Імперія затріщала. Московія — вже не моноліт

Коли генерал-полковник Володимир Шаманов — герой двох чеченських кампаній, колишній командувач ВДВ і депутат Держдуми — дозволив собі назвати перейменування чеченських станиць «затиранням історичної пам’яті», він навряд чи розраховував почути у відповідь: «Віддати під трибунал». Але саме це й сталося. Рамзан Кадиров відповів не просто емоційно, а демонстративно — з прямим натяком на власну недоторканність.

 

25 вересня 2025 року Шаманов у коментарі Novaya Gazeta Europe заявив, що ініціатива чеченської влади змінити назви Наурська, Серноводська й Шелковська «ображає пам’ять жителів цих станиць».

 

За тиждень, 2 жовтня, Кадиров на РБК звинуватив генерала у «злочинах проти чеченського народу» і заявив: «Мы хозяева этой земли. Этот человек не имеет морального права сидеть в Госдуме» (Фонтанка.ru).

 

Далі — ще гостріше. У коментарях Caucasian Knot та Orda.kz з’являються слова Кадирова про «расстрелы мужчин в полях» та вимогу «суда военного трибунала». Кремль, як завжди, робить вигляд, що не почув.

 

А Шаманов сухо відповідає RTVI: «Я ничего не комментирую. Моя позиция неизменна».

На поверхні — топоніміка. У глибині — контроль над пам’яттю. Для Кадирова перейменування — спосіб остаточно стерти імперські маркери з чеченського ландшафту. Для Шаманова це спроба переписати історію, у якій москва ще виглядала переможцем.

 

Але це не лише історична сварка. Це — зіткнення двох поколінь силової еліти. Кадиров — молодий феодал цифрової доби, що володіє TikTok і армією; Шаманов — ветеран старої імперії, де честь вимірювали орденами, а не підписниками.

 

Історичний прецедент уже був. У 2015-му Кадиров дозволяв своїм силовикам стріляти по федералах, якщо ті діють у Чечні без погодження з ним (РБК, Газета.ru). Москва тоді проковтнула. З того моменту вертикаль перестала бути вертикаллю — перетворилася на систему клапанів, де кожен сатрап випускає пару, коли йому заманеться.

Тепер перед Кремлем — тест: чи дозволить він, щоб «героя росії» публічно таврували як воєнного злочинця.

 

Аналітики «Кавказского Узла» констатують: юридичних підстав для переслідування Шаманова немає, отже, справу «заговорять». Але, навіть якщо її замнуть, — сигнал уже подано: федеральна недоторканність більше не діє.

 

Для силовиків, а ще більше для армії це холодний душ. Якщо навіть Шаманова можна кинути під поїзд чеченської образи, що говорити про решту «ветеранського цеху»?

 

Відтепер будь-який генерал із медаллю за Грозний 1999-го розуміє, що медаль може перетворитися на мішень.

Конфлікт Шаманова і Кадирова — не особиста сварка. Це фрактал майбутнього розпаду: коли регіональна автономія починає диктувати умови метрополії. Якщо «справа Шаманова» дійде хоч до дисциплінарного слухання — це вже не Чечня всередині росії, а росія всередині Чечні.

 

Бо імперії не руйнуються під артобстрілами — вони розсипаються зсередини, коли колишні «форпости» раптом починають малювати власні карти світу. І цей конфлікт — лише перший вогник у довгій гірлянді таких бікфордових шнурів.

 

«Учора вони сперечалися за станиці, завтра — за податки, післязавтра — за незалежність».

 

Шаманов може залишитися в Думі, Кадиров — у Грозному, а Кремль — у комі. Але після цього скандалу стало зрозуміло: імперія путіна більше не моноліт, а мережа тріщин, які лише чекають іскри.

Уявімо собі росію після путіна. Не в патетичній версії «демократичного оновлення», а в реальній — як зруйнований дата-центр: дроти ще теплі, світло ще блимає, але ніхто вже не знає, що з чим з’єднано. Війна стала не причиною розпаду, а лише прискорювачем — каталізатором старої хвороби, яку імперія лікувала століттями наркотиком величі.

