Вбивство Андрія Парубія у Львові. Кривавий початок політичного сезону

Убивство Андрія Парубія у мирному Львові стало шоком для країни.

 

Підозрюваного в кривавому злочині затримали вже через 36 годин.

 

Це не просто трагічна смерть відомого політика, колишнього спікера Верховної Ради, одного з облич Майдану.

 

Це сигнал, що поняття «тил» у війні росії проти України є ілюзією.

 

У геноцидних війнах тилу не існує — вся країна стає полем бою, і вбивства на мирних вулицях мають такий же стратегічний ефект, як удари по фронтових позиціях.

 

Львів, у якому досі намагалися тримати видимість нормальності, тепер перетворюється на арену демонстративного терору.

 

Це місто символізувало опору, а тепер воно нагадує: жодних «безпечних оаз» у цій війні немає.

Смерть Парубія для національно-патріотичного табору — це психологічна травма, співмірна із загибеллю В’ячеслава Чорновола. Обидва були символами українського державного проєкту, людьми, які втілювали ідею політики, заснованої на національних інтересах.

 

І обидві смерті — з клеймом не випадковості, а спланованої операції. Вбивство В’ячеслава Максимовича стало початком переформатування електорального поля під переобрання Кучми на другий термін.

 

Кремлядь завжди працює за технологічними картами: вбивство харизматичних лідерів, запуск дестабілізації, формування вакууму, який швидко заповнюється сірими постатями.

 

Так було у 1999 році, коли усунення Чорновола фактично відкрило дорогу Кучмі до другого терміну. І тепер — небезпечна аналогія: чи не готується Україна до сценарію, коли Зеленського просуватимуть за схемою «Кучма-2»?

Хто стане наступною мішенню? У чию машину полетить граната в Кривому Розі? Метафоричному, звичайно. Чи збереться нова «канівська четвірка» — лише цього разу не для дискусій, а для похоронів?

 

Ці питання не звучать як чорний гумор. Вони є частиною реальності, в якій політика перетворюється на макабричний театр.

 

Іронія долі в тому, що саме Зеленському не варто було б іти на другий термін. Не лише тому, що Конституція не передбачає більше 10 років на посаді. А й тому, що його власна політична траєкторія вже входить у фазу «самозаперечення».

Політичний сезон розпочався не тільки кров’ю, а й економічним колапсом. Місцеве самоврядування розграбоване й перетворене на колонію для «смотрящих». Війська виснажені й потребують не лише техніки, а й чесної мобілізаційної політики.

 

Євроінтеграція просувається черепашачим кроком, бо влада саботує ключові реформи. Відносини зі США та ЄС — у стадії затяжного охолодження. Бізнес-ініціатива придушена корупційними бар’єрами та силовими «наїздами».

 

Цей набір факторів створює атмосферу економічного макабру — коли країна не просто занепадає, а робить це демонстративно, на очах у власних громадян і союзників.

Особливо загрозливою є тенденція втрати молоді. З країни масово виїжджають ті, кому немає й 22 років. Вони не просто шукають кращої долі — їх витискає влада за кордон як потенційну протестну масу. Адже саме ця вікова група здатна організувати реальний вуличний спротив.

 

Зеленський обрав тактику путінського зразка: спершу дозволити виїхати політично активним, аби в тилу лишилися втомлені й зневірені. Ті, кому залишається хіба сподіватися на милосердя влади, на патерналізм. Але кожна така тактика має побічний ефект: країна втрачає свою життєву енергію, і в результаті протест усе одно приходить, але вже в іншій соціальній формі.

Україна вже бачила «врадіївки» — спалахи народного гніву проти сваволі міліції. Проте наступні протести матимуть інший характер. Їх викличе не політична, а економічна безвихідь.

 

Коли пенсіонери з порожніми баняками вийдуть на вулиці, владі не допоможе навіть армія. Війська можна кинути проти молоді, але не проти стареньких, які голодують.

 

Ці бунти не будуть організовані партіями чи олігархами. Вони вибухнуть стихійно — і саме в цьому їхня сила. 

Паства недознятої з реєстра­ції УПЦ Московського патріархату виглядає сьогодні як окремий кишеньковий вулик влади. Замість того, щоб закрити питання церковної структури, що десятиліттями слугувала «духовним управлінням» Кремля, влада залишила її як інструмент політичного шантажу.

 

І складається враження, що саме цією паствою вона й планує грати у випадку масових протестів.

 

Адже навіть у час війни жодного разу влада не заборонила ходу УПЦ МП з Кам’янця-Подільського до Почаєва. Щороку на це відволікаються сот­ні правоохоронців — тих самих, яких постійно бракує на фронті або в прифронтових містах.

 

Здавалося б, якщо держава веде тотальну оборонну війну, логічно бодай обмежити вуличну діяльність структури, що відверто поширює кремлівські наративи. Але ні.

 

Ба більше, у натовпі прочан чомусь «не працювали» ТЦК. Жодних системних перевірок, жодних «мобілізаційних сюрпризів». Хоча формально люди такого віку йдуть колоною, яка сама напрошується на вибіркову перевірку. Деякі медіа писали про одного мобілізованого, але виглядало це, радше, як інформаційна подачка, а не реальна робота.

 

І тут проявляється ще один прихований аспект. Паства УПЦ МП — це точно не виборець Порошенка чи Залужного. Це електоральний резерв, який можна використати проти будь-якого протестного руху.

 

Якщо молодь і середній клас вийдуть на вулиці з економічних мотивів, влада завжди зможе протиставити їм «своїх вірних». Кілька тисяч мобілізованих «від Бога» — і картинка «громадянського протистояння» готова.

