«Патріот» у Києві: рок-опера про наше дорослішання

Навіть афіша рок-опери на 2 дії «Патріот», прем’єрою якої 13–14 вересня відкрила 44-й сезон Київська опера на Подолі, виглядає незвично.

 

Насамперед тим, що замість прізвища композитора тут написано: «музика Братів Гадюкіних, Марії Бурмаки, Тараса Петриненка, Кузьми Скрябіна, Олександра Ярмака, Костя Москальця».

 

Звісно, ніхто з перелічених вище, створюючи десятиліття тому свої відомі хіти, ніяк не пов’язував їх із виставою, про яку йтиметься далі.

 

Задум об’єднання цього розмаїття музичних текстів єдиним сюжетом належить керівникові Київської опери Петру Качанову (він же режисер-постановник опери), а втілення задуму в лібрето — режисерові театру Дмитрові Тодорюку (він же виконав у першій з вистав зовсім не епізодичну роль Васі).

 

Сам Петро Качанов сформулював свій задум так: «Це музична вистава про патріотів своєї країни, де патріотизм не показний — крикливий і самозакоханий, а справжній, сформований глибоким відчуттям приналежності до своєї нації та своєї країни.

 

Це історія життя героя, яким може бути будь-хто з нас, хто пройшов через злети і падіння, хто шукав відповіді на запитання про власні приналежність, цінності та покликання. Сюжет розгортається під акомпанемент пісень, які стали голосом цілих поколінь».

 

Тут варто уточнити: насправді у виставі йдеться переважно про одне покоління: покоління самого автора ідеї, покоління тих, хто зустрів Незалежність України, маючи плюс-мінус двадцять, а отже — все свідоме життя дорослішав з нашою державою, переживаючи всі її перемоги й поразки. 

 

Головний герой рок-опери Любомир має точну дату народження: 25 вересня 1969 року (в день загибелі В’ячеслава Чорновола йому виповнилося 30). Цей герой (його роль виконує без дублерів колишній вокаліст і засновник групи Wszystko Зіновій Карач — для вистави театром було запрошено й кілька відомих естрадних артистів) у 1989-му збирається вступати до Київського медінституту і вчитися на нейрохірурга.

 

Ще одна хронологічна прив’язка першої сцени опери: саме відбуяв перший феєричний фестиваль «Червона рута» в Чернівцях, де було вперше виконано гімн «Ще не вмерла Україна» на переповненому стадіоні, який (іще несанкціоновано!) вперше розцвів синьо-жовтими прапорами.

 

Але після цієї «романтики перебудовних надій» Любомир із другом Вовчиком на київському вокзалі неочікувано знайомляться з усіма «принадами» радянської міліції (колоритну «ментівську» пару з блиском і «на межі фолу» зіграли Сергій Макієнко та Вікторія Осадчук), опиняючись в одній камері з вокзальними повіями. 

 

Через півтора року Україну проголошено незалежною (за лаштунками звучить голос Леоніда Кравчука, який зачитує історичний Акт перед голосуванням у Верховній Раді). Але попервах мало що змінюється.

 

Професор з промовистим «радянським» іменем «Владлен» (утвореним від «владімір лєнін»; у його дочку Настю Любомир закохується — не без взаємності) далі читає свої лекції російською, а «нахабному» студентові, який пропонує замінити на навчальному плакаті «нервная система» на «нервова система», радить забрати в деканаті документи й іти геть.

 

Вистава добре передає безвихідь тих років, коли українські владні та бізнесові еліти 1990-х — початку «нульових» (а потім — особливо ретельно за доби Януковича) будували фактично ще одну російську державу під назвою «Украина».

 

Розмовляти в місті українською, демонструвати свою належність до української культури й ідентичності далі потребувало сміливості — адже завжди ризиковано бути не таким, як усі. 

 

Перша дія вистави закінчується в день загибелі В’ячеслава Чорновола: дядько Степан, що приїхав до героя з рідного Тернопілля, кваліфікує це як убивство українською владою єдиного політика, який міг повести Україну «подалі від москви».

 

І Любомир робить вибір: краще бути відвертим емігрантом десь у світах, аніж прихованим внутрішнім емігрантом у себе на батьківщині, весь час шукаючи в ній для себе якогось маленького «українського гетто».

 

У другій дії Любомир повертається в Україну, яка пережила спершу безкровний, майже карнавальний «Помаранчевий» Майдан, а потім — другий, уже кривавий, у часи Революції гідності. Знову звучать записи голосів українських політиків, аж до знаменитого «куля в лоб — то куля в лоб». І в цей час на сцені падають красиві юнаки й дівчата, що таки вийшли на заклик цих політиків під кулі...

 

Одна з найсильніших сцен вистави — та, де лікар Любомир марно намагається врятувати пораненого в імпровізованому польовому шпиталі в Золотоверхому Михайлівському соборі.

 

Після цього він уже остаточно залишається в Україні, де знаходить свою долю — волонтерку Олену, з якою разом рятував людей на Майдані.

 

Але минуле в особі Насті (яка зробила успішну кар’єру в москві й так і не навчилася говорити «в Україні») ще тяжить над ним. Остаточно він звільняється від нього напередодні Великої Війни, про неминучість якої застерігав колись дядько Степан...

 

Наприкінці вистави звучить сирена повітряної тривоги й лунають звуки вибухів. Любомир іде вглиб сцени з військовим наплічником і в камуфляжі. І на його місці постає Ангел Смерті в образі крилатого воїна давніх часів, місія якого — опікуватися душами полеглих (він уже з’являвся в Золотоверхому Михайлівському в день розстрілів на Майдані).

 

Такий кінець вистави — гіркий і трагічний, але інший у час, коли Велика Війна за наше національне буття ще триває і ми щодня платимо високу ціну за свою свободу життями найкращих, виглядав би фальшивим.

У виставі засуджують тоталітаризм: Сталіна, Гітлера, Путіна.

 

Музично вистава складається з 20 номерів — пісень, хітових у часовому проміжку сценічної дії (а це аж цілих 33 роки). В аранжуванні під симфонічний оркестр чи й просто під гітару, а часом і для співу без супроводу (композитори Борис Севастьянов та Іван Небесний попрацювали творчо і якісно), у виконанні оперних солістів більшість цих пісень звучить цілком несподівано й дуже сильно. 

 

Справжньою пророчою пересторогою неминучості російського нападу пролунав «Годинник» Кузьми Скрябіна (Роман Перевертун пронизливо виконав його в першій виставі й Дмитро Коток — у другій).

 

Доторкався глибин душі жалобний марш українських повстанців «Ви в дні весняні положили життя» (сопрано Ганни Твердової, що в репертуарі театру виконує здебільшого партії субреток, тут у ролі Олени заграло новими глибоко драматичними барвами; а в другій виставі зовсім інший, але теж цікавий контур образу запропонувала естрадна співачка Анастасія Яценко). 

 

Не могли залишити нікого байдужим у вщерть заповненій залі «Ми не закінчили розмову» Тараса Петриненка, «Сонцем, небом, дощем» Марії Бурмаки, «Із янголом на плечі» Марії Бурмаки/Івана Малковича, знакова для покоління «вісімдесятників» «Вона» Костя Москальця (в першій виставі ця ансамблева сценка трималася на бентежному голосі й сценічному образі Наталі Чепченко, у другій — Марії Антоневської).

 

По-справжньому гротескно й страшно прозвучало «Карпати програли в футбол» Братів Гадюкіних (на тлі цієї пісні розгортається сцена знущання в радянській ще міліції). Ще гротескніше і страшніше — «Чому моя мама не любить мене» з репертуару того ж гурту (пісня стала оформленням для сцени-звинувачення на адресу всіх тоталітарних систем — гітлерівської, ленінсько-сталінської, путінської, — виконаної теж «на межі фолу»; тут у ролях лікарів та пацієнта божевільні виблискували акторським хистом провідні солісти Київської опери Андрій Гонюков, Ганна Семець, Євген Бічастий, Ганна Шевченко, Анна Зарецька). 

 

Сильно прозвучав фінал «Вийди, змучена людьми» авторства диригента-постановника вистави Євгена Воронька на слова Олександра Олеся (на вустах головного героя це був підсумок 33-річного шляху — свого і своєї остаточно набутої України, на яку вже летять російські ракети).

 

Яскраві образи двох перших Любомирових кохань, Насті та Іванни, створили естрадні співачки Ольга Жмуріна та Олена Гужва (вони виконали свої ролі без дублерок).

 

Ролі Любомирових друзів Вовчика та Васі по черзі впродовж двох вечорів зіграли Володимир Щур та Артем Курінний і Дмитро Тодорюк (за сумісництвом лібретист) та Владислав Фоміних.

 

Гротескного професора медицини, за кар’єру в москві ладного продати рідного батька, кожен по-своєму «виліпили» Антон Перегуда та Юрій Годо.

 

Блисуче відпрацювали упродовж усієї вистави хор та балет театру (хормейстерка-постановниця Анжела Масленнікова, балетмейстерка-постановниця Крістіна Шишкарьова, — не можу не згадати принагідно вишуканого ретро-вальсу з червоними та зеленими парасольками під музику «Знову цвітуть каштани»).

 

Найкращих слів варте стильне й лаконічне художнє оформлення авторства нашої знаної театральної мисткині Марії Левитської.

 

Звісно, прем’єрні спектаклі — це тільки точка відліку, від якої вистава починає жити. Напевно, надалі ще варто прагнути більшої стрункості сюжетної лінії (сцени на основі «Роксоляни» і «Бай-бай, мила», попри вокальну виграшність і яскраву пластику, є все ж необов’язковими для розвитку сюжету про дорослішання нас як нації). 

 

Варто й поправити ремарку на початку другої дії про те, що Україна після змарнованої перемоги «Помаранчевого» Майдану опустилася в «коло перше» пекла. Річ у тому, що це «коло перше» у Данте є якраз місцем цілком благопристойним і впорядкованим, де розважаються філософськими та мистецькими розмовами доброчесні язичники, вся «провина» яких полягає в тому, що вони померли неохрещеними, а вся покара — у неможливості бачити Творця. Україна доби Януковича варта, напевно, якогось сильнішого порівняння. 

 

Але всі ці деталі (список яких можна й продовжити) не закреслюють головного: вистава відбулася. Театр готував її дуже ретельно. Було продумано все, аж до того, що кожен глядач на вході отримав синьо-жовту стрічечку, яку пришпилив на груди.

 

Весь склад постановників та виконавців під час репетицій виклався повною мірою, а на прем’єрних виставах працював на всі сто. Це підтвердила публіка, яка раз по раз ставала ще одним учасником дійства (як і годиться для рок-опери), а після завершення винагородила всіх довгими оваціями.

 

Ставлячи «Патріота», Петро Качанов укотре ризикував: бо рок-опера — жанр, таки не дуже притаманний для академічного театру. Бо дуже складно вкласти в 2 години 20 хвилин довгі 33 роки нашого життя (протягом яких головний герой подорослішав від 20 до 53, а всі ми — від населення до нації). Бо дуже ризиковано зачіпати тему війни, яка дуже болить усім нам і кінця якій поки не видно.

 

Але вже раніше театр не раз ішов на великий ризик, замість чергової «зачовганої» від незліченних виконань «популярної класики» (шлях, яким ідуть більшість наших оперних театрів) звертаючись до маловиконуваних, хоч і дуже яскравих, «Сойчиного крила» Кос-Анатольського чи «Фальстафа» Верді, — і вигравав. Схоже, виграв він і цього разу.