Ахіллесові п’яти імперії. Як українські діпстрайки вибивають становий хребет російської держави

24.09.2025

Добрі дрони атакували Кірішський нафтопереробний завод у Ленінградській області. (Фото з сайту news.novyny.live.)

Коли «нафтовий бог» кашляє кіптявою

У російській політичній релігії є лише один справжній бог — нафта, з усіма її служителями: нафтопереробними заводами, трубопроводами, терміналами й портами.

Саме цей «бог» годує бюджет, армію, пропаганду та вождя. Україна жорстко й методично показує: бог — фальшивий, а храм — легкозаймистий. Успіхи на фронті — це армійська відповідь агресорові.

А руйнування нафтогазового комплексу — це удар по державності рф як такій: по фінансах, логістиці, мобільності та монополії страху.

Це не хаотичні «вилазки дронів». Це стратегія економної нищівності: мінімум ресурсів — максимум системних збоїв. І головне: українські військові та спецслужби спіймали росію там, де вона позує найупевненішою — у паливно-енергетичному «серці».

Географія залежності: карта, що перетворилася на список мішеней

Європейський кластер російської переробки — це не абстракція, а живий організм із чіткими вузлами. Кіріші (КІНЕФ) під Петербургом — технологічний гігант і політичний трофей, Рязань — конвеєр для центрального макрорегіону, Волгоград — «південний двигун», Нижній (Кстово) — хаб нижньоволзького плеса, московський — «кров» столичної агломерації.

Додайте самарський вузол (Новокуйбишевськ, Сизрань), Саратов, південні Афіпський/Ільський, «морський» Туапсе, і отримаєте кістяк, який забезпечує бензином, дизелем, авіагасом і мазутом пів країни.

Від цієї карти є простий перехід до математики: «горлечка пляшки». У складних системах не треба руйнувати все — достатньо влучити у вузли, де сходяться потоки. Саме це українці й роблять.

Кіріші як приниження культу. «Особистий актив» вождя, що раптом димить

Удар по Кірішах — символічний тріумф. Не тому, що це найбільший НПЗ північного заходу (хоч і це правда), а тому, що це політична реліктова кістка, «особистий актив» вождя.

Кремль роками продавав образ недоторканності стратегічних об’єктів, а тепер кремлівський «тотем» горить, як звичайний сарай у зоні турбулентності. Саркастичний шлейф очевидний: коли «священні корови» ревуть іскрами, пастух перестає здаватися богом.

Цей удар — не «картинка для ТБ», а прочитана лекція з інженерної вразливості: влучно підібраний час, правильна ділянка технологічного ланцюга (де капітальні ремонти, «вікна» зупинок і перестановки потоків збільшують ефект), плюс інформаційна хвиля, яка множить паніку. Після Кірішів жоден російський топменеджер паливної галузі не спить без снодійного.

Посекундне планування і «діряві парасольки» ППО

Усі ці ночі — не феєрверки, а робота аналітичної машини ГУР, СБС, СБУ. Зшиті супутникові шари, теплові карти, траєкторії обходу РЛС, вітрові коридори, «дефіле» хибних цілей, вікна між чергуваннями батарей — це покадрова режисура.

Російська ППО, яку телевізор видає за «аналоговнєт», у реальності виявляється набором звичайних парасольок із дірками. Її можна обійти, засипати перешкодами, змусити «виснажитися», а потім заходити точними інструментами.

Сарказм тут доречний: що більша «щільність ППО» у звітах, то кращий блиск від пожеж на горизонті. Телевізор розказує про «непробивну оборону», але фізика, математика і терплячий оператор пояснюють інакше.

Серія, що переростає в системний збій

За останні місяці європейський кластер бачив і масовану вересневу атаку на Кіріші, і пожежі у Волгограді, і зупинки у Новокуйбишевську, Саратові, Сизрані, і тривалі наслідки великих рязанських інцидентів.

Це не «розсипані інциденти», а ланцюг: кожний мінус-день на установці — це дефіцит авіагасу, нерви в генералів, напруга по бензинах, плюс відкладений ремонт, що тягне наступні збої.

Коли десяток НПЗ за один місяць отримують ураження, а до 17% переробки тимчасово «у простої», ринок починає дихати уривками. У пікові періоди попиту по бензинах б’є навіть коротка зупинка каталізу чи гідрокрекінгу. А дизель — «робоча кров» армії та агросезону — взагалі не терпить нервів на трубі.

Приморськ, Усть-Луга, «Дружба»: коли артерії підкошує кашель

Балтійський портовий хаб — це касовий апарат імперії. Коли Приморськ уперше зупиняє навантаження після ударів БПЛА (ще й із пожежею на суднах і насосній), це не просто «ой, боляче», а зрив планів відвантажень, штрафи, фрахтовий хаос і нерви у трейдерів.

Коли Усть-Луга переходить на половинну пропускну, больовий синдром поширюється каналами логістики аж до бюджету. Коли заявлено про ураження на «Дружбі», імперський міф «труби вічні» стає жартом.

Росії подобається говорити про «санкційну стійкість». Але є санкції, які не голосуються в Брюсселі: вони прилітають уночі, відключають насосну, змінюють графік танкерів і залишають у бухгалтерії лису пляму там, де мав бути план виручки.

Попит, що не має «броні»: дизель, бензин, авіагас

Структура внутрішнього попиту рф не прощає серійних збоїв. Дизель — приблизно третина з лишком кінцевого споживання — потрібен усюди: армії, залізниці, агросектору.

Бензини в пікові місяці створюють нерви, варто лише «хруснути» каталізу чи крекінгу. Авіагас — вишенька на торті: дефіцит на ньому — це не тільки економіка, а й операційна свобода авіації.

Українська стратегія не намагається «спалити все». Вона б’є туди, де один відсік підсилює удар у всій системі: теплообмін, компресорні, естакади, резервуарні парки, критичні вузли з малим запасом гнучкості. Тому «маленькі» пожежі дають великі ефекти.

Люди, які виглядають як сусіди, а мислять як епоха

Технологічні дива в Україні не роблять «залізні янголи». Їх роблять люди, що стоять у черзі за кавою поруч із нами: інженери, криптографи, пілоти БПЛА, оператори, матеріалознавці, аналітики даних.

Вони, можливо, чують у спину: «Чому не на фронті?». Та вони на фронті — там, де запускають алгоритм, який несе боєприпас на потрібну висоту і в потрібну хвилину.

Коли три роки тому генерали Залужний і Забродський писали в The Economist про ставку на технології, багатьом це здавалося футуристичним мрійництвом. Тоді ще здавалося, що війни виграють кількістю гармат і шанців.

Сьогодні ця «фантастика» стала буденністю — дрони й алгоритми нищать ворога точніше, ніж артилерійські залпи. І парадокс у тому, що окупант досі не може повірити, що українці здатні на такі прориви.

Українська влада, відверто кажучи, теж не була великим натхненником технологічних ривків. Але поруч із нами щодня ходять люди, які з нічого роблять дива. Ми звикли шукати міфічних атлантів, що тримають небо десь там, за океаном.

А виявилося — вони тут. У майстернях, у лабораторіях, у темних кімнатах із ноутбуками. Вони не позують на камери, але саме вони щовечора переписують баланс сил на фронті.

Сучасна війна — це мережа фронтів. Без «невидимої бригади» не було б «видимих пожеж». І саме тому ворог, який іще вчора гордо демонстрував «стійкість», сьогодні намагається приховати табелі простою.

Саркастична арифметика «великої держави»

«Друга армія світу» — перша у світі за швидкістю написання пояснювальних записок: чому знову горіло, чому танкери стоять, чому ціни поповзли, чому «тимчасово знижено навантаження».

Парадна форма російської держави — це блиск і фанфари. Робочий комбінезон — це зношені болти, «економія на резервуванні» і «доповімо після наради».

Українські діпстрайки лише чемно підкреслюють архітектурні недоліки імперського господарства: коли все тримається на телевізорі та страху, перший точний удар повертає реальність — з її фізикою, трибом, інерцією, вартістю простою і правдою про бюджет.

Санкції майбутнього: дешеві для нас, дорожезні для них

Класичні санкції — це довгі коридори і повільні узгодження. Бойові санкції — це точна, повторювана інженерія, що рахується не в резолюціях, а в барелях, добах простою і мільйонах доларів реальних втрат.

Вони дешеві для нас — і руйнівні для ворога. Вони не просто шкодять, вони міняють поведінку: змушують перекроювати логістику, страхуватися дорожче, втрачати «планову» виручку, відтягувати ремонти та переносити проєкти модернізації.

Це і є стратегія економної нищівності: не змагатися у тоннажі металу, а бити по вузлах, які зупиняють гіганта в найневигідніший момент.

Удари по рф і внутрішні боріння «руzzкага чілавєка»

Українські діпстрайки по російських НПЗ і терміналах виконують не лише військові чи економічні завдання. Вони відкривають ще одну глибоку тріщину — психологічну.

Кремлівська пропаганда десятиліттями ліпила карикатурного «руzzкага чілавєка»: істоту з відключеним критичним мисленням, яка з однаковим ентузіазмом реве «ідьом мачіть хахлов!» і збуджено переглядає відео нових пожеж у Кірішах чи Приморську.

Цей когнітивний дисонанс — симптом: населення рф давно не сприймає державу як свою. Вчора воно кричало за «вєлікую страну», а сьогодні сміється з чергового вибуху на нафтобазі.

Виходить, кремль живе в постійному страху не перед Україною, а перед власним звихнутим плебсом, якому байдуже, що горить, — «хахол» чи «радной завод».

Висновок простий: діпстрайки оголюють не тільки слабкість інфраструктури, а й моральну пустку імперії. Країна, якій аплодують, коли вона горить, — не держава, а декорація з бензиновими випарами.

Становий хребет, що тріщить без пострілу гармати

Російська державність — це не конституція і не інститути. Це трубопровід, НПЗ і порт. Там живе її бюджет, там схований її «величний» статус, там оцифрований її вплив на союзників і сателітів.

Коли ці артерії регулярно кашляють вогнем, держава втрачає ритм: бухгалтерія — гроші, армія — мобільність, еліти — впевненість, пропаганда — сюжет.

Україна вже знайшла кілька ахіллесових п’ят імперії — і діє методично. Успіхи на фронті керують політикою ворога, а удари по нафтогазовому «серцю» — його економікою і нервовою системою.

І щоночі, коли десь між трубою й резервуаром хтось у москві прокидається від сирени, в Києві хтось тихо закриває ноутбук після ще однієї точності.

Це не просто війна за територію. Це війна за майбутнє, у якій точність перемагає масу, а інженерія — міфологію. І кожен новий відблиск на балтійському чи приволзькому небі — це сигнал: становий хребет імперії тріщить не від історичних промов, а від точних українських рішень. Економно. Саркастично. Нищівно.

Володимир ЦИБУЛЬКО

Друкована версія