 

Таким чином, нерозв’язане питання УПЦ МП стає ще одним прихованим ресурсом влади. Формально це релігійна свобода. По суті — готова масовка для політичних технологій.

 

І якщо цей вулик колись справді використають, наслідки для країни можуть бути не менш руйнівними, ніж будь-яка економічна криза чи політичне вбивство.

Для Валерія Залужного ця осінь — час вимушеної театрально-політичної паузи. Він має залишатися у полі зору суспільства, але водночас утримуватися від прямого зіткнення з Банковою.

 

У цьому парадокс: аби зберегти шанс на політичне майбутнє, йому доводиться бути актором не меншим, ніж сам Зеленський. Актором, який грає в мовчанку так само переконливо, як і в промову.

 

Вкиди про «лондонський виборчий штаб» зробили свою справу. Суспільство отримало сигнал: Залужний є. Він нікуди не зник, він має ресурс, має команду, має перспективу.

 

Але цього сигналу недостатньо, якщо не підживлювати інформаційний інтерес. Технологічно тут потрібні теми для дискусії, які не розмагнічують увагу до генерала, а, навпаки, утримують її на рівні постійної присутності.

 

Історична аналогія тут майже очевидна. Коли ми говоримо про загибель Парубія і намагаємося зрозуміти її політичний контекст, то мимоволі згадуємо 1999 рік і вибори Кучми.

 

Тоді проти національно-демократичного табору було запущено цілу низку проєктів-симулякрів, покликаних розмити ядро й позбавити його шансу об’єднатися. Сьогодні цю технологію можуть реанімувати знову.

 

У суспільну свідомість через смерть Парубія цілеспрямовано вкачуватиметься московська теза: «українцем бути невигідно». Це небезпечна ін’єкція: вона розрахована на обивателя без роду й племені, який уникає ризиків і шукає захищений статус «поза політикою». Влада чудово розуміє, що зневіра в національній ідентичності — це найсильніший запобіжник проти протестів.

 

Саме тому поряд із фактором Порошенка, який є прямою загрозою владі, виникатиме і фактор Залужного. Він — потенційний лідер не просто виборців, а тих, хто зберігає відчуття національної гідності.

 

Водночас для Банкової важливо, аби цей фактор не став організуючим ядром. Його намагатимуться розчинити у штучних симулякрах і «псевдонацдемівських» проєктах, як це було два десятиліття тому.

 

Отже, осінь для Залужного — це не лише сезон сенсовних рішень, а й сезон політичних іспитів. Йому доведеться балансувати між роллю «голосу нації» і роллю «мовчазного символу», утримуючи рівновагу на тонкій межі: не зникнути з поля зору, але й не стати мішенню завчасно.

 

Може, Залужному й справді доведеться грати в мовчанку, але його мовчання чути голосніше за будь-які спічі Зеленського. Бо якщо Зеленський — актор за сценарієм, то Залужний — символ без сценарію.

А символи не старіють і не списуються указами з Банкової.

Україна знову опинилася в класичній позі розтяжки: одна нога у ЄС, інша — в болоті власної політики. Влада створила всі обставини для того, щоб суспільство почало сумніватися у щирості наміру привести країну в Європейський Союз.

 

Євроінтеграція для Банкової — як дієта: всі про неї говорять, але ніхто не дотримується.

 

Фактично сьогодні можна твердити, що Молдова досягає більшого прогресу на євроінтеграційному треку, ніж Україна. Так, у Брюсселі пояснюють це необхідністю підтримати Маю Санду перед парламентськими виборами.

 

Але ж суть не в піарі Молдови, а в саботажі Банкової. Україна мала шанс бути лідером цього процесу, натомість власноруч віддала першість сусідам.

 

Варто нагадати: сама Банкова всупереч Конституції тримала непідписаними низку євроінтеграційних законів. Ті самі закони, які мали стати ключовим аргументом у перемовинах із Брюсселем.

 

Відповідальність тут не можна перекласти на «технічні причини» чи «юридичні нюанси». Це була політична гра — тримати документи у шухляді, демонструючи і Заходу, і власному суспільству, що влада готова торгувати навіть європей­ським курсом.

 

Тепер рік заходить в останній квартал, а прогресу немає. Усе виглядає так, ніби євроінтеграція перетворюється на черговий «сезонний серіал», у якому влада змінює сюжет залежно від політичної вигоди. Сьогодні це зручно як картинка для західних партнерів, зав­тра — як внутрішній аргумент для виправдання економічних провалів.

 

Проблема лише одна: європейці навчилися відрізняти декларації від дій. І якщо Молдова отримує аванс довіри, то Україна ризикує залишитися без авансів узагалі. Бо як не підписати закони — це ще можна пояснити, але як не підписати власну долю?

 

Ця симфонія влади не обіцяє катарсису. Вона лише готує ґрунт для чергової політичної маніпуляції — висування Зеленського як «меншого зла».

«Кривавий початок політичного сезону» — не метафора. Загибелі на фронті є не меншою трагедією для родин і для суспільства. Люди про загибель Парубія говорять — ніби когось із родини вбили.

 

Саме так багато українців сприймали смерть Чорновола. Це фактичний опис того, як убивство у Львові стало прологом до нового циклу української політики. Коли смерть використовується як технологія, а економіка — як інструмент шантажу, країна опиняється у вирі макабричної гри.

 

Головне питання лишається відкритим: чи здатне суспіль­ство побачити цей сценарій наперед і вийти з нього без чергового похоронного маршу? Зелень — справа сезонна. На осінь жовтіє й опадає. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО