У Національному художньому музеї України в Києві показують роботи Івана Падалки, Давида Бурлюка, Віктора Пальмова, Оксани Павленко та інших художників, чиї роботи опинилися у 1937—1939 роках у так званому Спецфонді — спеціально створеному засекреченому зібранні картин українських митців, яких радянська влада причисляла до формалістів, націоналістів та ворогів народу.
Нинішній виставковий проєкт називається «Спецфонд. Нові дослідження». Це завершальний етап багаторічної дослідницької роботи музейників, що повертає з історичного забуття митців українського модернізму першої третини ХХ століття.
Усі картини виставки, які представлені нині у трьох залах Музею з левами, радянські каральні органи свого часу визнавали шкідливими і готувалися їх знищити. Мали зникнути з публічного простору не лише картини, а й їхні творці. Власне, багато з них заплатили за творчість свободою або життям. Репресували з представлених у київській виставці Івана Падалку та Василя Сильвестрова.
Яскравого «бойчукіста» Івана Падалку (1894—1937) у виставці представляє «Збирання помідорів» (1932). Учасника міжнародних виставок, професора живопису Київського художнього інституту (нині НАОМІ) радянська влада вбила разом із Василем Седляром та вчителем Михайлом Бойчуком.
У 1937 році Івана Падалку військова колегія так званого верховного суду срср засудила як «учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставив за мету відторгнення України від срср та реставрацію капіталізму». У 1958-му, 1 лютого, та ж військова колегія верховного суду срср визнала, що справа Івана Падалки сфальсифікована працівниками органів нквс.
Збір урожаю зобразив і Василь Сильвестров (1888—1937) у розміщеній у третій залі картині «Шефи» (1934). Учився митець у Києві у 1905—1912 роках спочатку в художньому училищі. Трохи здобував мистецьку освіту в інших містах, але 1917 року повернувся до Києва, щоб навчатися в Українській академії мистецтв. Закінчивши, переїхав у Вінницю. Працював в училищі. 1937 року засуджений за буржуазний націоналізм. Розстріляний.
Реабілітований Вінницьким обласним судом 1988 року. «Україна молода» писала про Василя Сильвестрова у
публікації «Розстріл без права листування» ще 2010 року.
На відкритті виставки «Спецфонд. Нові дослідження» кураторка Юлія Литвинець — генеральна директорка НХМУ — розповіла, що роботи так званих «формалістів, націоналістів і ворогів народу» в Київ звозили з Одеси і Харкова, а також акумулювали з місцевих музеїв.
Тож за три роки, 1937—1939, сформувалася засекречена велика збірка мистецьких предметів, які планували знищити: більш ніж 1 тис. 747 одиниць збереження. Реальне число предметів у цьому Спецфонді було ще більшим. Під одним номером нерідко були понад десять графічних робіт чи фотографій, каже Юлія Литвинець.
Генеральна директорка НХМУ, кураторка виставки Юлія Литвинець (ліворуч) і щойно відреставрований «Ліс» Абрама Черкаського.
Мали знищити роботи Олександри Екстер, Олександра Богомазова й багатьох інших українських художників, які з причин переслідувань радянською владою є маловідомими. У Спецфонд, наприклад, потрапили всі роботи Всеволода Максимовича: «Поцілунок», «Карнавал» та «Автопортрет» 1913 року, інші.
Картини вдалося зберегти завдяки самовідданій роботі музейників, каже генеральна директорка НХМУ. За її словами, у 1930-ті роки майже половину співробітників закладу розстріляли репресивні радянські органи.
Дисонують зі знаннями про мільйони знищених голодом українців картини, які теж планували ліквідувати, — «Збирання врожаю. Комбайн на роботі» та «На погрузці хліба» 1932 року Лева Крамаренка (1888—1942).
Художник був директором Глинської керамічної школи, пізніше — керівником Межигірського художньо-керамічного технікуму, створеного на базі Межигірської фаянсової фабрики поблизу Києва.
З 1921 року викладав у Києві в Українській академії мистецтв, а в 1923 році, після перетворення академії на Київський інститут пластичних мистецтв, який у результаті об’єднання з Київським архітектурним інститутом у 1924 році й отримав назву Київський художній інститут, — став його ректором і деканом факультету.
Для реалізації де-факто окупаційною владою політики знищення української культури не мало значення те, чи зображували митці безневинний збір урожаю, хлібозаготівлю, обідній перепочинок трударів, металургів або триколор під ногами біля крейсера.
Наприклад, чому планували знищити «П’ятирічку» (1932) Оксани Павленко (1895/1896—1991)? Напевно, тому, що вона — талановита учениця Михайла Бойчука. Тільки у 2008 році було надруковано збережені художницею спогади про майстерню Михайла Бойчука — її, Оксани Павленко, і розстріляного Василя Седляра.
Із нинішнім часом перегукуються рядки:
«У той час Київ часто бував фронтом. Пам’ятаю такий випадок: у січні 1918 року, коли Київ піддавався жорстокому артилерійському обстрілу, ми писали з натури портрет. Одна з самовідданих натурниць регулярно приходила позувати, а частина найсміливіших студентів щодня працювали. Артилерійський снаряд потрапив у нижній поверх будівлі, де в цей час був розміщений госпіталь (майстерні займали другий поверх). Від сильного вибуху, що потряс всю будівлю, студенти й натурники разом з мольбертами і палітрами звалилися на підлогу...».
Цікаво розглядати у виставці картини «Доменники. Важка індустрія» (кінець 1920-х) та «Відкатник» (1927) Івана Лисенка з Харкова, народженого 1910 року. Як бачимо з дат, дуже молодий художник належав до мистецької організації АХЧУ (Асоціації художників червоної України). Ініціатива її створення виникла 1923 року.
Як всеукраїнська діяла з 1926 року. А вже у 1930-му була реорганізована у Всеукраїнську асоціацію пролетарських митців. Всі ці назви і процеси свідчать про те, що мистецтва в радянській системі невпинно вели до контролю і керованості.
А вже 1932 року єдиним дозволеним стилем у мистецтві став соціалістичний реалізм. Для багатьох художників у тогочасній Україні участь у мистецьких об’єднаннях, які назвами нині можуть дуже дратувати, стала присудом — зі звинуваченнями у формалізмі, які перетворювались на справи, вироки, розстріли.
Забороняли зовсім безневинні роботи — як «Вірочка. Портрет В. Ю. Лимаренко» (1926) Віктора Пальмова (1888—1929). У 1939 році цю картину відправили до засекреченого спецфонду, щоб знищити.
Тиха протидія музейних співробітників злочинним радянським наказам і зосередження на викликах нацистської війни зберегли цей портрет. У 1956 році, однак, на нього навісили ярлик «твір без особливої художньої вартості».
Добре, що минула пора радянсько-партійних «іскуствовєдов» і «Вірочку» належно оцінили без ідеологічних маніпуляцій.
Команда проєкту.
Фото надані музеєм.
Частині художників вдалося уникнути радянської розправи, бо встигли емігрувати. Скажімо, Святослав Гординський (1906—1993), який у 1927-му закінчив Мистецьку школу Олекси Новаківського у Львові; відвідував Берлінську академію мистецтв; у Парижі навчався в академії Жульєна і Модерній академії Фернана Леже.
У виставці бачимо його картину «Міст на Сені» (1929). У часи Другої світової війни художник видав енциклопедичний довідник про близько 400 українських митців. У 1944 році емігрував спочатку в Німеччину, а потім у США.
Творчість Давида Бурлюка (1882—1967), якого називають батьком українського футуризму, представлена картиною «На пристані» (1927). Художник емігрував спочатку в Японію, потім переїхав у США.
Перша виставка, присвячена роботам зі спецфонду, в НХМУ відбулася ще у 1998 році; наступні — у 2015-му та 2016 р. Однак є у проєкті «Спецфонд. Нові дослідження» картини, які за багато десятиліть показують уперше.
Лише цього року були розгорнуті та відреставровані дві масштабні роботи Абрама Черкаського, які понад 80 років пролежали намотаними на вали: «Ліс» та «Робітники», а також «Праля» Олександра Лісовського.
Виставка «Спецфонд. Нові дослідження» триватиме до кінця літа. Ми повертаємо імена й твори в контекст українського мистецтва — не як сенсацію, а як невід’ємну частину нашої культурної спадщини, підкреслюють у Національному художньому музеї України. Партнер проєкту — Національний центр Олександра Довженка.
