«Поцілунок Залужного і «Волонтерський»: на Харківщині подружжя виготовляє сири і продає лише патріотам

20.08.2025

Подружжя Геращенків: Наталія та Юрій.

З Юрієм Геращенком із Чугуївського району, що на Харківщині, ми познайомились іще до повномасштабної війни. Ну як познайомились?

Побачила на його сторінці в фейсбуці розповідь про свої сири, вони зацікавили ще й тому, що власник цієї крафтової сироварні був неабияким патріотом, весь час допомагав фронту, переймався долею багатьох воїнів в АТО, та і син Геращенків був тоді на передовій.

Тож вирішила, що, замовивши сири, я також зможу докласти свою часточку до допомоги війську.

Сири направду виявилися ще й досить смачними, не кажучи вже про їхні патріотичні назви: «Козацький», «Волонтерський»... Таке от поєднання красивого з корисним.

З тих пір мали певний пасивний зв’язок, а вже після початку широкомасштабної війни весь час поривалася написати про невтомних Юрія і його дружину Наталію та їхню непросту місію виживати в складних умовах і при цьому бути корисними суспільству.

Із великого міста в село покликало відчуття свободи

У село Тернова подружжя Геращенків перебралося з Харкова давно, коли збудували там будинок. Спочатку це мала бути дача, але вже дуже скоро зрозуміли, що корінним містянам, як не дивно, буде комфортно на землі.

Словом, захотілося природи, свіжого повітря, простору і свободи. Спонукало до цього ще й те, що в Харкові, де працювало подружжя на інженерних посадах, власне житло їм не світило, а отже, довелося б тулитись із трьома дітьми в невеличкій квартирі батьків.

Тож почали втілювати мрію про власний дім. Будувалися дуже довго, розповідає пан Юрій, адже, окрім того, що з отриманням земельної ділянки в радянські часи була ціла епопея, ще й придбати будівельні матеріали тоді був неабиякий квест.

Тому з року в рік, відпрацювавши робочий тиждень (Юрій Іванович за професією — провідний конструктор систем автоматизованого управління, а його дружина Наталія — інженер-електрик), їхали електричкою в село.

У другій половині 1990-х років дім таки було збудовано. Тоді родина остаточно й перебралася в Тернову, хоч у Харкові ще залишалася робота. Добиратися щодня туди й назад доводилося складно, але сільське життя затягувало.

Спочатку за сироварню — літня кухня і 20-літрова каструля

Ну а яке ж сільське життя без городу і свійських тварин? Тримали поросят, розповідає пан Юрій, бо ними давали бартер на роботі. Були й інші експерименти: гуси, кури, ондатри, кролики і навіть… корова.

Але зрештою зупинилися на козах, бо зрозуміли, що ця тварина найвигідніша і може добре віддячити за вкладений у неї труд, продовжує Юрій.

Спочатку була одна кізка, яка дісталася їм від бабусі-сусідки, що вже не могла доглядати за твариною. Потім з’явилося потомство, і стало вже 5-6 особин.

Коли все молоко споживати самотужки не могли, почали думати, що з нього приготувати. Тоді подружжя вирішило спробувати робити сири.

«В чому головний плюс сиру? Ти його зробив, поставив у холодильник — і він стоїть, їсти не просить».

Крафтові сири Гери.

По пораду звернулись до відеороликів із ютубу, але, як каже Юрій Іванович, дуже сумнівно, що та людина, що знімає ці ролики, сама колись робила сири. До речі, чомусь саме ці автори випадають першими під час гугл-пошуку.

Тому було багато спроб і помилок, аж поки не натрапили на професійні поради, які поступово вдосконалювали і підганяли вже під себе. Так винайшли свої власні сири, точніше правильну і перевірену на власному досвіді рецептуру.

Нині подружжя вже обладнало сироварню, а на початках за це правили літня кухня і каструля на 20 літрів. Доводилося готувати і після вранішнього доїння, і після вечірнього. Доїли теж вручну.

Потім з’явилась ємність на 80 літрів із гарної нержавіючої сталі. Спочатку гріли на електриці, але після всіх блекаутів тепер використовують газові балони, тому жодних затримок немає та й усі свої рухи і процеси уже відлагоджено і вдосконалено.

Кози живуть за суворим розкладом

А тепер про власне процес, який, як я зрозуміла, фактично безперервний. Зранку, щойно сходить сонце, подружжя розпочинає доїння. Раніше це робили вручну, а коли стадо розрослося, довелося придбати доїльний апарат.

Але ж кози — тварини норовливі, тож, щоб вони залюбки віддавали молоко, їх заманюють у спеціальне стійло зернятами кукурудзи, іншими смаколиками. Потім вим’я гарно миють, і починається процес доїння.

Кізоньки Геращенків.

Фото з власного архіву

Останні 20-30 грамів молока теж відбирають вручну, бо апаратом буде боляче, каже Юрій. А ще таке додоювання є певним масажем, аби кози не хворіли на мастит.

Про хвороби теж намагаюсь у нього запитати, але господар мініферми запевняє, що за гарного догляду його тварини фактично не хворіють. Доводиться хіба що розбороняти, коли б’ються.

Торік, щоправда, оскільки літо було посушливе, Геращенки не змогли вдосталь заготовити якісного сіна, тому, ділиться господар, у кіз були проблеми зі шлунками.

Господарям відлежуватися не доводиться

А от у бійки ці тварини встряють дуже часто, тому можуть завдати одна одній травм. До речі, коли мова зайшла про клички тварин, пан Юрій розповів, що переважно їх отримують забіяки й норовливі, а спокійні й слухняні залишаються безіменними. Якось несправедливо, як на мене.

А вже одразу після доїння функції подружжя розділяються. Юрій з своїми підопічними й улюбленою собакою Корою породи алабай вирушає на пасовище. Дорога пролягає лісом, фактично це постійний їхній маршрут.

Як розповів Юрій, кози люблять багато їсти, а щоб їжа добре перетравлювалась у шлунку, їм потрібен рух, тому обрали такий маршрут. Та й трава тут соковита і смачна, а отже — буде смачне молоко.

Дружина Наталія тим часом починає чаклувати над молоком, аби воно згодом перетворилося на смачний і поживний продукт.

Після вечірнього доїння знову клопоти на сироварні. А ще треба подбати про те, аби у тварин було чисто. Та й літо — це час заготівлі сіна, іншого фуражу на зиму. Словом, сумувати чи відлежуватися не доводиться.

Головне для якісного сиру — хороше молоко

Загалом, резюмує Юрій, чому в Європі так цінується продукція, здобута на вільному випасі, бо вона не просто екологічно чиста, вона має щоразу новий відтінок смаку, залежно від того, якою травичкою і в яку пору року харчуються тварини.

Саме такого принципу дотримуються і на мініфермі Геращенків. Бо переконані: якщо тварину тримати у стійлі й давати лише концентрат кормів, молока вона даватиме, звісно, більше, але якість буде не та. Тому тут пріоритет не кількості, а якості.

Словом, ви вже зрозуміли, що для якісного сиру потрібне хороше молоко. Одразу після доїння молоко потрапляє на кухню. Тут його підігрівають і додають спеціальний фермент, аби розпочався процес сироутворення.

«Молоко не пастеризуємо, бо пастеризоване вбиває бактерії, які дають смак. Адже всім відомо, що яке молоко, такий і буде смак сиру. До речі, на смак обов’язково впливає, яку траву їсть тварина, — ділиться секретами Юрій Іванович. — Чи випав дощ і загалом яка пора року надворі. Тому смаки, точніше відтінки смаку, завжди різні, але вони точно натуральні, бо жодних домішок. Велике значення має й те, що кози на вільному випасі».

Який він, «Поцілунок Залужного»?

«У нас асортимент невеликий: виготовляємо м’які сири і напівтверді. Фета, м’який сир, приміром, готується дуже просто, утім і баритися з її споживанням не варто», — розповідає господар.

Тому, щоб продовжити вік феті й додати смаків, подружжя Геращенків вирішило приправляти її прянощами. Згодом здогадалися додавати до сиру ще й оливки та в’ялені помідори, що зробило їхній сир смачним і незвичним.

До речі, такий сир подружжя назвало «Поцілунок Залужного». І цей продукт от уже кілька років користується неабияким попитом. Для цього фету нарізають на кубики, додають прянощі плюс оливки, а восени приправляють ще й в’яленими помідорами. Все це складають у баночки і заливають оливковою олією.

Проте, як каже пан Юрій, сир цей живий і може виділяти газ, тому банку вони закупорюють наглухо лише перед відправленням адресатам. Після отримання її варто відкрити — далі продукт може зберігатися досить довго.

Кому не продають сири

Сири продають через соціальну мережу. Тут уже склалася певна спільнота, яка любить сири Геращенків і залюбки купує. При цьому, каже пан Юрій, це дуже велика відповідальність, бо на ринку ти продав і можеш більше не зустрітися з покупцем, а у фейсбуці все на виду, і якщо щось не сподобається, споживач одразу може висловити претензії. Тому це додає стимулу працювати на совість.

Ще, кажуть пані Наталія і пан Юрій, у такий спосіб вони не продають свою продукцію людям з антиукраїнськими настроями. Бо соцмережі є тим фільтром, через який таких легко вирахувати.

А я й далі розпитую про сири. Сир «Козацький» теж із м’яких, хоч має трохи інший смак — він гостренький і завдяки приправам нагадує страви козацької кухні. Його теж дуже полюбляють споживачі, кажуть господарі. Ще є «Дитячий». Він без приправ, легкий і поживний.

Які часи, такі й назви

Із напівтвердих сортів подружжя виготовляє «Волонтерський» та «Суджу». Що стосується таких сирів, то їх вимішують за температури 38 градусів. Потім масу викладають у форми, і тиждень-два вона стоїть у холодильнику, втрачаючи вологу.

Далі можна вакуумувати. Проте найкраще, коли роблять «обгортання» у перетопленому лої. Після цього бажано, щоб сир відстоявся місяців зо три. Загалом, чим довше, то краще, розповідає пан Юрій.

Такі сири добре зберігаються, особливо «Волонтерський». Його теж дуже добре купують. А ще сир зручний для відправлення на фронт, що подружжя періодично і робить.

Надсилають свої сири вони здебільшого побратимам сина, волонтерам. А ще — хлопцям із 92-ї бригади, які визволяли їхній край від рашистських загарбників.

Ну а походження назви «Суджа», мабуть, пояснювати не треба. Як віджартовується пан Юрій: «Які часи, такі й назви».

За 5-6 кілометрів від тимчасової окупації

Тим часом пан Юрій з великим пієтетом і захопленням починає розповідати про хлопців із 92-ї бригади, це й зрозуміло.

— Коли все почалося, ми могли втратити не лише кіз, господарство, а й життя. Ворог був уже за 5-6 кілометрів від Тернової. Найближче до нас село — Мала Рогань — було окуповано, траса Чугуїв–Харків перерізана і під постійними обстрілами. Все, що летіло на Харків, — і снаряди, і ракети, — пролітало над нами. Над хатою весь час ревіли літаки, що прямували бомбити Харків. Було дуже страшно.

Але кудись тікати подружжя не могло, адже тоді довелося б залишити кіз, а це ж члени сім’ї.

На щастя, ворога таки було вибито з Малої Рогані, почався контрнаступ. Спочатку, каже пан Юрій, коли побачили пересування техніки у великій кількості, вони взагалі не розуміли, ворог це чи наші. І яким же було щастя, коли таки дізналися, що то ЗСУ.

— У нас тут хлопці під час Харківської контратаки стояли неподалік, 92-га бригада. Ми їх підгодовували сирами, поїли молочком, вони до нас у душ ходили, жінка їм прала. З тих пір і почалася співпраця, — розповідає Юрій.

Ласували сирами й інші підрозділи, що проходили з боями неподалік. 2022 року та й 2023-го людям було не до сирів, ділиться спогадами Юрій, а продукції накопичилося чимало. Тоді він просто виходив на шлях і пропонував її волонтерам, які рухалися на підмогу війську, чи й самим воякам. З багатьма й досі підтримують контакти. Тепер пан Юрій із дружиною частенько надсилають їм смачні посилочки. Також долучаються самі і закликають інших до зборів на потрібні фронту речі.

Син після Революції гідності став добровольцем

Допомагають і підрозділу сина Олексія, який досі у війську. Свого часу Олексій закінчив Харківський політехнічний інститут, став досить успішним айтівцем, брав участь у Революції гідності, а одразу після неї добровольцем пішов захищати Україну.

Воїн був у Дебальцевому, інших гарячих точках, але тоді ще не знав, що 2022 року знову доведеться взяти до рук зброю. Відразу 24 лютого, хоч у нього й «білий білет», розповідає батько, він знову долучився до лав добровольців, потім ЗСУ. І нині Олексій на фронті, хоч і мав бойову травму, переніс операцію. Тепер Олексій займається аеророзвідкою.

Загалом, каже Юрій, армія і допомога їй — це як топка, в яку весь час треба підкидати паливо. Ось не встигли зібрати на транспорт, а вже ворог спалив чи понівечив. Так само і з дроном. Доводиться починати все знову. Такий безперервний процес.

Розкидані по світах, але з Україною в серці

Загалом уся родина Геращенків дуже проукраїнська, хоч нині дві доньки з онуками й мешкають в інших країнах.

Старша донька Галина має медичну освіту. Але згодом закінчила ще й Києво-Могилянську академію і здобула фах державного управлінця.

Пан Юрій не без гордощів розповідає, що донька була в їхньому селі організаторкою екологічних акцій, наполягала і таки добилася роздільного збору сміття, проводила усіляки толоки. Потім вони з чоловіком виїхали до Нідерландів.

— Там подружжя мало змогу жити в комфорті й гармонії, але все змінила Революція гідності. Тоді було таке гасло: збудуймо Європу в Україні. І Ганна зібрала дітей та повернулася в Тернову.

Родина Геращенків до повномасштабної війни. Пан Юрій — у центрі.

І втілювала це гасло в життя, вигравши вибори і ставши головою сільської ради. Тоді Тернова стала першим селом, де було запроваджено систему Prozorro під час публічних закупівель. Також це було перше село, де всі рішення викладали у вільному доступі в інтернеті тощо.

Але європейські успіхи Ганни та її однодумців дуже заважали проросійським силам, що панували на Харківщині. Вони намагалися усіляко стати на шляху європейських устремлінь громади.

Псевдозахисники навіть шили доньці Геращенків кримінальні справи, намагалися зірвати сесії, аби не було ухвалено нагальних для села рішень.

Після виборів 2019 року тиск лише посилився, і Ганні довелося повернутися в Нідерланди. Зараз вона працює там у муніципалітеті містечка, займається біженцями з України, її дуже поважають і цінують.

Словом, Ганна знайшла себе і стала корисною для України, хоч і на відстані. Звісно ж, збирає кошти і закуповує необхідне для ЗСУ, відправляє гуманітарну допомогу. Вже неодноразово з підрозділів їй надсилали подяки за її волонтерський труд.

Ще одна донька — Ольга — закінчила біологічний факультет Харківського національного університету, нині вона живе в Німеччині. Коли почалася широкомасштабна війна, вона організувала в своєму невеличкому поселенні громадську організацію і всі зусилля від її діяльності спрямувала на допомогу Україні.

За цей час було зібрано неймовірну кількість ліків, діагностичної апаратури, не кажучи вже про одяг, продукти харчування та інші речі першої необхідності.

— Все це зібрало невеличке село, бо нашу доньку там цінують і поважають, — пишається пан Юрій. — Вони там майже всі пацифісти, тому було вирішено, що надаватимуть лише гуманітарну допомогу, а не військову, але це теж великий плюс.

Плани на майбутнє не будують, а живуть і діють сьогодні

Подружжя дуже пишається своїми дітьми. Але переживання за них, особливо коли цькували доньку, коли зазнав поранення син, далися взнаки — пан Юрій отримав невтішний діазгноз і, попри оптимістичний настрій, вже тривалий час бореться з онкологією.

Вірить, що недугу обов’язково здолає, адже попереду ще багато справ — і волонтерських, і суто житейських. Та і кози як же без нього! Словом, треба жити.

Не стримуюсь і питаю в пана Юрія про плани, чи збираються розширятись, чи можливо прикупити якихось елітних кіз. Але він тут категоричний: які, мовляв, плани в 70 з гаком років та ще й під час війни?

«У мене плани найпростіші: щось підремонтувати, щось удосконалити у господарстві. Якщо ж говорити про спадковість бізнесу, то це не той, який може зацікавити молодих, адже віддача від нього невелика. Для нас же це доважок до пенсії і просто задоволення. Наша вигода в тому, що ми живемо на свіжому повітрі, нікуди не поспішаємо, не женемося за прибутками, а отже — робимо все в задоволення. Молоді люди, мабуть, на таке не згодні».

Робити корисні справи в задоволення, а також здоров’я і мир — то радість кожному поколінню.

Марина КРИВДА

Друкована версія