«Якщо в мене будуть діти, то не знатимуть мови агресора». Досвід колись російськомовної львів'янки

Я народилася в російськомовній родині. Мама — львів’янка, тато — із Закарпаття.

 

Мама говорила російською мовою тому, що її батько (мій дідусь) був російськомовним.

 

Його батьки — росіяни, яких у 1950-х роках переселили до Львова.

 

Іронічно, що проживали вони на вулиці, яка зараз називається на честь Степана Бандери.

 

Мій дідо вчився в російськомовній школі й узагалі не знав української. Моя бабуся знала українську мову, бо її матір була з Вінниці, а тато з Житомирщини. Проте в родині вони теж розмовляли російською.

 

Моя матір і тітка теж виховувалися по-російському. Мій тато розмовляв діалектом, а у Львові вже почав говорити літературною українською.

 

Коли запитувала маму, чому ви з татом спілкувались російською, то мама відповідала: «Так було престижніше. У нас усі говорили російською, зокрема моє оточення».

 

«Але ж ти розповідала, що соромилася нею говорити в університеті і приховувала це?». «У стінах університету — так. Поза межами — була російська».

 

Так я відчула першу різницю наших ментальностей. Я росла на початку 2000-х, і коли до мене інші діти говорили українською, я переходила на українську. Але тільки після того, як я почала її вчити. Це був десь другий клас. До того мене української мови не вчили.

 

Правда, батьки відправили мене в українськомовний садочок та школу, думаючи, що саме там я вивчу мову. У них також була така думка, мовляв, навіщо мені вчитися в російськомовній школі, коли я і так цією мовою говорю вдома. Нехай знає українську.

 

У мене були труднощі з тим, що я не знала української мови і не завжди розуміла однокласників. Розмовляла до другого класу я російською, і відповідно в мене було мало друзів, бо мене мало хто розумів.

 

Моя перша вчителька була сусідкою моєї бабусі. Коли ми зустрічалися поза межами школи, вчителька переходила на російську мову. Пригадую момент: якось я йшла після уроків з нею в напрямку наших домівок, і вона одразу: «Ну что, Инна, когда математику учить будешь?».

 

Влітку після першого класу, як я навчилась читати, батьки мені давали завдання — читати щодня по 10-20 сторінок. Я була не проти, бо любила читати, тим паче, що це були енциклопедії про тварин, особливо улюблені.

 

Книжки були українською — мені батьки купували тільки українськомовні книжки. І, що найцікавіше, я все прекрасно розуміла.

 

Тим часом бабуся мені постачала російськомовні книжки, і вони в мене переважно були недочитаними. Я вміла читати по-російськи, але це було ніби щось не те. Читалося важче, я не розуміла багато слів, і відповідно губився сенс змісту книжки.

 

З початку другого класу, коли я вже була непогано начитана як на той вік, вже вирішила переходити до практики. Утім зізнаюся: спочатку я англійською розмовляла краще, ніж українською.

 

А потім щоразу, коли чула незнайоме українське слово, цікавилася його значенням. Запитувала в усіх — і в батьків, і в учителів, і в однокласників. Тож з кожним роком моя українська мова ставала досконалішою, хоча я часто говорила суржиком.

 

У 2014-му перейшла в нову школу. Коли там чули, якою мовою зі мною говорить мама, або те, як я інколи розмовляю суржиком, до мене виникало багато запитань.

 

Ще в попередній школі, як почалися відомі події на Донбасі, всі різко згадали, що у першому класі я розмовляла російською. Тоді отримала величезну хвилю булінгу.

 

Тому коли я переходила в нову школу, то одразу попросила рідних і знайомих, щоб коло школи чи в присутності однокласників та вчителів зі мною говорили лише українською.

 

На літніх канікулах я щороку їздила до Одеси. Там почувалася добре. І в моменти, коли у Львові до мене чіплялися, дуже шкодувала, чому я не народилася в Одесі. Там мене б усі розуміли.

 

Але думала: лелека недарма мене заніс у львівський пологовий будинок, правда? Мабуть, мені дано випробування ще з дитинства.

 

...Коли у школі на зарубіжній літературі вчили російських класиків і нам задавали вчити вірші, то я завжди декламувала їх мовою оригіналу. Вважала, що це мій зірковий час «випендритись». Але я ж була не дурна: коли ми вчили твори англійських письменників чи німецьких, теж декламувала їх мовами оригіналу. І це було не задля оцінки.

 

У 2020-му почала готуватися до ЗНО з історії України. Одразу мені стало соромно... Коли про репресії, депортації, голодомори дізналася глибше та детальніше, — зрозуміла, скільки ж пережив наш народ.

 

Україну загарбували, розділяли, українців знищували тому, що вони українці та хотіли бути вільними. Під гаслами братерства, інтернаціоналізму — асимілювали. І нині так званий «московський брат» тероризує, вбиває, грабує, знищує все українське. І як я після цього можу говорити російською мовою?!

 

Річ у тому, що коли ти дитина, то не дуже багато залежить від тебе. Ти — підростаючий організм, який лише вчиться. Яка наука — такі знання. Мовне питання у мої дитячі роки не так підіймалося, як зараз. Історію ще вчили за радянсько-російськими підручниками.

 

До 2014 року я любила російські мультики, музику і взагалі вважала, що москалі нам брати. Після ситуації на Донбасі моє, ще дитяче, мислення змінилося.

 

Але, оскільки мені не вистачало нашого українського контенту, споживала російський. Так, я дивилася російських блогерів на ютубі, та й наших українських також, але вони всі тоді працювали на москву. Хоча ще тоді мені це було неприємно, не подобалось.

 

Але я нікуди не могла подітися, все моє оточення також стежило за ними у соцмережах. І насправді не з усіма моя думка сходилася. Мої однокласники, що з українськомовних сімей, спеціально могли вчитися говорити російською мовою і вчили російські пісеньки напам’ять. А коли питали мене: «Почему ты не підспівуєш?», то я так і казала: «Бо ви лайно слухаєте, товариство».

 

Якщо говорити про гріх українського народу, то не лише стосовно мови. Про інфопростір, культуру загалом. Хоча насправді мова є одним із головних чинників. Адже зазвичай мовою, якою ми спілкуємося з дитинства, ми нею ж і думаємо.

 

І якщо роздумувати різними мовами, хід думок та сенси дуже часто відрізняються. Відповідно — різне мислення. Ці чинники теж відіграють  величезну роль, але, умовно кажучи, якщо людина дуб дубом — вона ніколи не змінить позицію.

 

Я спілкувалася більшу частину мого короткого життя (мені ж лише 20) у родині російською, але тепер хто я? Хіба загрожую державі? Хіба я просуваю російське? Ні. І не буду. Ніколи!

 

Якщо в мене будуть діти, то не знатимуть мови агресора. Взагалі. Навіть мій собака буде навчений команд українською. Наскільки відомо, тварини орієнтуються насамперед на інтонацію. «Сидіти», «іди до мене» — може звучати схоже.

 

Але погодьтеся: «чекай» і «ждать» — це вже різні сенси. І люди теж можуть чогось не зрозуміти. Тільки питання в тому, хто такі люди і хто такі тварини. Собака не може мати позиції, на відміну від людини. Але деякі люди вважають, що, власне, їм позиція теж не потрібна, мовляв, «какая разница, на каком язике гаварить».

 

Україна зараз — на етапі шаленої зміни інфопростору, ставлення до мови та культури. Як на мене, то лише в кращий бік, але, звичайно, є над чим працювати. Російський інфопростір з України доведеться ще «виштовхувати» роками, якщо не десятиліттями чи століттями. Це дуже довгий процес. Це наша історія.

 

Ми вивчаємо минуле та інколи думаємо: «Ой, та там якась війна була лише 5 років». Лише? А зараз нам як? Вже четвертий рік триває повномасштабна, геноцидна, терористична російська війна проти нашої України, а загалом уже 12-й рік війни! Упродовж цього часу сталося багато змін у нашій ментальності та культурі. Хто читає ці рядки, то згадайте свій морально-психологічний стан.

 

Не здаваймося! Продовжуймо наполегливо утверджувати нашу національну українськість! 

 

Інна СТАРОСТА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка