Виборча каламуть, або Час працює проти Зеленського

У 2018-му українська соціологія нагадувала рулетку: щомісяця новий фаворит, нова «надія проти Порошенка». Спершу в опитуваннях лідирував колишній міністр оборони Анатолій Гриценко — людина порядку, «чесний офіцер» без партійного баласту.

 

Потім з’явилася Надія Савченко, символ визволення з російського полону, яка за інерцією героїзму злітала до 10% довіри. Коли її рейтинг обвалився після дивних заяв, соціологи зафіксували нову мрію — Святослава Вакарчука, який, не вступаючи в кампанію, стабільно тримався серед лідерів симпатій. Його ім’я працювало як чистий протест — проти політики взагалі.

 

І саме на цьому тлі, у фіналі 2018 року, виборчий маятник різко метнувся до Володимира Зеленського. Комік, який вийшов із телевізора, виявився єдиним, хто втілив «антисистему» в зрозумілому для мас форматі — жарт, простота, «ми не політики».

 

За кілька місяців він обігнав усіх, кого соціологи роками готували на роль альтернативи, і в 2019-му здобув перемогу над Порошенком із рекордом у 73%.

 

Той рік став наукою: українське суспільство не просто шукає «нових», воно циклічно створює нову надію з нуля, коли старі опозиціонери перетворюються на копію влади.

 

І нині, у 2025-му, маятник знову рухається — цього разу від Зеленського до Залужного. І питання лише в тому, чи нова хвиля стане модернізацією, чи повторенням старої антисистеми в новій формі.

Осіння соціологія 2025 року нагадує фотографію, зроблену перед штормом. На знімку все спокійно: лідер симпатій — Валерій Залужний із 31,8% партійної підтримки (SOCIS, вересень), далі Володимир Зеленський із 19,1%, Петро Порошенко — 8,2%, Кирило Буданов — 7,8%, Андрій Білецький — 7,4%.

 

Довіра, за даними Rating Group, теж більш-менш стабільна: Залужному довіряють 74%, Зеленському — 68%, Буданову — 59%. Ці цифри створюють ілюзію певної рівноваги, але ця рівновага нагадує лід, який уже потріскує під ногами.

 

Соціологія нині фіксує не стільки переконання, скільки настрої — змінні й хиткі. У ставленні до влади відчутний ефект втоми: суспільство все менше сприймає офіційні пояснення, все менше реагує на пропагандистські маркери. Водночас у ставленні до війни — парадокс: люди не втрачають віри в перемогу, але дедалі глибше усвідомлюють ціну цієї віри.

 

Опитування Київського міжнародного інституту соціології у вересні показало: 63% українців хочуть виборів після завершення війни, ще 22% — після досягнення перемир’я, лише 12% — «якнайшвидше». Це не апатія, це обережність нації, що пережила шок і не хоче помилятися вдруге.

 

Соціологи, звісно, дають середню температуру, але в суспільстві вже пульсують нові клітини — волонтерські спільноти, військові сім’ї, мігрантські громади, техноактивісти, які ніколи раніше не були політично організовані. Вони ще не в графіках, не в крос-табах, але саме вони можуть вирішити наступні вибори.

 

І тут з’являється головний парадокс — ситуація одночасно інерційна і вибухова. Інерційна, бо цифри змінюються повільно, електоральні поля стабільні, лідери — ті самі. Але водночас — динамічна, бо соціальна тканина країни міняється просто на очах.

 

За останній рік три мільйони українців отримали досвід еміграції, сотні тисяч — фронтовий досвід, мільйони — втратили дім чи роботу. Ці люди — нові виборці, з іншими пріоритетами, іншою мовою, іншими емоціями. Тому жоден рейтинг не враховує чорних лебедів — подій, здатних перевернути все за кілька тижнів.

 

Політичний скандал, фронтова катастрофа, раптова міжнародна угода чи навіть відставка — і всі таблиці втратять сенс. Соціологія знімає зліпок моменту, але не передбачає

момент, коли цей зліпок трісне.

 

Україна сьогодні — не поле стабільної демократії, а лабораторія змін. І якщо в 2018 році соціологи не побачили, як під попелом рейтингів визріває феномен Зеленського, то у 2025-му вони ризикують не помітити, як у глибині суспільства народжується зовсім інша політика — не телевізійна, а фронтова, волонтерська, цифрова. І саме вона може стати тим чорним лебедем, який змінить країну, не питаючи дозволу в жодного соціологічного центру.

Інтерв’ю Зеленського американському Axios, де він обмовився, що «може і не балотуватися», стало сигналом — не скромності, а передвиборчої інженерії. Банкова вже давно не готує країну до виборів — вона проєктує вибори під себе.

 

Паралельно з розмовами про безпеку, виборче право і війну у владних кабінетах лежать три календарні сценарії, кожен із яких має свою політичну арифметику.

 

А) Спочатку президентські, потім парламентські.

 

Це класика влади, що боїться розпуску вертикалі. Персоналізована війна — персоналізоване голосування. Навіть якщо Зеленський виходить №1 у першому турі, а Залужний — №2, то закономірно другий тур повторить феномен 2019 року, але з меншим розривом.

 

Далі все передбачувано: у парламенті «партія Залужного» точно не матиме монобільшості, але президентові дуже знадобиться досвід Порошенка у формуванні правил гри з коаліційною Радою.

 

B) Спочатку парламентські, потім президентські.

 

Найнебезпечніший сценарій для Банкової. «Партія Залужного» — перша, «Блок Зеленського» — друга. Перегони створюють напругу, коли партії Залужного дешевше і безпечніше створити коаліцію з ЄС, ніж із токсичним Зеленським.

 

Після формування коаліції саме прем’єр може стати фаворитом президентських перегонів. Влада втрачає ініціативу, опозиція — отримує шанс уперше зібрати більшість без дозволу згори.

 

C) Одночасні вибори.

 

Найзручніша комбінація для Банкової: синхронізація президентського рейтингу з партійним списком. Ефект «першої скрипки» допомагає Зеленському підтягнути свій блок, але ціна «другої особи» різко зростає — Залужний чи Порошенко стають рівновеликими партнерами у новій Раді. Адже навряд чи кому захочеться укладати коаліцію із Зеленським, коли і без нього коаліція життєздатна.

 

Заява «може і не балотуватися» — лише димова завіса. Бо насправді Зеленський готується до всіх трьох варіантів одразу. Це не сумнів у перемозі, а страх перед формою її втрати. І головна битва почнеться не в день голосування, а в момент, як  Банкова вирішить, коли саме нам дозволять голосувати.

Українська політика входить у фазу мобілізації. Не рейтинг важливий, а здатність довести свого до урни. Особливо коли за кордоном до 3,5 млн наших — це ціла «невидима область» голосів.

 

Саме ці голоси Зеленський пробував прикишенити, створюючи Міністерство єдності, але все вилилося в токсичну персону Чернишова і бездумне викидання на вітер мільярдів бюджетних гривень. Саме під цей електоральний десерт задумували голосування в «Дії». 

Сила — довіра і простий сенс: «перемога і порядок». Вміє набирати органікою без галасу. Слабке місце — «тиша» у мирні тижні. Якщо команда, не персоніфікована на сьогодні, дасть короткі пояснювальні відео і включить ветеранських послів у містах, цей блок здатен підняти явку молоді та жінок середнього віку.

 

За кордоном — найбільший запас: багато симпатиків серед переселених жінок і фахівців. Прихована персоніфікація — це можливість тримати інтригу аж до моменту, коли в опонентів не лишиться козирів.

Навряд чи він піде зі «Слугою народу». Швидше за все, це буде нова політична команда. Сила — доступ до великого екрана й звичка виборця до «голосу влади». Слабкість — втома від офіційного тону й холодна молодь. Перемкнутися на мову простих відповідей «що, коли і за які гроші» — шлях повернути довіру старших на півдні та сході. Діаспора для Банкової — то, радше, ризик: там критичних більше, ніж лояльних.

Порошенко — недостатньо оцінений лідер. Найкваліфікованіша політсила з потужними міжнародними зв’язками. Якісний депутатський корпус. Сила — міські мережі й волонтери; слабкість — «скляна стеля». Лікується командами нових облич, жіночими та молодіжними форматами, а також живими зустрічами в європейських містах. Якщо там з’являться ділянки для голосування, саме цей виборець прийде першим.

Сила — тема безпеки, чіткий образ «наведемо лад». Ризик — «надто силовий» для частини жінок і старших. Потрібно пояснювати, як безпека перетворюється на нормальне життя: школи, транспорт, робочі місця. Це розширить ядро і підведе до дільниць чоловіків 18—34 років.

Сила — польові спільноти, ветерани, великі міста центру і заходу. Слабкість — вузький коридор поза ядром. Ключ — соціальний пакет для родин військових і жіночі формати підтримки. Діаспора для цього блоку майже не грає: основний виборець залишився в Україні.

Сила — довіра до волонтерства, гумор, простота. Слабкість — важко битися з важковаговиками в «чистій політиці». Якщо з’єднати «волонтер зробив» із «держава має робити системно», Притула притягне молодь і додасть явки партнерам.

 

Висновок простий. Хто вміє говорити просто і щодня, той приведе своїх. Хто навчиться працювати з діаспорою — отримає бонус у кілька відсотків і змінить карту коаліцій. Мільйони біженців, котрі критичні до влади, здається, не матимуть змоги проголосувати.

 

Проблема також і з голосуванням військовиків. 2025-й — це не про гучні гасла. Це про логістику довіри: короткі пояснення, живі зустрічі, мережі людей, яким не соромно зателефонувати виборцю в день голосування й сказати: «Йдемо».

 

Проте це «йдемо!» поза Банковою прозвучить як фальстарт, тому треба підправити дещо електоральний ландшафт. Влада точно пробуватиме підправляти законодавство. Але будь-яка нерівність у виборах призведе до масових заворушень.

Для Банкової сьогодні найреалістичніший сценарій — не перемога, а виживання. Оптимум на сьогодні для Зеленського — парламент із «золотою акцією» для його політсили, без якої неможливо створити більшість.

 

Та навіть цей мінімальний план тане на очах. Кожен новий скандал, кожен корупційний сюжет чи витік з «кухні влади» підрізає шанс не лише на перемогу, а й на присутність у другому турі. Навіть Залужному не світить монобільшість.

 

Проблема не в опозиції — проблема в самій системі, що з’їдає власного творця. Оточення Зеленського щодня продукує інформаційні міни, які спрацьовують із відстрочкою. І якщо ще вчора це сприймалося як «побічні втрати», то нині кожен такий вибух перетворюється на політичний смертельний вирок.

 

Наприкінці року ми зможемо побачити це чіткіше — коли всі скандали, розслідування й недовіра складуться в єдину картину. І тоді питання буде не в тому, чи зможе Зеленський перемогти, а в тому, чи залишиться він у грі.