Людмила Монастирська: «З Аїдою я дебютувала на сцені Метрополітен-опера, пізніше співала «Тоску», «Сільську честь»

— Пані Людмило, я багато років відвідую оперну студію столичної музичної академії і добре пам’ятаю ваші перші кроки і перші ролі, зокрема Неду в «Паяцах» Леонкавало і Мікаелу в «Кармен» Бізе. Декорації і костюми були, м’яко кажучи, скромненькими, але ж вокал — високого рівня. Чи ви тоді вже мріяли про світову сцену?

 

— В той час випускники зазвичай думали про щось реальніше — українські театри або «близьке зарубіжжя», як тоді казали. Іще студенткою я перемогла в Міжнародному музичному конкурсі імені Миколи Лисенка, де виборола гран-прі і першу премію. Мене відразу запросили до Національної опери України. Саме тоді у мене й з’явилися перші думки про світову сцену.

 

— Тобто, питання подальшого пошуку роботи відпало само собою?

 

— Не зовсім так. Я вимушена була обирати між кар’єрою співачки і кар’єрою мами. Друга — перемогла (сміється).

 

— Не шкодуєте?

 

— Боже збав! У мене прекрасні діти! Син має психологічну освіту і вже став до роботи, дочка співає і пише власні пісні, захоплюється автентичною українською музикою. А тоді сімейні обставини просто скоригували мій ритм.

 

Я працювала на сцені, але у більш ощадливому режимі, продовжувала навчатися, співала в оперній студії консерваторії (колишня назва музичної академії), Київській муніципальній опері для дітей і юнацтва, Черкаському обласному драмтеатрі. Був гнучкий графік, і мене це влаштовувало. А далі...

 

— Далі було ваше друге пришестя в Національну оперу, чи не так?

 

— Так, але це вже 2008 рік, коли особисто зателефонував генеральний директор Петро Якович Чуприна і передав трубку головному диригенту Володимиру Марковичу Кожухарю. Трупа збиралася на гастролі в Японію, і треба ж було комусь залишитись на київській сцені. Мені відразу запропонували Аїду.

 

Я занурилася в інтенсивний ритм театру і, чесно кажучи, нічого більше не шукала. Але 2009 року один мій колега, тенор Дмитро Попов, котрий уже тоді мав закордонного імпресаріо, сам запропонував показати йому мої записи. Я без особливого бажання передала записи з «Балу-маскараду», «Аїди», «Реквієму» Верді. Таким чином я познайомилася з Давидом Завалковским, який уже 16 років є моїм менеджером і якому я завдячую контрактами в світі.

Виступ у Метрополітен-опера.

 

— Бачте, колега вам допоміг, а кажуть, за кулісами — лише заздрощі.

 

— Це перебільшено. Принаймні в нашому театрі заздрощів не більше, аніж в інших колективах. Пташкам усім місця вистачить.

 

— Ви зазначили, що без особливого бажання демонстрували свій репертуар закордонному менеджеру. Ви не вірили в себе? Не було мотивації?

 

— Можливо, тому, що саме в той час був депресивний період у мене, пов’язаний з особистим життям, розумієте...

 

— Не зовсім. Напевно, це неприємні спогади?

 

— Звісно, але, як кажуть, час усе лікує. Моя сім’я була зруйнована, я навіть вимушена була з дітьми переїхати у Черкаси. З чоловіком розлучилися, хоча нас пов’язували і сцена, і навчання, і, найголовніше, — діти. 

 

— Олександр — прекрасний тенор, пригадую ваші чудові дуети в студії...

 

— Він дуже цілеспрямована людина. Спершу закінчив політехнічний інститут, а потім за покликом душі і серця — ще й консерваторію.

 

— Як Анатолій Соло­в’я­нен­ко!

 

— І як Анатолій Мокренко. Так само дуже здібний і працездатний. Пригадую, коли викладачка італійської мови не могла прийти або запізнювалася, то завжди просила Олександра провести заняття. Я думаю, така здібна людина завжди матиме успіх.

 

— Як ви виходили з цього пригніченого стану тоді?

 

— Робота диктувала умови. Публіка надихала, надавала емоції, а це артисту необхідно як повітря. А ще, коли Давид, послухавши мене, запропонував співпрацю, я зрозуміла, що не маю права опускати руки. Коли ти постійно не розвиваєшся — ти зупиняєшся, а така стагнація демотивує.

— Потім була Тоска...

 

— Насправді з Тоски все почалося іще в 1990-ті роки. Її партію я виконувала на випускному іспиті в училищі імені Глієра, потім з нею вступала до консерваторії.

 

А потім, дійсно, вона стала моєю першою роллю на світовій сцені, коли я співала в місті Тронгейм у Норвегії, правда, це була концертна версія. У 2010 році в Берліні відбулося повноцінне оперне її виконання. Тоді я була дублером і вийшла на заміну Марії Гулегіної, до речі, нашої колишньої одеситки. А за два роки в Берліні вже уклала контракт з Німецькою оперою.

 

— Що ви відчуваєте коли співаєте саме Тоску? Вона ж теж була співачкою.

 

— Ви знаєте, відчуваю, що вона звичайна жінка. Так, як і всі, кохає, ревнує, страждає, вагається, в неї здають нерви, потім, вже як загнаний звір, вчиняє злочин — аби не бути скривдженою. Але врешті-решт іде на смерть заради коханого. Бо без нього їй життя не миле. Я граю реальну історію.

 

— Ви хочете сказати, що таке трапляється? Можливо, і зараз примадонни потерпають від переслідувачів, котрі мають владу і гроші?

 

— Я думаю, що подібні сюжети доволі часті. Можливо, не такі огидні і потворні переслідувачі, як Скаріпія, але не перевелися і не переведуться. У моєму житті таке теж було. А почалося все з автографа. Потім запис моїх особистих розмов, шантаж, погрози, переслідування. Слава Богу, минулося, бо цей «шанувальник» виїхав за кордон. 

 

— Образ Тоски у вашому виконанні настільки живий, виразний, переконливий, що починаєш вірити у цю детективну історію. Яким чином ви досягаєте такої правдивої і щирої гри?

 

— А це все музика робить дива. Бо мало слухати, треба чути, причому не тільки фізично, а й на рівні духовному, інтуїтивному, підсвідомому. Я просто сприймаю музику, переживаю в собі, трансформую в емоції, в тому числі вокальні. Бувають моменти в житті, котрі допомагають тобі зрозуміти образ героїні.

Людмила Монастирська з мамою.

 

— Ви маєте на увазі отой прикрий випадок з шанувальником-шантажистом?

 

— (Сміється). Хіба що в деякій мірі. Але був іще один випадок, коли мене запросили зіграти Тоску в замку Сант-Анжело, саме зі стіни якого Тоска стрибнула у фіналі. Це вже був справжній шанувальник мистецтва, бо він і його батьки обожнюють оперу, ось він і запросив мене туди на свій ювілей. Не лише як гостю, а головним чином як виконавицю. Дія, як пам’ятаєте, відбувається на даху замка, де розстрілюють Каварадоссі. Я заспівала тоді третю дію — і...

 

— Невже стрибнули у прірву?!

 

— Ні, просто зомліла. Мусили змінити режисуру для хепі-енду. Отже, для заглиблення в образ мені було дуже корисно побувати і заспівати саме в цьому замку.

Кріпке сопрано і колоратурні партії

 

— Ваш голос одні називають драматичним сопрано, інші лірико-драматичним, ви самі кажете — спінто...

 

— Мій педагог в училищі Іван Паливода називав його лірико-драматичним або кріпким сопрано. Але в Європі так не кажуть. У них є ліричне сопрано і спінто-сопрано. Мій голос там називають спінто. У чоловіків є спінто-тенори. До речі, зустрічаються високі мецо-сопрано, яким доступні сопранові партії. Так, часом мецо співають Адальджизу в «Нормі».

— А вам доводилось співати мецо-партії?

 

— Я співаю деякі перехідні партії. Візьмемо Абігайль, Макбет, Сантуцу.

 

— Критики відзначають водночас бездоганне виконання вами колоратурних партій: Одабелли з «Аттили», леді Макбет чи тій же Casta diva. Ви просто розкошуєте у високому регістрі.

 

— Бачите, усі чомусь згадують лише Casta diva. А у Норми багато інших арій, надзвичайно технічних, драматичних, терцети, дуети, речитативи, де вона віддає накази як верховна жриця. Партія важка, але вона мені комфортна по голосу. Мої найулюбленіші партії — саме Норма і Леонора з «Трубадура».

 

— А як же Аїда? Гендиректор Метрополітен-опера Пітер Гелб у 2012 році назвав вас найкращою Аїдою за останні 50 років. Тобто з часів Марії Каллас!

 

— З Аїдою я саме тоді дебютувала на сцені Метрополітен-опера, пізніше співала «Тоску», «Набукко», «Турандот», «Сільську честь». Так, це надзвичайно висока оцінка, але це не запаморочує мене, тому що це величезна відповідальність.

 

— Чи плануєте співати в Метрополітен-опера найближчим часом?

 

— У наступному сезоні співатиму «Турандот», моїм партнером у ролі Радамеса буде Роберто Аланья. Це та сама постановка Франко Дзефереллі, що і 2022 року, коли мене покликали на заміну Анні Нетребко.

 

— Тоді, у 2022 році, ми усі з гордістю за нашу Людмилу слухали трансляцію по радіо, а те, як ви вийшли на поклон, загорнуті в українській прапор, побачили вже пізніше в запису. Що спонукало вас до такого вчинку?

 

— Що спонукало? Великий біль за Батьківщину. Знаєте, зараз цей біль став хронічним, на жаль... А тоді я вирішила якось достукатися до сердець хоча б культурних людей, щоб вони відчули мою любов, мої сльози, виявили солідарність з Україною. У театрах такого рівня, як Метрополітен-опера, не прийняті подібні акції, тому я попередньо запитала у керівництва, і мені дозволили, за що я безмежно їм вдячна.

 

— І як культурні люди відреагували, принаймні в США?

 

— Це було дуже зворушливо для публіки, мені здається, їхній погляд вийшов за межі своєї оселі і своєї країни. Далі — більше! За ініціативи Метрополітен-опера і Варшавського театру Велькего був створений Ukrainian Freedom Orchestra. Це унікальний оркестр свободи, до складу котрого увійшли музиканти-біженці з України, а диригентом стала Кері-Лінн Вілсон з Канади, в якої, виявляється, є українське коріння. На підтримку України відбулося вже кілька турів Америкою і Європою. Я теж була залучена до цього проєкту як солістка.

— Ви заспівали надзвичайно багато арій саме італійською мовою, і уряд Італії це гідно оцінив і нагородив вас державним орденом «Зірка Італії». Ви, мабуть, досконало знаєте мову Верді і Пучіні?

 

— Ні, на жаль. Підтримати розмову можу, а щодо серйозних переговорів — переходжу на англійську. Буває, звичайно, коли італійці чи іспанці не розуміють англійської, а французи, навіть коли розуміють, можуть не обслужити в громадських місцях, ось тоді треба викручуватися через італійську. А взагалі-то я до мов ледача.

 

— Пані Людмило, щодо останнього, наші читачі точно вам не повірять! Вивчити стільки тексту різними мовами, тримати це роками в пам’яті, так, що, мабуть, серед ночі розбуди — розкажете усе лібрето. Хіба ні?! До речі, якими мовами ви співаєте?

 

— Окрім рідної, ще італійською, французькою, іспанською, німецькою, англійською. Минулого року співала в Одесі «Реквієм» Верді латиною. Була іще одна — сусідська, але більше не співатиму — розумієте, чому... 

 

— Авжеж. А наскільки високі вимоги в світі до чистоти вимови?

 

— Надзвичайно високі! Мені доводиться наймати вчителів, аби підготувати свій голосовий апарат під певну мову. Коли співала французьку програму, мені запропонував свого вчителя Пласідо Домінго, а коли у 2022 році я готувала партію Леонори з опери Бетховена «Фіделіо» в Метрополітен-опера, її директор Пітер Гелб познайомив мене з німцем Томасом, який у них працює концертмейстером, він мені давав уроки німецької.

 

— До слова, я вивчаю італійську, і нещодавно в групі читали цікавий текст про випадок у «Ла Скала», коли Роберто Аланья співав Радамеса і його засвистали через нечемні висловлювання в пресі на адресу публіки та її уподобань.

 

— Пане Руслане, це ви мене, мабуть, попереджаєте делікатно? Я публіку шаную (сміється).

 

— Зовсім ні. Просто в Україні таке явище маловідоме, коли глядачі засвистали чи забукали виконавця. Наскільки це розповсюджено в світі?

 

— Трапляється, але переважно саме в Італії. Там інколи можна побачити навіть сітку перед сценою, аби ніхто із зали не поцілив в акторів. Італійці — музикальні люди, вимогливі до виконання і не пробачають фальші. Вони можуть сидіти з партитурою на колінах і стежити за кожною ноткою. Це всім відомо. Але я вже чимало співала в Ла Скала, і поки не засвистали (сміється). До речі, з Роберто Аланьєю ми співали «Аїду» в Америці кілька років тому. Він видатний тенор.

 

— Опери мають переважно трагічний фінал, їхні героїні гинуть: Аїда, Тоска, Джильда, Віолета, Леонора, Норма, Джоконда, мадам Батерфляй. Що приваблює шанувальників цього мистецтва наповнювати зали по всьому світові, роками, десятиліттями дивитися ту ж саму виставу з сумним кінцем? У чому секрет, як гадаєте?

 

— По-перше, геніальна музика. Вердієвські фінали, саме коли відбуваються найдраматичніші події, надзвичайно виразні, хвилюючі, вони підкреслюють не просто трагізм, а причину тієї чи іншої жертви. Людям потрібно знати про таку жертовність однієї людини заради іншої.

 

Пригадайте, як Джильда вмовляє батька-блазня Ріголетто не мститися за неї і не вбивати герцога; або як Віолета, вмиваючись сльозами, пише останнього листа Альфреду, розриває з ним стосунки на прохання його батька, а в останній дії знімає медальйон з шиї — аби коханий передав його майбутній дружині. Які там слова, які емоції!

 

Леонора в «Трубадурі» приймає отруту, бо Манріко засуджений на смерть, а життя з нелюбом вона не сприймає. Публіка бачить, що це не якась там нагла смерть, а свідома жертва заради кохання. Глядач ніби знову і знову відкриває для себе цей феномен людської жертовності, а водночас підноситься питання гідності людського існування і, власне, змістовності життя. Такі шляхетні вчинки надихають тих, хто мудрий. Після вистави в голові ще довго звучить музика, і вона кличе на повернення до театру. Мабуть, у цьо­му і є секрет.

— Коли вам пропонують нову роль, як ви підступаєте до вивчення партій? Спочатку вивчаєте текст, потім музику чи все заразом?

 

— Усе заразом. Займаємося з моїм концертмейстером Юлією Ященко і слухаємо ці партії у різних виконаннях із різними диригентами, читаємо літературу. Потім розбираємо музику з текстом і проспівуємо. Паралельно аналізуємо ідеї щодо мізансцен, працюємо з режисерами, а згодом усе це проганяємо на репетиціях.

 

— Розумію, що це спрощена і лаконічна характеристика всього того, що глядач не бачить, а насправді це тяжкий і виснажливий процес, до того ж, є і визначені часові ліміти на підготовку. А кого саме ви найбільш слухаєте з виконавців, коли готуєте партію, на кого орієнтуєтесь?

 

— На велику Каллас. Вона інтерпретує душевно і проникливо, її спів бере за душу і по голосу мені підходить.

 

— Ви якось згадували, що брали майстер-клас у відомого італійського баритона Лео Нучі. Що може чоловік, у якого зовсім інші діапазон і манера дихання, навчити жінку? І чому ви звернулися саме до нього?

 

— По-перше, я не зверталася, він сам мені запропонував у 2013 році. Був мій дебют у Ла Скала, я готувала Абігайль із «Набукко». Він послухав репетицію і підійшов до мене. Його дружина — концертмейстер, і так я почала з ними займатися. Із вдячністю згадую той час, хоча насправді важко було.

 

Щойно ми відіграли серію цих опер у Мілані, і вже з понеділка — нові репетиції, а ще за тиждень увесь акторський склад поїхав у Лондон, і там у Ковент-Гардені ми співали знову «Набукко» багато разів.

 

Лео Нучі теж співав з нами, але потім його замінив Пласідо Домінго. До речі, він дебютував тоді саме як баритон, раніше співав тенором. Пласідо теж давав мені майстер-клас, коли ми з ним готували леді Макбет у Штатсопері Берліна. Пам’ятаю, як він наголошував, щоб я не дуже захоплювалася грудним регістром (наспівує, спускаючись до найнижчих нот свого діапазону).

 

— Але ж це так гарно, подібні барви присутні у поодиноких вокалісток! З чим пов’язана така порада?

 

— Так, гарно, і мені воно легко дається. Але низькі ноти мобілізують голосові зв’язки і з часом може змінитися тембр. Він пояснював, що «ти ж не мецо, в тебе і так чудово нижні ноти звучать, ще нижче не треба». А щодо навчання мій педагог в училищі Іван Гнатович Паливода, до речі, рідний брат Діани Гнатівни Петриненко, яка згодом прийняла мене у свій клас консерваторії, казав що принципи вокалу бельканто спільні для усіх типів голосів. Тому тут стать педагога не важлива.

 

— А вам пропонували викладати?

 

— Пропонували, але я на сьогодні не готова. В мене є особисті на те причини. Декілька разів давала майстер-класи, але це мене дуже-дуже просили.

 

— Один з ваших партнерів — легендарний Пласідо Домінго, співпраця з ним, мабуть, найдовша, розкажіть про це.

 

— Маестро Домінго — це унікальна людина. Він зробив кар’єру тенора, згодом баритона і диригента. Я з ним співала в Метрополітен-опера і в Лос-Анжелесі кілька разів в «Аїді» і «Набукко», згодом у Берліні в «Макбеті». Також у театрі «Лісеу» в опері «Двоє Фоскарі» з раннього Верді, і тоді в Барселоні мене оголосили найкращою співачкою року.

 

Крім партнерських ролей, я брала участь у виставах, де він диригував, наприклад, співала Химену в опері Масне «Сід» у Валенсії. Багато разів він мене особисто запрошував до участі у виставах.

 

Окрім цього, він дуже людяний. Відома історія, як він створив анонімний фонд для допомоги Хосе Каррерасу, котрий тяжко хворів. Ніхто й не підозрював, а про його причетність до такої благодійності стало відомо набагато пізніше.

— Чи достатньо в Україні оперних театрів?

 

— Недостатньо. В Італії їх дуже багато, в невеликому місті обов’язково є театр. У Парижі є три оперні театри, в Берліні і Лондоні так само. Знаєте, я помітила, що там не прийнято не ходити в театр. Коли вистава, то навіть транспорт підлаштовують під початок і кінець, щоб людям було зручно. Дуже багато уваги надають рекламі, тому люди стежать і чекають ту чи іншу оперу з тим чи іншим виконавцем.

 

Але ж у них зовсім інша система фінансування театрів — не держава утримує, а меценати, донори, або, як ще їх називають, — патрони. Інколи бувають такі закриті, корпоративні концерти, коли артисти із вдячності співають і грають для кола саме цих патронів. У Німеччині, Америці — так, може, й у нас колись буде. Але ж потрібне певне законодавство, котре заохочує меценатство.

 

— Як ви ставитеся до модернової режисури і сценографії класичних опер, осучаснення сюжетів, коли, наприклад, у руках Віолети з’являється «мобілка»? Мінімалізм на сцені й одяг ХХІ століття сприяє розкриттю образу героїні?

 

— Як на мене, то ні. Принаймні мені комфортніше в класичних костюмах і декораціях. Нещодавно в Римі я співала ювілейну виставу «Тоски», бо саме там 125 років тому відбулася її прем’єра. Так спеціально ж пошили костюми за фасонами сторічної давнини! Розшиті сукні з камінням, шлейфами, такі, як я люблю. Тканинні черевички з атласу, уявіть собі, ними ж хіба по килимах ступати! Але ж що поробиш, у Європі, зокрема в Німеччині, масово відходять від класичних версій, і мусиш підлаштовуватися. В Італії поки тримаються класичного стилю.

 

— У таких костюмах, що відповідають епосі, мабуть, і думки відповідні. До речі, в Києві у вас теж надзвичайно вишукані костюми. Ці шедеври закордонного виробництва?

 

— Ні, це все наші майстри! Я дуже вдячна головній художниці театру Марії Сергіївні Левицькій, яка розробила, а цех пошив п’ять костюмів до «Трубадура»! Для «Аїди» саме для мене окремий костюм пошили, також для «Манон Леско».

 

— Наскільки такі розкішні костюми зручні і безпечні?

 

— Мені вони зручні і до тіла, і до образу, який я створюю. А щодо безпеки скажу так, що сцена — доволі небезпечна зона. Артисту доводиться і стрибати, і падати, і підніматися на висоту різними конструкціями, а це певний ризик.

Людмила Монастирська — Аїда.

 

У 2018 році у Віденській Штатсопері я зашпорталася у шлейфі сукні й пошкодила гомілковостоповий суглоб настільки, що травматолог приписав носити фіксуючий «чобіток». Але я недовго його носила, бо, повернувшись до Києва, мусила співати Тоску й у фіналі, як завжди, стрибати з вежі. Коліна завжди в синцях, не раз травмувала їх, бувало, до крові, бо або партнери кидають тебе на підлогу, як в «Аїді», або сама мусиш стояти на колінах чи в незручній позі.

 

— А при тому всьому ще й дихати правильно і співати! Чи впливають такі рухи і пози на якість звуку?

 

— Звичайно. Іван Гнатович в училищі мене вчив королівської постави. Треба стежити за осанкою і впевнено стояти на ногах, бо уся глибина землі під тобою і висота неба згори повинні звучати, як він казав. Тоді звук правильний. А от при вимушених позах чи переміщеннях мусиш застосовувати певні вокальні техніки. Скажімо так, не усі мають такі навички.

 

— Сам бачив, як в опері на Подолі Керубіно (виконавиця Наталя Чепченко) співав, стоячи на руках догори ногами в опері «Весілля Фігаро», що викликало бурхливі оплески!

 

— Оце приклад таких технік. Діана Гнатівна навчала нас тримати стовп повітря у будь-якому положенні тіла. Сама завжди була у формі й навіть після 70 років вільно сідала на шпагат, співаючи. Або ж, наприклад, на стільці починає співати і нахиляється вперед, аж поки голова опиняється нижче колін. І голос звучить достойно!

 

— Щойно ви відсвяткували круглу дату, з великим успіхом відбувся ваш бенефіс на сцені Національної опери України, де ви співали Леонору в опері Верді «Трубадур». Часто жінки приховують свій вік, але ви не з таких. Як ви почуваєтесь і до чого готуєтесь у ювілейний рік?

 

— Так, ви маєте рацію, я також знаю артисток, про справжній вік котрих не здогадуються навіть власні діти. Я не приховую, бо мої роки — справжній скарб, і зараз я сповнена сил, натхнення, маю дуже серйозні плани і контракти. Нещодавно в мене з’явився іще один закордонний менеджер — італієць Маттія Кампетті, плануємо завойовувати нові континенти.

 

— Ви маєте хобі?

 

— Якщо читання можна назвати хобі, то так. Люблю філософську літературу, зокрема Сенеку і Шопенгауера. Інколи виїжджаю в тир постріляти...

 

— Овва! А куди легше влучити — в унісон чи «десятку»?

 

— Мені це вдається з однаковим успіхом, до речі, в тирі — завжди в «десятку»!

 

Від нашої редакційної ложі «УМ» лунають рясні оплески на честь повноліття Людмили Монастирської! Бравісимо Маестра!