 

Сценарій перший: повзучий розпад

 

Розпад росії не буде феєричним. Не буде танків на красній площі, не буде офіційних «Декларацій незалежності». Це буде повільне, майже біологічне відмирання центру.

 

Спочатку розсиплеться фінансова вертикаль — уже сьогодні понад половина регіонів рф живуть у борг, а москва роздає «бюджетні позики» замість грошей. Потім зникне логістична цілісність: Сибір і Далекий Схід давно дивляться на Китай, південь — на Туреччину, північ — на Арктику, яку освоюють міжнародні консорціуми.

 

Цей процес схожий не на революцію, а на демографічну ерозію: населення тікає, народжуваність падає, робоча сила — мігрантська. Імперія старіє і тане — без пострілів.

 

Сценарій другий: псевдоконфедерація

 

Щоб уникнути формального колапсу, кремлівська бюрократія може перефарбувати фасад: створити «Союз суб’єктів» чи «Конфедерацію народів росії» — у стилі пізнього СРСР. На папері — демократія і самоврядування, насправді — та сама вертикаль, тільки з новими прапорами.

 

Така конструкція дасть ілюзію порядку, але не вирішить головного — розриву між економічними макрорегіонами. Москва й петербург живуть за європейською логікою, Кавказ — за кланово-ісламською, Сибір — за колоніальною. Ця мозаїка не має спільної валюти не лише в грошовому, а й у ціннісному сенсі.

 

Російські еліти вже готуються до «керованої федералізації» — роздачі політичних повноважень у межах, визначених борговими списаннями. Але будь-яка «конфедерація» на базі дефіциту — це банкрутство з фіговим листком.

 

Найцікавіше — у формуванні корпораціями власних армій, евфемістично названих ЧОПами. На фронт ці арміі не відправляють.

 

Сценарій третій: довготривалий громадянський конфлікт

 

Найпохмуріший, але й найімовірніший сценарій — це не розпад і не федералізація, а громадянська війна низької інтенсивності.

 

Не романтична боротьба за свободу народів, а повзуча війна всіх проти всіх за доступ до потоків, портів і ресурсів. У цьому майбутньому не буде «нових республік Ічкерії» чи «вільного Татарстану», будуть десятки угруповань, що назвуться тимчасовими адміністраціями й фінансуватимуться через контрабанду та корупційні ренти.

 

Національно-визвольні рухи можуть існувати, але вони загубляться в шумі приватних армій, релігійних формувань і корпоративних «ЧОПів». Війна стане бізнесом, а політика — приватизацією насильства.

Захід спробує поставити на «контрольований транзит» — допомагати тим, хто пообіцяє зберегти ядерну дисципліну. Китай придушуватиме хаос уздовж своїх кордонів.

 

Туреччина, Іран і Саудівська Аравія торгуватимуть впливом у мусульманських регіонах.

 

У цьому хаосі Україна опиниться не на лінії фронту, а на лінії майбутнього: їй доведеться будувати систему безпеки поруч із простором, який не має центру.

Постімперська росія — це не країна, а територія ізольованих функцій: хтось качає нафту, хтось перевозить контейнери, хтось молиться, а хтось воює.

 

Путінізм залишить по собі не ідеологію, а технологію виживання без держави. І тому справжня драма не у тому, що росія розпадеться, а у тому, що вона може не встигнути народитися наново.

 

Коли історія імперії завершується не пострілом, а відлунням, майбутнє нагадує нескінченну тишу — з ароматом дизеля, дронів і зіпсованого бензину.

 

І тоді вже ніхто не питатиме: «Хто розвалив росію?» — бо відповідь буде очевидна: вона сама себе з’їла, як старий уроборос, що нарешті дістався власного хвоста.

Репарації, території й відповідальність союзників агресора

 

Війна рано чи пізно закінчується. Але рахунок залишається. І головне питання після путіна звучатиме не «коли закінчиться війна», а «хто сплатить борги» — фінансові, моральні, територіальні.

 

Проблема репарацій для України — не романтична, а юридична. Уперше в історії світ бачить ситуацію, коли агресор, що володіє ядерною зброєю, програє конвенційну війну, але формально не капітулює. І все ж механізми існують — частково апробовані після Іраку, Югославії, Лівії.

