Велич Майстрів. Штрихи до творчих портретів Євгенії Мірошниченко та Анатолія Паламаренка

З Анатолієм Паламаренком її величність доля звела мене у квітні 1977 року в туристичній подорожі до Італії. Часто згадую той період у своєму житті.

 

Ми, туристи з Києва та області, 35 осіб, прилетіли у Рим. Після музею Ватикану, собору святого Петра, в якому ми бачили зображення нашого Володимира Великого, та усипальниці папи Юлія ІІ зі статуєю Мойсея роботи Мікеланджело гіди ведуть нас до Колізею. Краса та велич грандіозної споруди, створеної неперевершеними майстрами два тисячоліття тому, залишають кожному незабутнє враження.

 

«Май на увазі, Васильченку, — звертається до мене Анатолій Паламаренко, — таку споруду могли створити тільки сильні духом, благородні та фізично досконалі люди».

 

І тоді, і в подальшому я неодноразово переконувався, що Анатолій чутливо реагує та близько до серця сприймає красу — природи, людей, мистецтва. І саме таке сприйняття, за висловом Олександра Петровича Довженка, є ознакою благородства людини.

 

Після Риму вирушили до Флоренції. Гіди обіцяють нам, зокрема, цікаву зустріч із мером Флоренції, комуністом. І тут же пояснюють, що комуністи в Італії могли би в результаті виборів узяти владу в свої руки, але не беруть, бо не знають, що з нею робити.

 

Повторювати те, що було в росії в 1917 році, не зможуть, бо тоді ті італійці, які відстоюють демократичні цінності, розтерзали би тих комуністів на шматки; а повторювати капіталістичний спосіб життя країни їм, комуністам, не личить. І тому лише в окремих випадках комуністи на місцевих виборах «брали» владу. Так було й у Флоренції 1976 року.

 

У період нашого перебування у Флоренції там було ще дві групи туристів з москви. Й ось цих туристів, трохи більше сотні людей, мер Флоренції запросив на банкет на дачі Медічі, розташованій у гірській місцевості поза межами міста.

 

І тоді в керівників груп постало питання, хто з нас, «савєцкіх», відповідатиме на привітання мера. Найавторитетнішим виявився заслужений артист України, лауреат державної премії Анатолій Паламаренко. Артист, професор, звичайно, був людиною красномовною, але тут треба було говорити обов’язково не рідною мовою, а московською.

 

Коли вибору не було й Анатолію треба було вітати мера та його команду мовою московитів, він напередодні поділився зі мною своїми відчуттями. Він сказав: «Розумієш, я ніколи тою мовою не користуюсь, вона мені чужа, а ось тут мене ґвалтують. Я хотів би говорити своєю мовою». І тут же процитував Расула Гамзатова з книги «Мій Дагестан»:

 

Хай інша мова іншим гоїть рани,

Я буду тільки рідною співать.

І якщо завтра в нас її не стане,

То я сьогодні смерть ладен прийнять.

 

На банкеті Анатолій говорив дуже гарно, зокрема про те, які гарні італійські діти. Завершив промову так: «І у вас, і у нас діти, як прекрасні квіти, прикрашають життя, і тому найкраще, що є в Італії, — це діти».

 

Всі підвелися й аплодували стоячи українському Маестро. Анатолій, безумовно, був найавторитетнішою фігурою у нашій групі.

 

Коли ми відвідали Венецію з її палацом дожів, собором Фрарі, де милувалися картиною Тіціана «Вознесіння Марії на небеса», з прогулянками на гондолах та вечорами під венеційським небом, нас привезли до Мілана. І там сталося непередбачуване.

 

Наші туристи, а це в основному були кияни, стали вимагати, щоб гіди показували не старовинну Італію з її мистецькими скарбами, а нову, сучасну Італію з її автомобілями, кафе, туалетами... Вимоги звучали, звісно ж, «па-русскі».

 

(До речі, колись казав мені Богдан Сильвестрович Ступка, що коли людина, хоч навіть і періодично, говорить «па-русскі», вона, та людина, не тільки не знає, що таке культура, вона навіть не знає, що вона того не знає).

 

Я виступив проти такої ідеї і сказав, що тут, у Мілані, міститься найзнаменитіша в світі «Тайна вечеря» Леонардо да Вінчі. На «русскоязичноє насєлєніє» моя інформація не подіяла.

 

І тоді пролунав голос найавторитетнішого туриста Анатолія Паламаренка: «Та він же діло говорить! Хіба можна пропустити таку нагоду?!».

 

Після цього прихильники «сучасності» замовкли, і ми мали щастя бачити ту картину. А потім, переповнені незабутніми враженнями, поверталися додому. 

 

Там же, у Мілані, ми відвідали найзнаменитіший у світі оперний театр — Ла Скала. Особливо цікавим виявився тамтешній музей.

 

Дама розповідала про експонати і виступи в цьому театрі на початку ХХ століття найзнаменитіших тоді співаків. Це італійці Енріко Карузо, Тіто Скіпа і двоє «русскіх» — Федір Шаляпін і... Соломія Крушельницька.

 

«Ні, неправильно! Соломія Крушельницька була не росіянкою. Вона була українкою!» — відразу потужним голосом прокоментував Анатолій Паламаренко.

Безліч разів я відвідував вистави за участю майстрів мистецтв України і всього Радянського Союзу, але ніхто так не заворожував глядача, як двоє українських виконавців — Євгенія Семенівна Мірошниченко та Анатолій Несторович Паламаренко.

 

Коли виходила на сцену Євгенія Мірошниченко, то завжди було свято. Особливо зворушливо вона творила образ нещасної дівчини в опері «Лючія ді Ламмермур».

 

Упродовж двадцяти хвилин, без партнера, одна на сцені, на межі людських можливостей (і де тільки сили бралися в цієї тендітної жінки!) вона «втрачала розум», уболівала за Едгара (Анатолій Солов’яненко), божеволіла, і при цьому її чарівний голос звучав так, що в останньому ряду третього ярусу без усякого підсилення її було добре чути.

 

Вся зала, кожен глядач настільки співпереживав, настільки був вражений створеним на сцені дивом, що сприймав його затамувавши подих.

 

У п’ятнадцяти операх Євгенія Семенівна зіграла головні ролі. Тріумфально дебютувала у 1957 році партією Віолети в «Травіаті» Д. Верді. Нею вона і закінчила свої виступи в опері у серпні 1996 року.

 

Сорок років глядач дивився і переживав трагедію Віолети!

 

А ще ж численні концерти... Той, хто слухав та мав щастя бачити у виконанні Євгенії Мірошниченко «Стоїть гора високая», десь на рівні підсвідомості відчував, що «молодість не вернеться, не вернеться вона»...

 

А коли оперна діва виконувала «Соловейка» («Ой у саду на вишеньці») Марка Кропивницького, здавалося, що майстерності такого виконання більше не було і ніколи не буде.

 

Зі щирою повагою та якимось незбагненним інстинктом материнства ставилась Євгенія Семенівна до свого молодшого колеги по цеху Анатолія Паламаренка.

 

«Щоразу, коли ми зустрічаємось, він вражає мене. Щось нове в ньому відкриваю. І вже не дивуюсь його особистості багатогранній. Чи феноменальній здатності запам’ятовувати цілі масиви текстів... Ні, немає другого такого професійного актора, як він», — читаємо у виданні Олексія Кавуненка про Анатолія Паламаренка «Страждати, терпіти, любити...» (Київ, 2015).

 

Євгенія Семенівна, маючи потужний авторитет, морально підтримувала своїх колег по мистецтву. Пам’ятаю, у травні 1972 року я повів свого одинадцятирічного сина на денний сеанс в оперний театр.

 

Там в опері «Князь Ігор» у головній ролі дебютував Дмитро Гнатюк. І раптом у перерві до залу вбігає Євгенія Семенівна, ведучи за руки двох своїх малолітніх хлопчиків. Підходить до оркестрової ями, бурхливо аплодує і кричить: «Браво, браво!». А Дмитро Михайлович зі сцени їй низенько вклоняється.

 

Коли з Опери пішов (чи його «пішли»?) Анатолій Солов’яненко, Євгенія Семенівна з жалем промовила: «Шкода, ми з ним могли би ще багато разів проспівати».

 

Вона виховала цілу плеяду співаків, які нині виступають як в Україні, так і в Європі.

 

Як і Євгенія Семенівна, Анатолій Паламаренко є Майстром. Глядачів завжди приголомшує фантастичне уміння Майстрів дійти до сердець людських, зачепити щось близьке, сокровенне, що робить людину кращою, чистішою духовно та душевно. Великі майстри своїм мистецтвом діють на совість, а маленькі без рук грають на роялі.

 

Анатолій Несторович, як до великого свята, готувався до Шевченківських днів. Разом з капелою бандуристів він брав участь у концертах у колонному залі гармонії чи консерваторїї, разом з капеланами мандрував по всій Україні, від Донецька та Криму до Чернігова, від Харкова до Львова та Ужгорода.

 

Нині, коли українці щодня і щоночі переживають ворожі атаки, Анатолій Несторович цитує наших сучасників. Роман Стельмах: «Не вір москалеві, як псові!». Або Павла Тичину «без цензури»: «московіє, мене ти пожирала, як вішала моїх дочок, братів, синів, коли залізо, хліб та вугіль крала, о, як твій дух мені осатанів!».

 

Або: «московіє, тобі кладу я дошку гробову, я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я — живу!».

 

Він ніколи не «збивається». Читає напам’ять. Не лише поезію, а й прозу, яку ми у шкільні роки могли засвоїти хіба що один абзац. Та і то з великими зусиллями.

 

Щоразу, слухаючи Анатолія Паламаренка у колонному залі філармонії чи консерваторії, я подумки ставлю поруч Майстриню Євгенію Мірошниченко і Майстра Анатолія Паламаренка.

 

«Щоб запам’ятати, я, бувало, вечорами, коли вулиці ставали безлюдними, при світлі ліхтарів ходив від одного стовпа до іншого і засвоював по одному абзацу, поки не запам’ятовував весь потрібний матеріал», — якось відповів мені Анатолій Несторович у Спілці письменників.

 

Очевидно, фантастична працьовитість накладається на унікальний фантастичний талант. І це дало можливість хлопчині з бідної селянської сім’ї вирости до Майстра і «завоювати» найвищі почесні звання та нагороди у нашій Україні.