Академiя порятунку. Новообраний глава НАМН Василь Лазоришинець ламає стереотипи уявлень щодо інституції

Національна академія медичних наук — дивовижна організація.

 

В її складі — 32 науково-дослідні медичні установи, й всі вони займаються Людиною: її станом і довголіттям, здоров’ям й хворобами, душею і тілом.

 

І хай вираз: «Науковий пошук — єдина форма поезії, що фінансується державою» не про неї, вченим-медикам заздрять як покликаним здобуватись таємниць Природи, втілених в особі. Велична місія!

 

Та медичне пізнання — не «гра в бісер», воно слугує практичній меті — лікувати, усуваючи відмови і вади Природи, зовсім не схильної захищати кожне зі своїх творінь.

 

Медична допомога має кілька рівнів, і найвищий з них — академічні інститути, де здійснюються вершинні звитяги науки, зосереджено її елітний розум, задіяні новітні технології, а лікарі послуговуються «технікою майбутнього».

 

Їх діагностична проникливість, лікарське вміння та хірургічна майстерність відповідають кращим світовим зразкам, а подекуди й перевершують західний штиб.

 

Загалу, однак, частіше невтямки винятковість НАМН — людям байдуже, де їх лікують — аби повертали здоров’я. Та це несправедливо щодо фахівців, що працюють в структурах Академії — й надто шкідливо для суспільства, бо невизнання ваги цих установ призводить до фатальних для здоров’я нації наслідків — втрати критеріїв і пріоритетів, жебрацького фінансування медичної науки державою, такого гальмування її розвою, що вже б’є по спроможності надавати людям допомогу, яку вчені-медики, насправді, в своєму поступі переросли.

 

Тож наш гість сьогодні — президент Національної академії медичних наук України, директор Інституту імені Миколи Амосова, академік НАН і НАМН Василь Лазоришинець.

 

— Пане президенте, від дня Вашого обрання очільником НАМН не пройшло класичних 100 днів, тож питати за зроблене на новій посаді зарано. Та це найкращий час для планів і мрій. Тож перше питання — кадрове. Ви рішуче оновили склад Президії, особливо в частині своїх заступників. Тепер на цих постах — академіки Олександр Усенко, Сергій Возіанов, Ігор Лурін. Зазвичай, заступники президента очолюють основні напрямки роботи. Будьте добрі, чому саме ці фахівці обрані в керівний пул Академії?

 

— Це знані, енергійні медики, відомі вчені, провідні спеціалісти профільних сфер. До того ж, вони — ефективні управлінці, що не втратили смаку до змін на краще, й прагнуть помітно поліпшити стан справ в нашій організації. Відповідальність за неї, і відповідність вимогам до осіб цього рангу й обумовили рішення колег щодо їх віце-президентства. Люди кажуть: хто везе — того й запрягають.

 

Гадаєте, я рвався в очільники Академії? Чи мені не досить турбот в Інституті Амосова? Та хіба можна було байдуже спостерігати втрату належного ставлення до НАМН, інспірованого певними колами, від чого відверто страждала медична наука й академічна практика. Те, що тобі дороге, що потрібно людям, треба вчасно й грамотно захистити.

 

В підсумку, перший віце-президент Олександр Юрійович Усенко очолює основну організаційну роботу, Сергій Олександрович Возіанов відповідає за наукову діяльність закладів Академії, Ігор Анатолійович Лурін — за співпрацю НАМН з військовими медиками, надання допомоги військовослужбовцям та ветеранам війни.

 

Повноваження віце-президентів в нас не розпорошені, а на додаток кожен з моїх заступників є куратором не менше десяти інститутів. Ємну частину роботи здійснює виконуюча обов’язки головного вченого секретаря — Наталія Володимирівна Медведовська, чіткий і впевнений в своїх діях Ігор Володимирович Моренець — керуючий справами й керівник апарату Академії медичних наук України. В нас склалася активна, зріла, працездатна команда, якій до снаги відповісти на виклики доби й ситуації довкола НАМН — результати, певен, не забаряться.

Хірурги Інституту Амосова оперують спільно з колегами Полтавського кардіоцентру.

