Україна — полігон для утилізації неякісного взуття: чому бідні не можуть його навіть полагодити

Майстру з ремонту взуття Миколі Фокіну — 50. Школярем він мріяв стати журналістом і мені доводилось редагувати його тексти, тож ми знайомі ого-го скільки.

 

Але він отримав освіту військового інженера з експлуатації засобів зв’язку. І вже близько двох десятків років займається шевською справою. 

 

Не приховує, що одним з мотивів змінити професію були гроші. Хороші майстри з ремонту взуття на ті часи отримували понад 400 гривень. Його ж зарплата лейтенанта тоді була утричі меншою.

 

Однак ніхто з іменитих полтавських шевців не поспішав передавати Миколі Фокіну своїх знань. Вони дозволяли лише дивитися на їхню роботу збоку. Та хіба що віддирати старі підошви. Віддерти одну коштувало 2 гривні... На цьому можна було заробити гривень 40 за день.

 

Швець-початківець, якому треба було годувати родину, вже зовсім було втратив надію відкрити власну майстерню. Але допоміг випадок.

 

— Мій черговий наставник якось чи то захворів, чи то запив, але кілька днів не з’являвся на роботі, — пригадує Коля. — Взяв гроші у клієнта за терміновий ремонт і пропав. Я йому телефоную, питаю, коли буде. «Завтра», — відповідає. Передаю його відповідь клієнту, той приходить завтра, а взуття знову не готове. Але й наступного дня майстер не з’явився на роботі. Я ж виявився крайнім брехуном. Тоді я сів за професійну швейну машинку, до якої мене не допускали, й відремонтував взуття невдоволеного клієнта. Наступного ранку господар прийшов. Спочатку накинувся на мене з лайкою, що я, мовляв, усе зіпсував. Та, роздивившись роботу, визнав: «Та ти краще за мене справився!». Мені стало приємно від тієї похвали. І тоді я вже знав, що працюватиму тільки на себе.

Кросівки до та після ремонту.

 

— Це дуже важкі гроші. Щодня дихати ядучим запахом хімії не кожен витримає, — зауважую.

 

— Чимось треба жертвувати. Наприклад, один з найменш токсичних клеїв, італійський Fratelli Zucchini, згідно з висновком державних органів, має такий побічний ефект, як руйнування центральної нервової системи. Недарма робітники фабрик з виробництва взуття виходять на пенсію в 45 років. Проте на фізичних осіб-підприємців, котрі роблять те ж саме, як-от я, ця пільга не поширюється. 

 

Так, це пекельна робота і трохи згодом я її з задоволенням таки зміню. У моїх планах — запустити продаж якісних взуттєвих фарб для шкіри й замші американських та європейських брендів, навчання бажаючих опанувати професію чоботаря. Деякий час тому створив свій ютуб-канал з метою ознайомлення людей з видами ремонту та догляду за взуттям. Планую далі його розвивати. А щоб заробляти хороші гроші в цій справі, недостатньо приходити на роботу о восьмій ранку й закінчувати її о п’ятій вечора. Я рідко залишаю майстерню раніше 23-ї. Як бачите, працюю і по вихідних, удома. 

 

На думку чоловіка, ШІ-технології скоро витіснять багато професій, тільки не майстрів з ремонту взуття. Говорить про це й своєму п’ятнадцятирічному синові, якого виховує сам: «Голова головою, а руками ти завжди щось повинен уміти робити». 

Останнім часом, за словами майстра, дуже змінився якісний склад товару, який здають у ремонт. Надійно полагодити вдається далеко не все.

 

— Дешеве взуття я навіть не приймаю. Бо кулі з г..на не зробити, — пояснює. — Мій якісний клей не компонується з тим, із чого виготовлений китайський ширвжиток. На жаль, більшість людей ходять у взутті дуже низької якості, я сказав би, одноразовому, ціна за ремонт якого перевищуватиме ціну його самого. Тому бідним ремонт недоступний. Сьогодні ціна більш-менш нормального взуття, яке робиться хоч за якимись технологіями, стартує від 1500-2000 гривень. 

