, звучить як діагноз: зуб не вилікували, але пацієнт живий. І саме цей «обмежено позитивний» став новою дипломатичною релігією кремля. Нема прориву — значить, ніхто не програв. Хоча програв саме той, кого не було в кадрі.

Після зустрічі російські ЗМІ з ентузіазмом переповідають китайські формулювання: «стабільність», «упевненість», «взаємовигідність». У перекладі на політичну російську це означає: Китай вижив без нас — і ми цим пишаємось.

Росія тепер міряє свій статус у відбитому світлі чужих пресрелізів. Тінь Сі стала новим прапором, під яким зручно ховати власну безпорадність.

Міф про «багатополярність» розчинився, як дим після салюту. Залишились два гравці, а кремль — спостерігач, що підраховує чужі фішки і робить вигляд, що чекає свого ходу. Насправді ж він уже давно вийшов із гри — просто ніхто не повідомив про це по телевізору.

Покерфейс кремля — це не сила. Це спроба не видати гримасу, коли розумієш: у твоїй колоді лишився лише один джокер із портретом Сі. І цей джокер нічого не вирішує — він лише нагадує, хто тепер роздає карти у світі, де росія вже навіть не дилер, а застаріла колода, списана з гри.

Чи програла Україна?

Після зустрічі Сі й Трампа в Пусані у світових ЗМІ майнула холодна фраза: «Сторони домовились співпрацювати над врегулюванням війни в Україні». Без конкретики, без механізмів, без Києва в кадрі.

І одразу з’явилося запитання: чи не означає це, що про Україну знову намагаються вирішити без неї?

Та насправді — ні. Україна нічого не програла. Бо програє не той, про кого домовляються, а той, без кого домовленості мертвонароджені. І це вже не 2014-й, коли про долю держави говорили в кулуарах із перекладачем і келихом шампанського. Сьогодні Україна — фактор, із яким змушені рахуватися навіть ті, хто воліє про це мовчати.

Пусан не став ані «новою Ялтою», ані «другою Женевою». Це, радше, фотосесія двох лідерів, котрі тимчасово відклали власне протистояння, не маючи ані сил, ані плану вирішити чуже.

Для них Україна — поле для сигналів, не для угод. Але світ чудово знає, що жоден сигнал не змінює факту: на полі бою вирішує не географія, а здатність тримати лінію. І саме це Україна робить щодня.

У великій грі, де Трамп міряє ефект камерами, а Сі — обсягами поставок, Україна міряє своє існування кров’ю й стійкістю. Наша перемога — не в комюніке, а в тому, що ми досі стоїмо. Наш голос не лунає з трибун, він звучить на фронті. І цей голос гучніший за дипломатичні паузи.

Так, у Пусані не було українського прапора. Але кожна ракета, збита на небі, кожне місто, що повертається до життя, — це й є політична присутність. Вона не потребує запрошень і протоколів. Вона вимірюється ціною, яку світ не готовий сплачувати за чужу свободу.

Чи програла Україна? Ні. Ми просто не грали в їхній корейській опері. Бо, на відміну від тих, хто розігрує ролі «переможців» і «миротворців», Україна живе в реальності, де перемога не в промовах, а в тому, що держава, яку хотіли стерти з лиця землі, продовжує писати сценарій світу — власною мовою, власною кров’ю і власною гідністю.

Володимир ЦИБУЛЬКО

Друкована версія