Донбас без води. Депопуляція як стратегія втечі путіна

Після знищення критичної інфраструктури українськими ударами (і до цього — занедбанням з боку окупантів) частини Донбасу залишаються без стабільного водопостачання.

 

Знищені насосні станції, відсутність очисних споруд, руйнування дамб та водогонів — усе це перетворює життя в регіоні на виживання.

 

Понад мільйон мешканців окупованих районів Донецької області вже сьогодні або без води, або з обмеженим доступом до неї. Але головне — в очах кремля це не проблема, а можливість.

 

Бо депопуляція окупованих територій є не прорахунком, а частиною тактичного плану.

Сьогодні в російських пропагандистських колах усе частіше говорять про необхідність «захистити» жителів Донбасу від «розплати з боку України». Мовляв, Київ не пробачить «зраду».

 

Це не лише виправдання репресій і переслідувань проукраїнського населення. Це підготовка до масової евакуації — вивезення лояльного населення на територію росії, передусім у депресивні регіони за Уралом.

 

План простий: переселити десятки, а то й сотні тисяч жителів Донбасу на території, де за останні 30 років росія втратила мільйони мешканців.

 

У Сибіру, на Чукотці, в Якутії зникають цілі міста і селища, які за радянських часів населяли «державні колоністи». Лише за пострадянський період із регіонів за Уралом виїхало понад 20 мільйонів громадян рф.

Наслідок такої депопуляції — демографічна катастрофа. У багатьох сибірських і далекосхідних містах росіяни більше не становлять більшість. Їх поступово витісняють трудові мігранти з Центральної Азії: таджики, узбеки, киргизи.

 

Так, наприклад, у деяких районах Чукотки, Камчатки, Іркутської області або Хакасії російське населення перетворюється на меншість. Це болюча тема для кремля, який десятиліттями паразитує на риториці «русского міра» і «слов’янського ядра».

 

І саме тут з’являється ідея «нових колоністів» — лояльних, русифікованих переселенців з окупованого Донбасу. Вони мали б замістити вибулі кадри, заповнити демографічний вакуум і легалізувати етнонаціональну реконфігурацію регіонів.

Подібну міграційну інженерію вже використовувала росія: депортації кримських татар, чеченців, переселення народів у 1940—50-х роках. Тепер кремлівська влада намагається повторити цей сценарій, але вже в іншому ключі: добровільно-примусове «переселення заради безпеки».

 

Залякане населення Донбасу вже готують до виїзду — пропаганда розганяє страхи про «розправу над зрадниками», на тлі гуманітарної кризи, руйнування міст, відсутності електрики та води.

 

Результат: масова депортація, замаскована під «порятунок». Демографічна катастрофа в Сибіру маскується під «інтеграцію нових регіонів». І навіть неуспіх у війні видається за перемогу — мовляв, ми евакуювали наших людей, ми зберегли життя.

Але справжній зміст цієї стратегії — у відмові від Донбасу. Неофіційній, але реальній. Якщо раніше кремль мріяв включити ці території до складу рф «назавжди», то тепер ціна утримання стає надмірною.

 

Інфраструктура зруйнована. Ресурсів немає. Населення не завжди лояльне. Єдиний вихід — залишити попіл і вивезти всіх, кого ще можна використати.

 

Це і є фінал «русского міра» — не побудова «нової імперії», а втеча з уламками. Донбас без води — це не тільки екологічна катастрофа. Це симптом політичної та демографічної поразки. Це початок кінця окупації.

Сьогоднішні маніпуляції російської влади з переміщеним населенням на окупованих територіях мають історичний прецедент — так звану програму «Повернення співвітчизників».

 

Ця ініціатива, запущена у середині 2000-х, мала стати демографічним рятівним колом для росії. Пропагандисти ідеї обіцяли путіну справжнє чудо: повернення десятків мільйонів «русскоязычных» з пострадянського простору й наближення до міфічної мети — 300 мільйонів населення рф.

 

Ця цифра не взялася з повітря. Її вивели, очевидно, з фантазій про охоплення російською мовою територій від Придністров’я до Астани, від Нарви до Бішкека. Російська мова як маркер «ідентичності» — ось фундаментальний хибний постулат, на якому ґрунтувалася вся ця демографічна афера.

 

За логікою творців програми, якщо ти говориш російською — значить, ти готовий поїхати до рф, прийняти її громадянство і з ентузіазмом будувати «вєлікую страну».

 

Українці, які скористалися програмою, теж швидко зіштовхнулися з правдою: пенсія в рублях не рятує від ізоляції та убогості, особливо в умовах зростання цін, санкцій, деградації медицини та соціальних програм у рф. Чимало з них сьогодні або жалкують, або вже повернулися до України, зневірені та розчавлені.

 

У цьому сенсі програма «Повернення співвітчизників» стала передвісником усіх наступних демографічних і геополітичних фіаско Кремля. Тепер, коли історія повторюється у новій формі — спробі евакуації з окупованих територій і депортації населення на Сибір, — можна сміливо говорити: і ця кампанія завершиться провалом. 

Динаміка чисельності: від 2,9 млн до 1,9 млн, а далі — до 0,88 млн.

 

За даними перепису 2002 року, в російській федерації офіційно проживало приблизно 2,94 мільйона українців, це близько 2% населення рф. Уже до перепису 2010 року їх кількість скоротилася до 1,927 млн (приблизно 1,35% населення), тобто зникло приблизно 1 млн осіб за вісім років.

 

А в останньому переписі 2021 року кількість тих, хто назвав себе українцем, упала до 884 тисяч, тобто ще менше від половини від попередньої цифри. Це показник системної маргіналізації етнічної української громади. 

 

Частина людей могла асимілюватись, інші — видати себе за росіян, треті емігрували. Але фундаментальна причина — офіційне й неофіційне стирання української ідентичності під тиском мовної й культурної асиміляції.

 

Схожий процес спостерігався й щодо білорусів: у 2002 році їх визнано приблизно 807 тисяч 970 осіб, а до 2010-го — вже лише 521 тисяча 443, тобто скорочення десь на 300 тисяч осіб за вісім років.

 

Якщо порівняти динаміку різних етнічних груп у росії, вітчизняні демографи доходять висновку: з усіх великих етносів українці зазнали найпотужнішого чисельного зниження й асиміляції. На відміну, наприклад, від казахів або татар, які частково збереглися як спільнота в культурі, мові, релігії.

 

Цей вектор був посилений державною політикою: українська мова була практично витіснена з суспільного простору, українські школи закриті, культурні товариства — під постійним контролем або пресингом.

 

У такий спосіб кремль домігся не тільки статистичного зменшення числа українців, а й соціального стирання дружнього до москви етносу.

Жорстка мобілізація громадян рф українського походження на війну проти України — це окремий, цілком цинічний рівень експлуатації. Українців часто призивали саме в регіонах, де вони становили помітну частку населення або де могли формально-юридично вважатися етнічними українцями, але мовно асимільованими.

 

Мета — не тільки «залити кров’ю» ці спільноти, а й лишити їх маргіналізованими. Бойові втрати серед осіб з українським корінням ефективно обмежують соціальні зв’язки між рф і Україною, перекривають шлях до повернення чи асоціації в майбутньому.

 

Ця військова мобілізація — не лише військова, а й психологічна: мовляв, «ви вже принесли жертву за росію, тепер вас не повернути».

 

Результатом усіх цих процесів стала не тільки демографічна втрата, а й соціально-політична стерильність. Українці в росії фактично перетворені на спадкову статистичну одиницю без голосу, без культурної опори, без громадянської активності.

 

Невелика частина, яка виїхала в Україну після 2014—2022 років, вижила в умовах постійної політичної ворожості. Ті ж, хто залишився, — навчилися ховатися: національна самоідентичність стиралась заради виживання. І обидва варіанти — репресія й асиміляція — працюють на одну мету: знищити етнічну ідентичність українців у рф.

 

Висновок: етноцид під прикриттям смерті й мовної асиміляції.

 

Скорочення чисельності українців у росії — це не просто статистика. Це тривалий процес структурної депопуляції та етнічного стирання.

 

У суспільстві, де українців мобілізували як найбільш «зручну» групу для фронту, одночасно позбавили спадщини, суспільного голосу та перспектив повернення.

 

Це становить нову форму етноциду — коли етнічна група фізично не винищується, але повільно зникає через асиміляцію, депопуляцію й сценічне заплющування очей.

 

Концепція війни як демографічної технології — це не абстракція. А саме такою вона стає: українські етнічні групи в рф стали людськими ресурсами, які кремль мобілізував, змаргіналізував, а потім планує використати або розвіяти. І навіть незалежно від війни спад кількості українців у рф — прямий наслідок цілеспрямованої державної політики.