 

— Ой не скажи! Минулої весни купила в магазині кросівки на потовщеній підошві за дві тисячі. Може, разів з п’ятнадцять взувала — так, суто пройтись по місту. На одному тріснула підошва. А тепер ти кажеш, що їх можна викинути.

 

— Бо це дешевше буде. Дехто з чоботарів, наприклад, пропонує замінити підошву. Ти віддаси 800-1 тис. 200 гривень, але вона також буде, наприклад, з пінополіуретану і послужить тобі ще з місяць. Цей досить легкий і якісний матеріал давно використовують у виробництві взуття.

 

Але треба враховувати що він саморуйнується, навіть якщо його не носити приблизно впродовж трьох років з моменту виготовлення. А ми ж не знаємо терміну, протягом якого він лежав на складі, поки його взяли у виробництво.

 

Як і того, скільки пролежало взуття на прилавку до моменту продажу. Отож люди часто купують те, в чому виходить термін придатності. За статистикою, підошва з цього матеріалу лопається в перший сезон. І чим вона вища, тим швидше лопається. Найстійкіші підошви виходять з оливостійкої гуми, але її застосовують лише у робочому взутті.

 

— З якими «хворобами» взуття тобі переважно доводиться стикатися?

 

— Досить часто потрапляє взуття з діркою на великому пальці. Це тому, що люди невчасно стрижуть нігті чи носять педикюр. Від цього підкладка непомітно, але поступово перетирається.

 

Також спортивне взуття доводиться латати в цьому місці. Загалом воно страждає найбільше: рветься ззовні та зсередини, в нього протираються устілки, відпадають підошви...

 

Велика проблема — вальгусна кісточка, що натирається й пече, особливо в жінок старшого віку. Але цьому можна зарадити, просто розтягнувши верх взуття у конкретному місці. Щоправда, якщо воно виготовлене з натуральної шкіри, бо штучна не тягнеться.

 

Часто такі ж больові відчуття через деформацію кісток виникають на будь-якому з пальців. В кожному з цих випадків раджу звертатися до чоботарів. Так, зовнішній вигляд взуття від точкового розтягування дещо псується, зате воно стає зручним.

 

Тісні мешти — теж не проблема. Колись я своєму синові поступово, по мірі росту стопи, розтягнув черевики з 36-го до 38-го розміру. Три роки в них виходив. 

 Шкірзам на розтяжку не беру, бо він у принципі не тягнеться. 

 

Нерідко перетираються нитки, якими прошивають взуття. На жаль, фабрики сьогодні часто використовують низькоякісні нитки. Трапляється, вони січуться навіть у процесі прошивки. Я ж використовую пласкі вощені, українського чи китайського виробництва. Китай, як відомо, не завжди означає погане.

 

Часто приносять замшеве взуття. Як правило, на хімчистку чи фарбування, бо воно береться плямами й розводами. Гарна замша зустрічається дуже рідко, зазвичай вона польського виробництва.

 

— Даси пораду, як можна почистити замшеве взуття в домашніх умовах? 

 

— Найпростіше — замочити в чистій холодній воді на добу. Злити воду й замочити так само ще на одну добу. Потім узяти щітку для одягу й вимити взуття дочиста. Без будь-яких мийних засобів. Напхати паперу й зачекати кілька днів, поки висохне.

 

Взуття з хутром усередині, звісно, сохнутиме довше. Після цього замшу треба ще підфарбувати. Щоб матеріал не псувався, краще його обробляти високоякісним водовідштовхувачем, достатньо раз на мі­сяць, це запобігатиме проникненню бруду.

 

— А набійки на високі підбори замовляють?

 

— Тепер це велика рідкість. Високі підбори сьогодні майже ніхто з жінок не носить. Раніше, коли я торгував набійками, продавав за сезон у середньому до 10 тисяч пар. Останню партію закупив, мабуть, у 2017-му. То досі навіть третини не продав. 

 

— Знаю, тобі привозять речі на реставрацію навіть із-за кордону.

 

— Ось якраз у мене в роботі високі черевички. Жінка приїхала з Франції й принесла в ремонт. Якісне, хороше, зручне взуття. Купила його за 400 євро. А за ремонт там треба було б сотню віддати. Звісно, їй дешевше попутно полагодити його в Полтаві. 

Після майже півторагодинної розмови з професійним чоботарем я зрозуміла дуже важливу для себе річ: хоч би як я намагалася знайти якісне взуття в Україні, це практично нереально. А якщо і можливо, то воно коштує «всі гроші світу». Бо далеко не кожен може дозволити собі взувачку за 7-8 тисяч, не кажучи вже за 20-30 а то й більше.

 

Та ціна, як відомо, не гарантія якості. Микола зізнається, що він і сам, буває, помиляється при виборі взуття. Щоб не зробити чергової помилки, якось вирішив купити гарну шкіру й пошити з неї довговічні черевики. І не вгадав.

 

«Шкіра худоби, вирощеної на комбікормах з генномодифікованих рослин, зовсім не та, ніж з тварини, яку годують натуральними кормами, — каже майстер. — Ви ж бачите різницю між магазинною куркою й домашньою? Одна розварюється практично моментально, а друга має варитися досить довго. Так само й тут: найміцніший верхній шар епідермісу хорошої шкіри неможливо розірвати. Але я вибрав, як з’ясувалось, неякісну (хоча за всіма параметрами, навіть на дотик, виглядала якісною), й вона почала лопатись».

 

Мій співрозмовник наголошує на тому, що багато взуття, яке виробник і продавець заявляють як шкіряне, насправді зроблене з пресованої шкіри, що виготовляється з відходів обробки. Далеко не кожен може відрізнити шкіру від спилка — другорядної сировини, що отримують у результаті поділу шкури тварини на кілька шарів.

 

Лицьовий найчастіше йде на пошиття дорогих виробів. А структура спилка пошкоджена гострим роздільним обладнанням, тому взуття з нього промокає й гірше зберігає тепло. Щоб надати вигляду схожості з епідермісом, на спилки наносять поліуретанове покриття з тисненням, проводять спеціальні барабани з відповідною текстурою.

 

Можна зробити так, що пресовка нагадуватиме шкіру анаконди, і в неї навіть лусочки підніматимуться. Зовні ніби все ідеально, а насправді це чистісінький обман. На світовий ринок такі підробки потрапляють з Китаю й Туреччини.

 

За розповідями старих чоботарів, ще за радянських часів Туреччина викуповувала за безцінь на колишньому шкіряному заводі в Нових Санжарах усю некондицію, робила з неї «цукерку» й продавала вже за іншою ціною.

 

Сучасні технології йдуть шляхом прискорення виробничого процесу, навіть якщо це шкодить якості. Раніше готовій парі взуття давали вистоюватись на колодці не менше трьох діб, аби вона набула форми й її можна було носити десятиліттями.

 

Сьогодні ж його просто поміщують у термокамери на кілька годин. А через рік-два, в найкращому випадку, в ньому починають розсипатися задники. Також його не можна прати в гарячій воді: верх деформується, підошви відклеюються.

 

«Україна, — каже Микола Фокін, — одна з найвигідніших країн для утилізації неякісного взуття. Знаю підприємця, який завіз із Європи на 5 мільйонів гривень бракованого взуття дуже відомих брендів. Здавав його у ремонт на підклейку підошви, а потім продавав оптом магазинам. Купував по 500 гривень, перепродавав по 2,5 тисячі!

 

Знаю, інтернет-магазини продають взуття, схоже на уггі. Просто перешивають лейбли, щоб продати набагато дорожче. До мене теж якось звернувся один бізнесмен з проханням перешити лейбли на такому взутті. Там роботи на 5-10 хвилин. Я брав по 50 гривень за одну пару. Міг би добре заробити. Але відмовився від цього, бо інакше втратив би своїх клієнтів. Так цей підприємець говорив, що може за місяць від п’яти тисяч пар завозити. І тільки на заміні лейбла може підвищити ціну на 1 тис. грн.

 

Так само не погодився на співпрацю із власником магазину, який торгує військовим спорядженням. Обіцяв виділити мені приміщення, аби лишень я перешивав лейбли, щоб він міг продати взуття дорожче. Тобто, не хотів їх ремонтувати, бо це вартувало б великих грошей, а просто поміняти лейбли»...

То де ж можна знайти нормальне взуття за прийнятною ціною?

 

«З вітчизняних виробників я, наприклад, довіряю запорізькій фірмі «МІДА». Дуже важливо, що вона дає гарантію і в разі чого покупку можна обміняти. Я обслуговував її полтавський магазин: звідти приносили мені в ремонт гарантійне взуття. 

 

Відома своєю якістю дніпровська фабрика POLI. Однак тут є підводні камені: багато українських цеховиків прикриваються узагальненою вивіскою «дніпропетровське взуття», під якою продають усе що завгодно. Користується популярністю продукція китайського бренду Bona. Але при виборі треба уважно дивитися опис до неї. В розділі «матеріал» повинно бути вказано «шкіра». Якщо припис «спилок», краще продовжити пошук, бо це недовговічний матеріал.

 

Я не рекомендував би вестися на знижки, які часто робить ця фірма. Як правило, це означає, що виробнику вигідніше продати товар дешевше, аніж щось переробляти. У китайському інтернет-магазині AliExpress теж можна вибрати пристойне взуття. Проте обов’язково слід звертати увагу на матеріал. Бо 1 тис. 500 гривень там може коштувати взуття як з натуральної шкіри, так і зі штучної.

Загалом, якщо ви впевнені в торговій марці, навіть якщо це Китай чи Туреччина, — купуйте.

 

До речі, якщо хтось знається на брендах і має час «бродити» по сайтах, я радив би скористатися OLX. Там іноді виставляють нове взуття преміум-класу, вартість якого в магазині 15-30 тисяч гривень, але продавцеві з якихось причин воно не підходить і його пропонують тисяч за 5. А якщо поторгуватися, то можна придбати за 3,5. У мене є клієнт, який таким чином за копійки купує черевики італійських фірм Baldinini, Iceberg. Взуття реально класне й носке: при ходьбі пружинить, ноги в ньому не пітніють».

 

Стокове взуття — теж варіант. Треба, щоправда, розраховувати на 5-7 тисяч гривень.

 

Майстер радить обирати взуття зі вставками. Тоді, якщо воно рветься зверху, його простіше ремонтувати, просто нашивши латку під колір вставки. 

 

Босоніжки краще купувати на тонкій підошві — вона практично не лопається й не стирається. Надійні підошви у сабо. Років три виходжують без проблем.

 

Водночас Микола Фокін не рекомендує купувати взуття у секонд-хенді. Адже в ношеному чи залежалому товарі клей уже втратив свої властивості, тому виріб пропускатиме вологу, підошва в ньому швидко відклеїться. А ремонт обійдеться в 300-500 гривень.

 

Звісно, в секонді можна натрапити й на добротне взуття. Хоча його зазвичай вигрібають перекупники: реставрують, підфарбовують і продають через інтернет.

 

Якщо ви фанат Reebok, New Balance, Adidas тощо, то ви просто вдвічі переплачуєте за відомий бренд. Вартість такого взуття 3,5-6,5 тисячі. Але, по суті, воно нічим не відрізняється від того, що коштує 1,5-2. Буває, навіть нижчої якості.

 

— Припускаю, для тебе як для майстра з ремонту взуття краще, коли воно менш якісне, бо тоді в тебе більші заробітки?

 

— Це парадокс, але ні. Чим воно гірше, тим мені важче: клеїти, шити, зачищати... І я не можу гарантувати якості своєї роботи. Тому часто змушений відмовляти клієнтам.

 

— На твою думку, в тому, що український та й світовий ринок загалом наповнений неякісним взуттям, це говорить про змову виробників? Бо їм вигідно, щоб люди купували, викидали й знову купували?

 

— Картельний зговір не можна виключати. Виробники між собою не конкурують, тож у цій галузі допускається все. А в нас вибору немає. Тобто якщо хтось не може дозволити собі купити щось дорожче за 150 доларів, то він позбавлений можливості носити за ці гроші щось краще, довговічніше.

 

От як, наприклад, оптовики продають парасольки. Вісім спиць — це дешево й погано. Дев’ять — трохи краще. Десять — краще. Дванадцять — ще краще. А шістнадцять — просто супер... Але ж вони не кажуть, що трубка, пружина й пластик, від яких залежить їхня робота, в усіх однієї якості. Так само і з взуттям.