 

Репараційний механізм: як це працює в міжнародному праві

 

Згідно зі статтями 31–36 Проєкту статей ООН про відповідальність держав за міжнародно-протиправні дії (2001), держава-агресор зобов’язана компенсувати повну шкоду, завдану іншим суб’єктам — державам, організаціям чи приватним особам.

 

Компенсація може бути у трьох формах:

 

1. Реституція — повернення в натурі (майна, територій, активів).

2. Компенсація — фінансове відшкодування збитків.

3. Сатисфакція — офіційне визнання провини, покарання винних, вибачення.

З 2022 року Україна, Канада, США, ЄС і Велика Британія створюють систему Реєстру збитків (Register of Damage) у рамках Ради Європи. Це перший крок до створення спеціального міжнародного трибуналу, який накладе фінансові зобов’язання на рф.

 

Юридично опорою може стати модель Компенсаційної комісії ООН, що діяла після агресії Іраку проти Кувейту (1991—2005), коли із заморожених іракських нафтових доходів було відшкодовано понад 50 млрд доларів.

 

Хто заплатить реально

 

Російська федерація — банкрут з ядерним потенціалом. Реальні гроші прийдуть не з москви, а з заморожених російських активів, які перебувають під контролем G7 і ЄС, — близько $300-350 млрд.

 

Євросоюз уже ухвалив рішення про використання прибутку з цих активів на користь України, а дискусія про конфіскацію капіталу йде за американським сценарієм (аналог Rebuilding Economic Prosperity and Opportunity for Ukrainians Act).

 

Міжнародне право визнає: компенсація можлива як через конфіскацію активів держави, так і через колективну відповідальність юридичних осіб, що сприяли агресії — наприклад, компаній, які купували російські енергоносії після 2022 року.

 

Територіальна репарація: чи можливе «повернення земель»

 

Ідея повернення історичних українських територій (Курська, Бєлгородська, частина Кубані) як форми відшкодування — емоційно зрозуміла, але юридично складна.

 

Міжнародне право не передбачає «обміну територій» як виду репарацій без прямої згоди сторін і міжнародного рішення після капітуляції агресора.

 

Проте Україна може поставити питання про історичну справедливість — у форматі демаркацій і спеціальних зон безпеки вздовж кордону або через створення демілітаризованих поясів, що юридично визнають агресію рф і гарантують нерозширення загроз.

 

З історичної перспективи це буде не «анексія навпаки», а санітарний коридор, який мав би замінити неможливу довіру.

 

Білорусь: співучасть і відповідальність

 

Стаття 16 тих самих Проєктів статей ООН прямо визначає: держава, що сприяє іншій державі в скоєнні міжнародного злочину, несе солідарну відповідальність.

 

Білорусь — саме такий випадок. Вона не оголошувала війни Україні, але надала територію, інфраструктуру й авіабази для вторгнення російських військ.

 

Отже, Мінськ може бути зобов’язаний:

 

— сплачувати частку репарацій (через конфісковані зовнішні активи, якщо такі будуть);

— брати участь у відновленні екосистем і територій, уражених обстрілами з її землі;

— підписати міжнародну угоду про нейтралітет і демілітаризацію кордону під гарантією ОБСЄ або ООН.

 

Після режиму Лукашенка Білорусь отримає вибір: стати співвиконавцем злочину або співучасником відновлення.

 

Український аргумент

 

Репарації — це не помста, а відновлення рівноваги світу. Бо без покарання агресора міжнародне право залишається папером.

 

І якщо колись після Версальського миру Німеччина заплатила мільярди, після Іраку — десятки мільярдів, то після росії й білорусі світ уперше платить не за руїни, а за повернення справедливості як інвестицію в майбутнє.

 

Україна не має наміру ділити чужу землю. Але має право забрати своє — і в грошах, і в безпеці, і в правді. 

 

І це буде не акт помсти, а акт остаточного дорослішання цивілізації, яка нарешті навчилася виставляти рахунок за зло. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО