Повернути собі силу. Після демобілізації ветеран із Полтави започаткував власну справу

Володимир Кравченко десь два з половиною роки зі зброєю в руках обороняв Україну від російської навали. Пішов на війну добровольцем з початком повномасштабної збройної агресії рашистської федерації. 

 

«Я був учасником Революції гідності, переконаним націоналістом, патріотом. Іще зі студентської лави активно займався громадською діяльністю. Тож цілком закономірно, що опинився в перших рядах захисників України, — розповідає вчорашній воїн.

 

— Ухвалити рішення захищати Батьківщину було неважко. Ми з однодумцями завбачували, що повномасштабна війна з росією невідворотна, і як могли готувалися до неї — проходили багато різних вишколів. У мене заздалегідь був зібраний рюкзак, стояли напохваті армійські берці.

 

Я народився в сім’ї лікарів і сам здобув вищу медичну освіту. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ в Україну, прекрасно розумів, що мої навички можуть знадобитися у воєнний час (до речі, так і сталося: на фронті я виконував різні завдання, зокрема був і бойовим медиком). Відтак накупив медикаментів, перев’язувальних матеріалів.

 

А ще запасся харчами. І разом з колективом добровольців (він досі воює) вирушив у невідомість. Спершу їздили на Сумщину, де долучалися до підрозділу місцевої територіальної оборони. Потім влилися до лав ЗСУ, нас кинули під місто Ізюм, що на Харківщині, де ворог тоді активно наступав.

 

Окрім того, що ми готувалися самі, ніякої іншої підготовки не мали. Тож навчалися під час бойових дій. І, Бог милував, усі лишилися в живих (хоч ви, мабуть, чули ці «страшилки» на кшталт: якщо підеш, мовляв, на фронт, то неодмінно загинеш). 

 

Пригадую, вже перебуваючи у складі 3-ї окремої штурмової бригади, тільки десь у листопаді 2022-го пройшов перше від початку широкомасштабної війни навчання з оволодіння протитанковими засобами.

 

А тоді освоїв засоби підготовки та управління вогнем артилерії. Це як у комп’ютерній грі: ти поступово розширюєш спектр своїх бойових навичок і потім відпрацьовуєш їх у реаліях війни. Знаєте, на війні страшно тоді, коли не маєш достатньо знань і досвіду.

 

Якщо ж добре володієш зброєю, яку маєш, знаєш своє конкретне завдання, відчуваєш плече побратима, умієш оцінити можливості ворога й твої, це заспокоює. Воювати треба з холодним розумом. Якщо боєць відчуває страх, він не може ефективно вести бойову роботу».

 

Володимир Кравченко брав участь у бойових діях на Харківщині й Донеччині на тих ділянках фронту, де велися запеклі бої. Та найбільше йому врізався в пам’ять перший бій. 

 

«То було під Ізюмом. Наш підрозділ дістав завдання утримувати село Кам’янка. У тому районі вже бравурно рухалися ворожі танкові колони, а ми навіть бронежилетів та касок не мали, — продовжує ворушити спогади мій співрозмовник.

 

— Уже коли під’їжджали туди, нам почали видавати військове спорядження. Бронежилети були, здається, фінськими — синього кольору, а розвантажувальні жилети взагалі нагадували рибальські. І поки нам усе це видавали, ми в салоні автомобіля переглядали в ютубі відеоролики, як користуватися озброєнням, що потрапило до наших рук. 

 

До згаданого села тоді так і не доїхали, бо кацапи вже взяли його з боєм. Відтак натомість ми мали утримувати автотрасу, що пролягала в бік Слов’янська. Нас було всього десь 20 піхотинців. Ми пересувалися на трьох танках, відбиваючи атаку ворога.

 

Сонце якраз заходило за горизонт, і наш шлях був рясно утиканий касетними засобами ураження, випущеними з «Градів». Але я мав таке внутрішнє відчуття, що все буде гаразд. Потім по наших танках відпрацював ворожий літак, проте жодного разу так і не влучив. Далі розпочався обстріл із «Градів».

 

Ми хотіли сховатися до лісосмуги, але піхотинці, які дислокувалися неподалік, попередили, що вона замінована, і завели нас до окопу, де ми провели ніч. До самісінького ранку ворог обстрілював ту позицію з чого тільки можна. Отаким було наше бойове хрещення. Тепер розумію: щоб уціліти на війні, звичайно, має ще й дуже пощастити». 

 

На одному зі знімків на своїй сторінці у фейсбуці Володимир стоїть на тлі заляпаного грязюкою легендарного військового бронеавтомобіля Humvee (знаного в народі як Hummer). А над фото — його короткий жартівливий коментар: «Козакам підігнали гарних конячок».

 

«До того ми виконували бойові завдання за допомогою звичайнісіньких транспортних засобів на зразок позашляховика «Нива», які підкинули нам волонтери або рідні. Бувало, сидячи ззаду в салоні цих авто, що мають лише двоє дверей, ловив себе на думці: як я звідси вискакуватиму в екстремальній ситуації? Зрозуміло, коли в нашому розпорядженні з’явилася американська броньована техніка, стало веселіше. Ми чергували на позашляховику Hummer із кулеметом Browning M2 і, висуваючись уперед, допомагали нашим хлопцям відбиватися від ворожої піхоти. А виконавши свою бойову роботу, так само раптово, як з’явилися, зникали. Зараз характер війни дуже змінився. За словами побратимів, які досі воюють і з якими весь час спілкуюся, так пересуватися, як ми колись, на лінії зіткнення протиборчих сторін уже неможливо. Бо все, що рухається, одразу ж вражають безпілотні системи й артилерія, — зазначає молодий чоловік.

 

— Дуже «гаряче» було й на Донеччині, де наші позиції штурмували «вагнерівці», а ми огризалися. Пригадую, під Бахмутом утримували відбитий нашими штурмовиками канал, тоді як російські військові стояли за якихось 50—70 метрів. Через таку близькість противника не можна було навіть голову з укриття висунути. Спати доводилося одягненим в окопі або невеличкому бліндажі. Москалі вдавалися до штурму сусідніх позицій. Але ми розуміли: якщо не показуватимемо зубів, то й нас вони спробують штурмувати». 

 

А зараз процитую один із «постів» героя цього матеріалу з його сторінки у фейсбуці: «Увесь час намагаюся бачити прекрасне, навіть коли навколо хаос і війна. Адже життя саме тут і зараз. Завжди сприймав Донбас як урбаністичний і промисловий регіон, але яка тут природа! Інколи думаєш, за що воюєш, чому ти тут. Водночас, захоплюючись цими краєвидами, розумієш, що все це наше й ми маємо його захистити. Споглядати красу священної України — справжня медитація».

 

«А оце я на командному пункті під Бахмутом, — показує ще одну світлину ветеран. — У нас якраз закінчилися артилерійські снаряди. Треба було їх підвезти, а техніки не було. Тож я прийшов до командного пункту пішки й чекав на транспорт, щоб завантажити його «подарунками» для російських вояків. І туди ж якраз приїхали кореспонденти з інформаційного телеканала Великої Британії Sky News, тож мені довелося ще й давати інтерв’ю. У мене десь є цей телесюжет». 

За словами Володимира, попри всі лиха війни, де небезпека чатує на кожному кроці, найважче на фронті морально. «Адже ти не бачиш рідних, близьких людей, коханої. Ти просто випадаєш із життя. Найдужче ж б’є по психіці звістка про загибель когось із бійців. Два з половиною роки на війні — це багато. Але мої побратими досі стримують натиск ворога, який значно переважає в силах та засобах. Без сумніву, вони дуже стомлені, виснажені, і хтось мав би їх замінити. Аби не впасти духом, ми постійно жартували, підсміювалися одне над одним. Я взагалі помітив: якщо людина занепадає духом, то потім вона ламається, знесилюється й фізично», — ділиться своїми спостереженнями молодий чоловік.

 

Торік наприкінці весни-на початку літа Володимир Кравченко звільнився з військової служби через сімейні обставини. Стверджує, що повернутися до мирного життя після фронту йому було не так важко. 

 

«Річ у тім, що ще влітку 2022-го я зареєструвався як ФОП і, коли траплявся вільний час, дистанційно вирішував якісь завдання, — пояснює він. — Це допомагало відволікатися від суворих воєнних буднів. Бачте, якщо просто утримуєш позицію, де немає активних бойових дій, то це така собі гра з часом, коли ти їси, спиш, мерзнеш в окопі. І хоч цей спокій оманливий, адже час від часу ворог завдає удару й по твоїй позиції, в отой період тиші маєш змогу навіть працювати над собою. Скажімо, на фронті я примудрявся читати книги. Узагалі цікавлюся філософією, різними духовними практиками та течіями, тому маю філософське сприйняття світу».

 

Щодо того, як народилася бізнес-ідея для відкриття оздоровчого центру, то тут теж усе не так просто. За зізнанням Володимира, у зоні бойових дій йому постійно допікав біль у попереку. 

 

«Доводилося ж постійно тягати на собі (чи штовхати, якщо щось застрягло) приблизно 40 кілограмів ваги: це бронежилет, рюкзак, зброя й бойовий комплект, до того ж іще ящик з патронами чи гранатами, — перераховує він.

 

— Ясна річ, то був перебір. Плюс стрес, неповноцінне харчування, поганий сон або його відсутність. Усе це тягнуло за собою накопичення проблем зі здоров’ям. Я відчував, що мої м’язи натягнуті як струни. Тому, коли вдавалося приїхати до рідної Полтави в коротку відпустку, проходив кількаденну реабілітацію, аби хоч трохи відновитися. Не дивно, що в мене виникла задумка створити оздоровчий центр, який був би своєрідною «прокачкою» для душі, де військовослужбовці після демобілізації могли б покращити своє ментальне здоров’я, відновитися фізично й духовно. Хоч загалом наш заклад не тільки для ветеранів. Адже нині багато людей відчувають стрес через російські обстріли наших міст, а в якому пеклі живуть ті, чиї батьки, чоловіки, сини перебувають на фронті…». 

 

Ось іще один допис зі сторінки Володимира Кравченка у фейсбуці: «Біль, напруга, втома… Війна навчила мене цінувати момент, коли біль відступає. Там, серед окопів, я зрозумів: здоров’я — це не просто відсутність хвороб. Це — сила, енергія, саме життя. Я шукав рішення. Вивчав техніку масажу, основи реабілітації, різноманітні методи зцілення. І зрозумів: люди не просто хочуть «розслабитися». Вони хочуть повернути собі силу. Так з’явився наш оздоровчий центр «МІАТА» — не чергове місце для релаксації, а простір, де відновлюють тіло та душу, повертають життєву силу».

 

Та перед цим учорашній фронтовик вирішив спробувати щастя: написав грантову заявку, склав бізнес-план, захистив його й у підсумку одержав грант у 500 тисяч гривень, згідно з державною програмою «єРобота».

 

Володимир уточнює: він хотів займатися справою, яка була б не просто бізнесом, а ще й близькою йому як лікарю й до якої б лежала душа. І от завдяки допомозі держави ветеран отримав ресурси для реалізації своєї мрії.

 

На згадані кошти закупив меблі, устаткування, витратні матеріали, на перший час їх вистачило й на оренду приміщення. І хоч вказана сума немала, її, за словами мого співрозмовника, недостатньо, якщо починаєш бізнес із нуля: довелося докласти й чимало власних коштів.

 

На сьогодні в оздоровчому центрі «МІАТА» працюють психолог та дієтолог, надають послугу з оздоровчого масажу. Також проводять заняття з йоги (невдовзі додадуть іще й комплекс фізичних вправ, відомий за назвою пілатес), дитячої гімнастики.

 

Окрім усього, керівник центру виношує думку про кисневу терапію. Усе це нібито не про медицину. Однак Володимир як лікар переконаний, що це саме медичний підхід до здоров’я. До речі, сам він не лише керує закладом, а й працює як масажист-реабілітолог. А ще збирається практикувати медитацію для всіх охочих. Для військовослужбовців і ветеранів, звичайно ж, стараються робити знижки на всі послуги. 

 

Учорашній воїн, нині підприємець не приховує: розкрутити бізнес в умовах воєнного стану не так легко.

 

«Водночас тут усе значно простіше, ніж на війні, — порівнює він. — Воєнний досвід корисний тим, що, коли тут щось не виходить, ти розумієш, що це не так страшно. Просто ухвалюй рішення й дій. Так, ворог дістає нас і в глибокому тилу. Але й у цій неприємній ситуації можна знайти конструктив. Варто розуміти, що ми витрачаємо ту саму енергію як на саморуйнування, так і на створення нової версії себе. І куди спрямувати оту енергію — вибір самої людини. Коли ти «варишся» в негативі, це не робить тебе кращим, щасливішим. Пройшовши ж через важкі випробування, усвідомлюєш: ти щасливий уже тому, що, прокинувшись уранці, бачиш сонце у вікні».

 

Іще однією заслугою Володимира Кравченка, як на мене, є те, що він знаходить час на проведення занять з тактичної медицини для працівників офісів, підприємств, членів громадських об’єднань тощо.

 

Ветеран вважає: потрібно масово вчити співвітчизників, як вижити під час атак російських дронів, балістичних ракет, які зростають, як накласти джгут тощо. Усе це — знання, які рятують життя. Разом з побратимом, котрий нині працює в лікарні, готує ще й курс про те, якою має бути перша допомога при невідкладних станах до прибуття професійних медиків. 

 

Можна сказати, що тепер Володимир підтримує своїх побратимів тим, що сплачує податки до державної казни. Окрім того, за змоги допомагає закривати збори на їхні нагальні потреби.

 

«Попри те, що маю обмежені ресурси, адже мій бізнес поки що на старті, стараюся допомагати хлопцям, бо розумію, наскільки це важливо, — зауважує він. — Коли ти перебуваєш на лінії вогню, у тебе таке враження, нібито всі люди в тилу живуть своїм життям і їм по барабану, що відбувається на фронті. І коли раптом надходить якась допомога, ти дивуєшся й думаєш: так, виявляється, не всім на нас пофіг, ми ще комусь потрібні. Я так це сприймав».

 

Розвиваючи власну справу, Володимир Кравченко паралельно здобуває вищу військову освіту. «Війна ж не закінчилася, і хтозна, скільки вона ще триватиме. А недаремно кажуть: сподівайся на краще, готуйся до гіршого», — підсумовує Володимир.