Нова гра за старими правилами. Перепрожиті поколіннями травми у виставі «Гедда Габлер» Давида Петросяна

30.07.2025
Нова гра за старими правилами. Перепрожиті поколіннями травми у виставі «Гедда Габлер» Давида Петросяна

Тея Ельвстед — Фатіма Горбенко та Ейлерт Льовборґ, автор книг про історію культури, — Акмал Гурєзов. (Фото Театру на Подолі.)

Виставу «Гедда Габлер» у київському Театрі на Подолі, одразу не розумієш, про що вона і що саме нею хотів сказати режисер.
 
Постановка Давида Петросяна не дивує ні видовищною  пластикою, ні екшном зі спецефектами.
 
Вона більше схожа на класичний розмовний театр, де герої просто сидять на розкішному дивані, а в цей час руйнуються їхні долі.
 
Сценографія (Ольга Штейн) вражає надмірною розкішшю і химерністю. Напівкруглий диван застелений шкурами вбитих тварин. Праворуч — макет гігантського коня, що нагадує троянського.
 
Сама його присутність на сцені сповіщає про тривогу і острах перед майбутнім. Так, ніби всередині того коня є щось приховане, щось порочне і інфернальне, що от-от вилізе назовні.
 
Цим несподіваним сюрпризом стають герої вистави.
 
За гламурною декорацією у стилі сталінського ампіру ховаються маленькі егоїсти. Нікчемні деградовані люди. Усі вони зовні такі ж нарочито-бездоганні, як і декорації, але всередині кожного з них глуха пустка, провалля та темрява, що зжирає їхні розум, гідність, сумління і серце. 
 
Узяти хоча б Гедду (Ольга Голдіс) — холодну, красиву жеребицю з револьвером у руці. Вона грає в рулетку з життям. Невже її життя для неї нічого не важить? Гадаю, що навпаки.
 
Воно мало б для неї хоч  якусь ціну, якби героїні пощастило вирватись із золотої клітки, з богемних пенатів, де вона  задихається від нудьги і безпорадності.
 
Здається, Гедда вже інтоксикована тупістю і нікчемністю свого інфантильного чоловіка, який поводиться, неначе трирічний хлопчисько. Її нудить від приторно-нав’язливої тітоньки Юлії (Марія Рудковська) та хтивого і брутального Бранка (В’ячеслав Довженко).
 
Бісить наївна і безпорадна Тея (Фатіма Горбенко). Єдиний, хто збуджує і повертає її до життя, це давній приятель Льовборг, але він теж виявився уражений гидкою хворобою і давно вже прогнив ізсередини. Письменник примудрився утопити в калюжі  рукопис зі своєю найкращою науковою працею.
 
Споглядаючи це безумство, Гедді  не лишається нічого, окрім як пустити собі кулю в лоб і завершити цей недолугий бенкет під час чуми.
 
Однак після смерті Гедди чума набирає нових обертів. Осатанілі нелюди жартівливо грають у волейбол простреленим генеральським картузом Гедди Габлер.
 
Усе це і справді змахує на якийсь фарс або абсурд. От тільки не розумію, чому життя так трагічно обернулося для самої  Гедди. Адже з її розумом, талантом, молодістю і красою хіба не було інших сценаріїв для виходу з пастки, до якої, по суті, потрапили і решта героїв? Що ж це за пастка? 
 
Можливо, вона створена з власних страхів, ілюзій, правил, догм і концепцій, що передаються з покоління у покоління від наших батьків, прабабусь, від дідів і прадідів? Немов певний генетичний код, програма закріпачення, що звужує, обмежує, перекриває кисень, спонукає до деградації.
 
Це травми, які перепрожиті поколіннями, такі як тоталітарний і пострадянський досвід. Вони і досі в нас, у наших головах, і як тепер нам вилікуватися, щоб не пустити собі кулю в лоба, щоб залишити  все позаду й увійти в нове життя без старих прогнилих декорацій?
 
Ангеліна ВЕЛИКА