Історія людства завжди знала моменти, коли націєтворення ставало питанням не лише етнографії чи політики, а й метафізики.
У ХХ столітті світ пережив розпади імперій, дві світові війни, народження десятків держав.
Але є приклади, які виходять за межі класичного націєтворення, вони стають символами епохи. Україна — саме такий приклад.
Війна, всупереч розрахункам агресора, розкрила в нації найшляхетніші риси, хоча кривава розв’язка була розрахована на відродження в українцеві патологічного страху перед імперією.
Ми вийшли з тіні Радянського Союзу в 1991 році, але наше справжнє народження відбулося значно пізніше — у моменти кризи та спротиву.
Від майданів до повномасштабної війни 2022 року — кожен із цих катаклізмів не руйнував нас, а робив сильнішими.
Це і є парадокс української історії: щораз, коли нас хотіли зламати, ми витворювали нову якість нації.
Руїна як точка відліку
Україна почала свій незалежний шлях із колосальним ресурсом — територія, чорноземи, ядерний арсенал, наукова школа. Та головне — людський капітал, але водночас з важкими ланцюгами радянського минулого.
«Червоні директори», що привели до влади Кучму, пригальмували гниття радянщини, але вони не перешкоджали розбудові громадянського суспільства. Це й забезпечило врешті швидку втечу від радянщини.
Корупція, імперський централізм, відсутність політичної культури — це було не лише економічне, а й духовне ярмо. Саме тому 90-ті стали періодом «розчинення» — держава існувала формально, але народ ще не відчував її як власну.
Філософ Дмитро Донцов колись писав, що нація народжується не тоді, коли проголошує державність, а коли віднаходить свою волю до буття. Для України ця «воля» визрівала повільно, але невідворотно. Цікаво, що нові знання, що потекли широкою рікою з цивілізованого світу, стали тим дзеркалом, у якому просто випаровувалися українські імперські страхи і комплекси.
Воля і гідність як новий фундамент
Два майдани — 2004-го і 2013-14 років — стали не просто політичними протестами, вони були філософськими актами: українці вперше масово сказали, що готові жертвувати комфортом, роботою, навіть життям заради гідності.
Це був момент народження того, що можна назвати українською модерною волею. Відтепер нація усвідомила: держава не нав’язується зверху, її витворює спільна дія.
Так сталося, що лідери, народжені майданами, — Віктор Ющенко і Петро Порошенко — національний емоційний вияв направляли в економічні русла, і активна частина населення дуже добре пов’язувала економічне зростання з творенням сучасної ідентичності. Майдани — це про націю відповідальних громадян.
Війна як каталізатор національної свідомості
У 2014-му війна на Донбасі й анексія Криму показали, що націєтворення неможливе без загрози. Саме ворог у дзеркалі імперії став тим «іншим», від якого ми почали відмежовуватися остаточно.
Агресія розбудила активних українців і фактично створила прірву, рів з крокодилами між українцями та імперським центром.
Філософ Мартін Гайдеггер говорив, що людина відкриває своє справжнє буття в ситуації граничної небезпеки. Для України такою небезпекою стала війна, а її наслідком — національне самопізнання.
Пролита кров стала пунктом неповернення, пролита кров — і метафора, і водночас стилістично — породження романтичної епохи. Але фактор ідентичності для українців став фактором модернізації.
В цьому сенсі є знаковою стаття генералів Залужного і Забродського про технологічні основи сучасної війни. Давид проти Голіафа може встояти лише через технологічну першість.
Майдани були також переможними саме через технологічне випереджання узурпаторів.
Цифрова держава як феномен інформаційної епохи
Несподіваним стало те, що Україна виявила себе не лише на полі бою, а й у сфері технологій. «Держава у смартфоні» — проєкт «Дія» став символом нової України. Це не лише сервіс, а й ідея прозорості та довіри, переведена в цифрову форму.
Філософи інформаційної доби говорять про datafication — перетворення світу на дані. Україна першою в Європі зуміла використати цю логіку для націєтворення: тепер бути громадянином — це не лише паспорт у кишені, а цифровий слід належності до спільноти.
Свого часу, формуючи правила національної репрезентації, створив таку формулу глобального українства: «Україна присутня всюди, де є хоч один українець!». Цифровізація створює умови для активного впливу на український соціум навіть на дистанції.
Громада як носій державності
Реформа децентралізації стала тим, чого не зробили більшість пострадянських країн. Колись концепція «Європа регіонів» була девальвована діяльністю Партії регіонів.
Поряд із тим «Європа громад або єднання громад» для українців більш ніж затребувана. Громадянська активність затьмарила партійну роботу.
Тож децентралізація стала новим натхненням. Ми передали громадам владу, ресурси і відповідальність. Це відродило давню українську традицію самоврядування — від козацьких рад до сільських сходів.
У результаті нація виявила, що її фундамент — не олігархи і не столиця, а мережа громад, здатних діяти автономно. У час війни це стало вирішальним: саме громади першими організовували оборону, волонтерство, евакуацію.
Стійкість людей в окупації або перед лицем агресора стала підтвердженням правильності шляху. Особливо на тлі мародерства в МОУ, коли громади забезпечували військам до половини безпілотників з власних бюджетів.
Мова як код буття
Українізація — це не просто політика, це повернення собі голосу. Радянська імперія намагалася відібрати в нас мову, адже мова — це пам’ять і мислення. Коли після 2014-го українські школи і ЗМІ масово перейшли на державну мову, це означало відновлення національного коду.
Філософи мови (Вітгенштейн, Гумбольдт) стверджували: «межі моєї мови — межі мого світу». Українці повернули собі мову і тим самим розширили власний світ. Свого часу історіософські промови Віктора Ющенка робили його в очах пострадянських людей більш проповідником, ніж президентом.
Мало хто задумувався про конституційні повноваження Ющенка, багатьом хотілося твердої руки феодала. Але на цих дріжджах виросло покоління Ющенка, яке втримало країну перед гібридною агресією путінізму.
Через спину Януковича. Порошенко дріжджі Ющенка інтенсифікував. Молоде покоління протистоїть уже двом фронтам — агресорові та внутрішньому реваншу радянщини. Більше тридцяти років Незалежності, а упир радянщини й далі смокче українську кров.
Волонтерство як метафізика нації
Після 2022 року з’явився феномен, який шокував світ: українці масово інвестували не в чужі імперії, а в себе. Байрактари, FPV-дрони, гуманітарні вантажі, мільйони доларів у криптовалюті — це стало колективним жестом.
Нація показала: вона здатна перетворити солідарність на силу. Це новий тип інвестиції — у гідність і свободу. Самоорганізація громадян, а в різні часи вона мала й різних подвижників, раптом виявилася найнадійнішим націєтворчим компонентом.
Українці протиставили егоїстичному вождеві колективного вождя. Зеленський і його оточення цього й досі не розуміють. Про терор, який влада розв’язала проти волонтерів у перші місяці після визволення півночі України, ніхто не забув і нагадають ще владі.
Інформаційний фронт
Україна стала лабораторією війни інформаційної доби. Telegram-канали, IT-армія, міжнародні флешмоби — все це нові інструменти боротьби.
Вороги мали перевагу в кількості танків, але ми мали перевагу у швидкості інформації. І виявилося, що в ХХІ столітті перемога часто залежить не від кількості гармат, а від здатності контролювати інформаційний простір.
Найбільшим успіхом стала масова активність у медійному просторі численних громадянських ініціатив. Тут саме й проявився феномен глобального українства, коли навіть невеличкі діаспори в країнах проживання тему українського спротиву зробили фактором національного буття в цих країнах.
Реконструкція як акт свободи
Відбудова зруйнованих міст уже почалася навіть під час війни. Це не лише економічна дія, а й філософський жест: ми будуємо, тоді як ворог руйнує.
Це підтвердження, що Україна існує не лише для виживання, а й для творення. Звичайно, що поряд зі словами «ми будуємо» завжди можуть стояти слова «вони крадуть».
Але візьмімо багатостраждальну Бородянку. Литовці відбудували ліцей. Баффет відбудував офіс для поліції. Відбудовується центр дитячої творчості.
Це все про свободу, це все про неповернення до совка, до радянщини. І знову ж таки багато громадської ініціативи та підприємництва.
Україна як виклик світові
Для Заходу Україна стала шоком: нація, яку вважали периферією, виявилася авангаром свободи. Для росії це теж шок: замість «малоросів» вони зустріли модерну політичну націю, готову битися до кінця.
Технологічне лідерство українців визнають тепер у світі так, ніби воно виникло на голому місці. Не на голому. Якщо про беспілотники, то Асоціація розвитку авіації багато років перед агресією проводила в Бородянці етапи кубка світу з авіамодельного спорту. Серед майже 50 команд українці збирали до третини всіх нагород.
Саме в цьому полягає головний сенс: Україна — це не лише держава, а й символ трансформації світу, де нація твориться не завдяки імперським амбіціям, а завдяки цінностям.
Українська музика, література, живопис, театр зараз фактично зайняли простір цивілізованого, витіснивши з нього російщину. Кривавий нацбілдінг пришвидшив наше повернення додому, в Європу.
Історіософія України в інформаційну епоху зводиться до простої істини: ми почали шлях із руїн імперії, а збудували проєкт, який змінює уявлення про сучасну націю. Наше головне багатство — не земля і не заводи, а гідність, воля і здатність творити спільний смисл.
Сьогодні Україна — не лише географічний факт, а й цивілізаційний вибір. Це вибір бути нацією свободи. І саме тому український проєкт — це не лише українська історія, а й урок для світу, як із руїн можна створити живу націю, а зі страждання — свободу.
