Спрагла сонця і справжньої любові. Прем'єра «Землі» Івана Уривського на сцені Національного театру імені Лесі Українки

Кожна прем’єра режисера Івана Уривського вже з десяток років є подією.

 

Тому театри в Києві та Львові намагаються долучити до постановок штатного режисера-постановника столичного Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

 

Нещодавно, у крайні дні липня, прем’єрою «Землі» за однойменним твором Ольги Кобилянської в постановці Івана Уривського закривав 99-й сезон Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки.

 

Знову рясніють полярні враження про прем’єру. Однак беззаперечним лишається те, що режисер виводить українську класику з рівня показу побутового конфлікту до контекстної інтерпретації самоусвідомлення української історії та психології взаємин тих, хто щоразу робить вибір між добром і злом. 

Земля для українців — це годувальниця і тяжка праця. А часом і трагедія.

 

Над повістю «Земля» Ольга Кобилянська почала працювати 130 років тому, в 1895-му, і завершила у 1901 р. В основу лягла подія, що сталася восени в 1894 році в селі Димці, це поблизу Чернівців: син селянина убив свого старшого брата, щоб самому отримати в спадщину батькову землю. 

 

Немало митців розкривали патерни, що ріднили з благодатними нивами, які могли висотувати сили й ощасливити щедрістю і статками.

 

«Земля». Один із кращих фільмів світового кінематографа Олександра Довженка з’явився 1930 року. Хоч московсько-радянська влада сподівалася на великі пропагандистські бонуси (талановитий 33-річний режисер із Чернігівщини, де його брати і сестри помирали від нестатків малими, створив стрічку загалом про колективізацію), проте шедевр — про українську землю і трударів, чиї традиції руйнує червоний молох. Тож фільм зняли з прокату вже за кілька днів після прем’єри. 

 

Про Довженкову «Землю» згадали у роки короткотермінового ідеологічного послаблення в 1960-ті. А вже потім — після відновлення Незалежності України.

 

Була театральна постановка «Землі» за твором Ольги Кобилянської 1946 року режисера Василя Василька. У 2013 році Чернівецький театр представив прем’єру вистави Мирослава Гринишина, в якій показували, як Сава продовжував жити з тягарем важкого гріха братовбивства.

Мати. Олена Стефанська.

 

До недавньої київської прем’єри «Землі» Івана Уривського на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки задум постановки був реалізований ще 2022-го.

 

Після початку повномасштабної російсько-української війни, під кінець року, 10-11 грудня, виставу «Земля» показали на великій сцені Каунаського національного драматичного театру (Литва).

 

Тоді постановку позиціонували як прем’єру Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Бо виставу створювала його команда: режисер-постановник Іван Уривський, художник-постановник Петро Богомазов, художник з костюмів Тетяна Овсійчук.

 

Тепер нинішня київська прем’єра «Землі» прочитується як діалог двох країн і культур.

 

Із 24 лютого, але 2018 року, київські «франківці»  показують іншу «Землю» — так само талановитого українського режисера Давида Петросяна. І це свідчить про те, що твір Ольги Кобилянської є благодатним ґрунтом для трактувань і підсвічування тієї чи іншої підтеми.

 

Тож у львівському Національному театрі імені Марії Заньковецької восени 2023 р. представили ще одну «Землю» Давида Петросяна. І це абсолютно різні постановки, створені за одним твором: в одній талановито відтворено сюжет письменниці; в іншій — ще й оспівано красу безмежних українських нив і кохання Михайла та Анни.

Завжди є очевидним, що кожен режисер мав вибудувати свою оригінальну версію і меседжі, які ретранслює глядачам.

 

Іван Уривський плекав свою «Землю» в рік початку повномасштабної російсько-української війни, тож  його вистава — без просвітку. Найменший його проблиск перекриває темінь тяжкої безперервної праці і чорноти підступних задумів і дій Сави та Рахіри. 

 

Власне, Ольга Кобилянська 130 років тому починала свою повість цитатою норвезького драматурга Юнаса Льє: «…навколо нас — якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

 

Іван Уривський тему сільських звичаїв та взаємин, а також землі як місця праці та отримання засобів для існування і прибутків показував уже не раз: від «Тіней забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського в Одеському театрі імені Василя Василька (2015) й «Украденого щастя» за Іваном Франком у «Золотих воротах» (2016, Київ) до «Лимерівна» за п’єсою Панаса Мирного (2019), «Безталанної» за однойменною п’єсою Івана Карпенка-Карого (2021) у Національному театрі імені Івана Франка та «Хазяїна» за п’єсою Івана Карпенка-Карого (2023) у столичному Театрі на Подолі.

 

Режисер у постановці не вперше розмиває часові межі. Так у «Марії Стюарт», «Макбеті», опері «На Русалчин тиждень» і «Хазяїні». У «Землі» Івана Уривського відлік іде щонайменше з періоду створення... Шекспіром «Гамлета», а це 1599–1601.

 

Понад 400 років тому було написано п’єсу з відомою фразою: «Бути чи не бути?» Й Анну — кохану Михайла, вбитого братом спадкоємця землі, Іван Уривський створив із поведінкою й рисами Офелії — коханої Гамлета, ймовірного спадкоємця корони.

 

Сценографія зі зварювальним апаратом, камерами відеоспостереження і відеопроєкціями свідчить, що ближня часова межа — десь зовсім близько.

 

Тож металевий каркас (і це теж наближення до наших днів) зруйнованої Рахірою хати трударів, де від початку в центрі крутиться вентилятор як символ радянської каральної системи, а ліворуч у віконечку — й Анна, і батько двох синів Івоніка Федорчук почергово зверталися до Бога, — нагадує про значно ширші контексти геноцидних намагань володіти українською землею.

 

Театрознавиця Вікторія Котенок після перегляду вистави  написала, що для неї вистава — це розповідь  про землю як про дім, країну і владу.

 

«Боротьбу за цю владу, жагу і хіть до неї, — розлого пояснила. — Бо влада дає можливість закрити роти людям, дає можливість ними керувати, і щоб тебе поважали. Саме цього хоче Рахіра, яку всі з дитинства зневажають через кримінальне минуле батька. Тому хитра і далекоглядна Рахіра спершу зваблює слабкодухого Саву, потім як шекспірівська леді Макбет намовляє коханого прибрати конкурента (брата Михайла), далі своїм залізним алібі «рятує» коханого від в’язниці й... починає міряти кроками свою землю (як майбутня дружина єдиного спадкоємця). І з цього моменту їй плювати на коханого, фізично і душевно скаліченого, бо тепер вона на коні — влада/земля біля її ніг».

 

Далі театрознавця пояснює: «Ця «Земля» — про Рахіру (Марія Рудинська), в якої не було нічого, крім осуду і насмішок людей, а добилася вона всього, бо влада/земля тепер є заставою для її безхмарного майбутнього. І не дивно, що своєю хитрістю, самовпевненістю і жорстокістю Рахіра викликає асоціації з країною, назва якої починається на ту ж саму букву (зовсім невипадково саме ця героїня, як ударна хвиля від потужного вибуху, виносить стіни і вікна у будинку, що став центральним елементом сценографії». 

 

Режисер Іван Уривський показує подвійну разючу різницю між братами різних поколінь.

 

Щоправда, глядачі не бачать батька Рахіри, він присутній лише у розповідях. При тому, що Івоніка — батько Михайла і Сави — є працьовитим, однак тільки ця риса характеру та звернення до Бога не можуть стати на заваді майбутній родинній трагедії.

 

Дійові особи та виконавці у виставі: Мати — Олександра Єна/Олена Стефанська, Батько — Сергій Детюк/Анатолій Ященко, Сава — Владислав Мелешко/Олександр Рудинський, Михайло — Андрій Коваленко/Олександр Крючков, Рахіра — Марія Рудинська/Ольга Узун, Анна — Марічка Хоменко/Катерина Школа. Авторка ідеї проєкту — Оксана Немчук.

 

Іван Уривський також створив музичне оформлення вистави.

 

Уже не вперше режисеру дехто каже, що в його виставах присутні самоповтори. Проте введення у виставу пунктирних згадок з минулих вистав — це трохи про маркетингові правила і  почерк.

 

Земля ж-бо — вічна. Щоб вона приносила радість і прибутки — потребує не хитрощів та злочинів, а сонця і справжньої любові. Без них навіть зерновий дощ — це трагедія.