 

— Від дня Незалежності України в 1991 році на виборах Президента НАМН завжди вирувала громадянська війна. Ваше ж обрання, втім, як і попереднє –пройшло мов під наркозом: тихо, мирно, без збурень, ексцесів, конфліктів і видимої боротьби. Ви чим пояснюєте цей позитивний тренд, Василю Васильовичу?

 

— Згуртованістю наших дій, правильною орієнтацією в загрозах, що постають, й розумінням того, що за всіх умов домовлятися треба навіть з тими, хто нас свідомо нищить. Носії цих інтересів своїх бажань не приховують, та є надія, що плідно вирішуючи наші головні завдання, Академія поверне суспільну підтримку й погамує недоброзичливців, тим більше, що їхні «аргументи» проти існування НАМН — фальшак і невігластво.

 

Приміром нам закидають, що світова практика не знає статусу академій медичних наук. Ще й як має! Й, до слова, ми вже подали заявку на членство у Федерації медичних академій Європи — вона зареєстрована, розглядається. і я не маю жодного сумніву в позитивному рішенні цього питання.

 

— Тепер про Академію по суті. Час і світ довкіл нас стрімкий й мінливий. А медична академія — її структура і форми діяльності — консервативні за визначенням. Що, на Ваш погляд, в устрої її роботи віджило? Що було б варто змінити чи, бодай, вдосконалити? 

 

— Найперше — привести директорський склад Інститутів у відповідність до діючих норм. В нас на сьогодні керманичі 16-ти з 32-х установ — виконуючі обов’язки, тобто — неповносправні керівники, бо відбули на своїх посадах два передбачених законом терміни.

 

Межа перевищення цієї тривалості — три місяці, а ми мали випадки пролонгації повноважень ледь не до шести років! Ці структури мають очолити молоді, сучасні, сповнені сил керівники з чітким баченням розвитку ввірених їм підрозділів НАМН. На особливому рахунку в них мають бути завдання, що принесла війна. Без цього — ніяк.

 

— Скільки Вас знаю, стільки Ви й наполягаєте на тому, що в країні — відносно євронорм, недостатня кількість кардіоцентрів. І не тільки говорите, а енергійно й системно працюєте над появою все нових закладів «порятунку серця» — й розвитком діючих. Профільна спільнота знає, що рушієм, натхненником і «діючою речовиною» створення цих закладів є спеціалісти Інституту Амосова. Як зараз виглядає виплекана вами мережа?

 

— Не зайве нагадати, що до Незалежності в країні було лише дві подібні установи — Інститут Амосова й Львівський обласний кардіохірургічний центр. З 1991 року вони були відкриті в Донецьку, Дніпрі, Запоріжжі — наразі Україна має 56 повноцінних кардіоцентрів, що входять до Асоціації серцево-судинних хірургів України. МОЗ дає цифру 90, та на відкритому серці з них оперують 34, всі інші — заклади, де виконують стентування, лікують інфаркти й тому подібне.

 

І правда — практично всі фахівці вітчизняних кардіохірургічних центрів проходили навчання в нашому Інституті, а два десятки установ цього типу робили перші кроки під орудою спеціалістів-амосовців, що до п’яти років поспіль виїжджали туди, аби разом з місцевими лікарями здійснювати складні й надскладні операції. Ця практика триває, і лише в минулому році хірурги-амосовці виконали на виїздах 870 операцій.

 

Гарною новиною є й те, що Академія на чолі десятка провідних директорів цих центрів, спільно з Національною службою здоров’я України ініціювала перегляд тарифів на свої послуги. Вони усталені згідно Австралійського класифікатора, і є надія, що ми зможемо виживати.

 

— Коли світова медицина — з українською включно, добивала на планеті і в нас Ковід-19, було враження, що людство схаменулось й помітно змінить своє ставлення до медичної науки. Останні хвилі коронавірусу, на щастя, не переростають в пандемію, а отже суспільство знов збайдужіло до стану фінансування наукових розробок. Яка причина такої короткозорості — чому людей в принципі ніщо не лікує від інфантилізму в питаннях збереження власного життя?

 

— Справа, гадаю, не в збайдужілості суспільства, а в повсюдній — планетарній, зміні ментальності людей. Після шоку і буквального мору хворих перших місяців пандемії, світова медицина продемонструвала свою здатність впокорити коронавірус — і Людство, стомлене страхом і заборонами, з полегшенням сприйняло нову реальність.

 

Бо факт неспростовний — ми навчились боротись з ковідом і зараз навіть агресивніші форми його мутацій лікуються краще. Та зауважу: медична наука весь цей час не покладала рук, і в Україні левова частка наукових розробок ділиться навпіл між військовою проблематикою й дослідженнями в царині коронавірусу. Остання не виходить з нашого поля зору, бо загрози, як знаємо, остаточно не зняті.

На 25-му з’їзді хірургів України.

 

— Бісмарк казав, що для перемоги у війні потрібні три речі: гроші, гроші і ще раз гроші. Медицині кошти потрібні не менш, ніж воякам. Нагадаю читачам, що нині, скажімо, в світову фармацевтику — кажу лише про наукові дослідження — щорічно вкладаються суми, що перевищують весь бюджет України. За цих умов вітчизняна медична наука приречена на втрату позицій. Чи існує в принципі модель її існування і розвитку, що не була б «бюджетом похорон» академічної науки, а стала посильним чинником її оновлення й поступу. Чи тут все безнадійно?

 

— Даність така, що кошти на фінансування медичної науки в Україні в десятки разів менші, ніж в усьому світі, а на капітальні видатки і, взагалі, дріб’язок. Та під лежачий камінь вода не тече. Тож ми спільно з МОЗ приступили до розробки програми розвитку установ Академії на 10 років.

 

Що ж до лікувальних потреб, то ми на них навчились заробляти самотужки. Втім, є заклади, що не вписуються в чинні механізми забезпечення, та ми плекаємо надію, що разом з профільним комітетом Верховної Ради знайдемо спосіб їх порятунку.

 

— Україна веде війну з ворогом, що прагне винищення української нації. З перших днів рашистської навали в лютому 2022 року в Академії виникла мобільна команда в складі Віталія Цимбалюка, Василя Лазоришинця, Олександра Усенка, Ігоря Луріна, генерал-майора Андрія Верби, якого змінив генерал-майор Ігор Хоменко. Ця п’ятірка вивчала фронтові медичні проблеми й, по суті, започаткувала всі напрямки взаємодії академічної медицини й критичних потреб наших бійців у високоспеціалізованій допомозі. Після Чорнобильського лиха Україна була в авангарді вивчення і долання наслідків радіаційної катастрофи. Зараз вітчизняна медицина набуває досвіду й робить кроки, про які світ теж уяви не має. Що на сьогодні на бойовому матеріалі вже можна вважати внеском нашої хірургії в світову медичну практику?

 

— Спершу будемо об’єктивні: з перших днів вторгнення зґуртувалось не п’ять чільників Академії — в процес відразу ж включились віце-президенти НАМН, академіки Володимир Миколайович Коваленко, Дмитро Ілліч Заболотний, Микола Дмитрович Тронько.

 

Всі працювали в режимі воєнного стану, щоденно вирішувались десятки нагальних завдань, і хтось з нас в Президії чергував. Ми об’їздили всі інститути НАМН, аби точно знати наші лікувальні спроможності, запитані війною. Поранених було багато й допомога їм була потрібна висококваліфікована й невідкладна. Часто поступали непрофільні пацієнти, і треба було відпрацювати вірну логістику, етапність і швидкість надання медичних послуг бійцям ЗСУ й мирним жителям із зони бойових дій. Зараз цей механізм працює й збоїв не дає. Зокрема, у випадках комплексних уражень ефективно працюють міждисциплінарні хірургічні бригади в центрах доставки постраждалих, зокрема в Інституті Амосова.

 

Що ж до найактуальніших напрямків роботи, то, як і в постчорнобильський час, перед веде нависла загроза радіологічного ураження військ й забруднення територій, як і цілком реальне застосування ворогом на полі бою забороненої в усьому світі хімічної зброї. Ці аспекти протистояння агресору вивчають наші теоретичні установи — Інститути медицини праці та громадського здоров’я.

 

Гострим зберігається виклик й по лінії серцево-судинних й нейроваскулярних захворювань. (В структурі смертності населення на цей сегмент хворих припадає не менше 70% спочилих). Не здає своїх позицій й онкологія. А запеклі бойові зіткнення, килимові авіаудари, дронова й мінна нечисть та вогнестрільна хижість русні призводить до небаченої кількості травм кінцівок, що сягають 80% від всіх видів поранень.

 

Загалом же травми війни жахливі й складні, й потребують нейрохірургії найвищого класу по всім напрямкам бойових уражень. В цій гарячій царині ми маємо розробки світового рівня — їх публікують кращі медичні видання, наші фахівці — бажані гості на міжнародних медичних форумах планети, адже подібного клінічного досвіду не має ніхто.

 

Та й суто мирних треків прогресу в інститутах Академії не меншає. Варто назвати акушерську кардіохірургію й кардіологію, де спільні здобутки Всеукраїнського центру материнства й Інституту Амосова вражають профільну спільноту, предметом нашої гордості є досягнення в сфері репродуктивного здоров’я — і тощо, тощо, тощо.

 

— Науково-практичні видання Академії, що поєднують розвідки військової та академічної науки — осібний і вражаючий напрямок роботи вчених-фахівців НАМН. В цій серії вже випущено 21 колективну монографію і «Атлас бойової хірургічної травми». Безпрецедентна бібліотека! Здається, вже немає жодного неохопленого аспекту цієї науки і практики — чи це не так?

 

— Робота направду здійснена фундаментальна, вкрай корисна, запитана й всебічна. Назвати б хоча розробки методик допомоги при бойових травмах серця, судин, черевної й грудної порожнин, кінцівок — й так по всьому організму.

 

Ці протоколи в медичній практиці — безцінні, бо відновлюють дієздатність українських воїнів, рятують життя захисникам Вітчизни. Й скажу без перебільшення: наші протоколи — кращі за натівські аналоги, хоч і узгоджені з північноатлантичним зразком.

Інтерни-амосовці першого року навчання.

 

Дай Боже, щоб нам не довелося кількість цих протоколів розширювати, та ворог застосовує все нові, вбивчі, заборонені в цивілізованому світі засоби ураження людей. Приміром від касетних кабів, ракет і снарядів відмовились на всіх континентах, а цей звір люто нарощує їх використання, тому й нашій роботі, боюсь, не видно кінця.

 

— Василю Васильовичу! Приємно бачити, що на сайті Академії найбільше новин — від Інституту Амосова. Ви направду навсібіч найактивніші: унікальні операції з грифом: вперше у вітчизняній, а то й світовій практиці; виїзні обстеження серця в громадах деокупованих й прифронтових районів Херсонської й Миколаївської областей; випуск з інтернатури 32-х молодих лікарів й набір нового курсу; участь ваших фахівців в симпозіумі в Празі з нових розробок в стратегіях лікування фібриляцій передсердь й шлуночкових аритмій; дві постерні доповіді представили співробітники Інституту на престижній конференції з ендоваскулярного лікування структурних вад серця у Франкфурті і одна з доповідей була визнана кращою на форумі; помітними були анестезіологи-амосовці і на конгресі в Лісабоні; як завжди, найскладніші хірургічні етапи операцій здійснює директор установи В. Лазоришинець — й так без кінця. Питання: ось ця професійна змагальність й експансія, це невпинне фахове зростання і вдосконалення — вроджена риса натури амосовців чи набута від недопущення самої думки, що Інститут Амосова може в чомусь поступитись лідерством?

 

— Ця філософія — наша ментальна властивість, породжена натурою засновника Інституту — Миколи Михайловича Амосова. Ми її шанобливо формуємо в кожного, хто поповнює наш колектив. Я читаю новоприбулим лекцію, знайомлю їх з музеєм Вчителя, й кажу гасло, що для лікарів установи є брендовим: «Інститут Амосова — це традиція завжди бути першим!».

 

— Ваша мрія і туга водночас — прагнення подвоїти клінічну спроможність Інституту шляхом введення в дію нового корпусу. Щось позитивне на шляху до цієї мети 2025-й приніс? 

 

— Нам виділили кошти, достатні для того, щоб його добудувати. Тож ми впевнено рухаємось цим шляхом, аби до кінця жовтня завершити фасад. Внутрішні роботи ведуться невпинно, одним словом, новобудова на зараз в цілому готова на 70%, і ця динаміка в умовах війни нас задовольняє.

 

— В недавньому телеінтерв’ю Ви навели такі цифри. За один лише 2024-й рік установи НАМН здійснили близько двох мільйонів поліклінічних прийомів, прооперували 600000 пацієнтів, з них 90 тисяч — це надскладні хірургічні втручання. Проліковано 20 тисяч бійців ­Збройних Сил України, причому 5000 захисників пройшли у вас повний курс реабілітації. Чи припинилися на цьому тлі «підкопи» під Національну Академію медичних наук України — чи її вороги взяли оперативну паузу в пошуках нового кута атаки? 

 

— Складність ситуації довкола НАМН України жодним чином не відбилася на об’ємах і якості лікування вояків і ветеранів війни в установах Академії, як, власне, й всіх інших категорій хворих. Що ж до бійців ЗСУ — а це наш пріоритет номер один, то безоплатність їх лікування й перебування в Інститутах НАМН гарантована, і цей факт боротьби академічної медицини в єдності з народом України ніким не може бути спростований. Ми в своїй справі робимо те, що недосяжно більше нікому.

 

— Василю Васильовичу, маємо помітно зросле зацікавлення фахівців і світової, зокрема, політичної еліти до питань продовження тривалості людського життя. Вже подейкують про 120 років як реальну межу, а відверті відчайдухи обіцяють в ХХІ столітті ледь не досягнення безсмертя. Прошу Ваш коментар до цієї бентежної для читачів теми…

 

— Медична наука в цьому сенсі й справді просунулася далеко. Ми стали краще й раніше розпізнавати небезпечні хвороби, знаємо, які способи життя й поведінкові практики їх стримують, вміємо робити кроки на їх упередження. Все це продовжує вік. Приміром, в серцево-судинній сфері ми навчилися превентивно усувати закупорки й бляшки, розширюємо зону інвазійних втручань, стрімко розвилось стентування й тому подібне. 

 

Та ми знаємо, що спалах публічного інтересу до теми викликаний медійним галасом після оприлюднення теревень кремлівського бовдура ще з двома узурпаторами, які патякали про те, що ледь не завтра можна буде без кінця міняти внутрішні органи людини і жити вічно.

 

В цих забаганках я їх розчарую — в горизонті найближчих трьох десятиліть ці мрії приречені на фіаско. Завважте хоча б таке: коли пацієнту трансплантують орган від донора, йому — аби знизити ризик відторгнення, подавляють імунну відповідь.

 

Це важке випробування, а для тих, кому за 70 років — й поготів! А якщо таких пересадок три чи п’ять? Та вже після першої пацієнт стає надто вразливим до найменших інфекцій. І це лише одна з посутніх проблем на шляху до «людини-лего», про яку базікали тирани.

 

Інша річ — штучні органи чи органи, вирощені з клітин самої людини. Вони знімають несумісність, але й це — далека перспектива. А ось нагальне завдання суспільства й медицини — йти до того, аби люди не полишали трудову діяльність й активне життя тільки тому, що вибились із сил чи їхні ноги не ходять.

 

«Третій вік» має стати бадьорим і повноцінним. Тому найперше в цьому напрямку — гальмування механізмів старіння. Підтримувати організм в належному стані простіше й корисніше, ніж покладатись на сторонні органи. Найближчий приклад — недавній Президент НАН Борис Євгенович Патон. Він у 95 регулярно плавав, грав у великий теніс, ясно мислив, був діяльним, і в засвіти пішов на 102-му році життя. Взірець для наслідування!

 

Р.S. А й справді! Ламарк працював над «Природною історією» на 85-му році життя, Гете шліфував «Фауста» до 80 років, Тіціан написав «Битву при Леранто» в 96 років! У 98 плідним був астроном Галле, Станіслав Людкевич писав музику на сотому році життя, а філософи Рассел і Фонтенель юно мислили — відповідно в 97 та 99 років.

 

Згадаймо й Ліну Костенко, з-під пера якої бентежні поезії й блискуча публіцистика виходять на 96-му році життя. Та й Ада Миколаївна Роговцева в свої 88 натхненно грає і не стомлюється бути гостею захисників України. А вже коли 74-річна Ніна Матвієнко співала «Диких гусей» — серце завмирало. Тож лишаймось активними, а медицина охоче допоможе нам бути здоровими — маємо слово президента НАМН України! 

 

Олександр САКВА