Дарував світу українську пісню. До 100-річчя Дмитра Гнатюка — видатного оперного співака, режисера і громадського діяча

Народився Дмитро Михайлович 100 років тому на Буковині, в мальовничому краї, що дав Батьківщині багатьох знаменитих людей.

 

Входить до числа найвідоміших уродженців «краю Черемоша й Прута», які в другій половині ХХ століття талантами, вірою і правдою незрадливо служили Україні, серед них кіноактор Іван Миколайчук, композитор Володимир Івасюк і співак Назарій Яремчук.

 

Дмитро Гнатюк (1925—2016) народився у багатодітній українській селянській родині. Його батьки були людьми поважними, працьовитими й патріотичними.

 

Буковина, давня українська земля, мала складну історію. Упродовж кількох століть була політично відірвана від основного масиву української національної території.

 

Але буковинці, перебуваючи під іноземним пануванням, зокрема турецьким та австро-угорським, не втратили національного єства, рідної мови, культури, українського духу.

 

Завжди відчували себе невід’ємною складовою частиною великого українського народу. Переможці Першої світової війни у 1918 році передали Буковину Румунії.

 

Оскільки окупаційна влада заборонила українцям навчатися рідною мовою, початкову освіту малий Дмитро здобув у школі з румунською мовою викладання. З 1940 року край у статусі області ввійшов до складу урср.

 

Любов до музики і співу пробудилася у Дмитра Гнатюка в ранньому дитинстві. Тому з восьми років — на радість батькам — він співав у церковному хорі. 

 

Під час Другої світової війни мобілізований до червоної армії дев’ятнадцятирічний Дмитро потрапив під бомбардування й ледь не загинув. Із семи бійців, що перебували в окопі, живим залишився він один.

 

Після лікування від контузії його послали до Сибіру працювати на танковому заводі. За спогадами артиста, можливо, внаслідок нервового потрясіння, отриманого під час війни, відбулася мутація голосу. І Дмитро заспівав. 

 

З ініціативи молодого українця, який мав потяг до музики, знав ноти й партитуру, володів гарним і сильним голосом, на підприємстві був організований хор. 

 

Завдяки Дмитрові багато робітників відкрили в собі талант до співу. У вільний від роботи час вони проводили репетиції. Незважаючи на важку працю й мізерну платню, у святкові дні напівголодні учасники хору виступали з концертами.

 

Часто самодіяльні артисти гастролювали містами й селами. Слухачі сприймали заводських аматорів як відомих артистів. Адже співаки несли високу культуру місцевому сибірському населенню, яке — крім важкої праці, алкоголю, насильства, бійок, війни, репресій і щоденного повсюдного бруду — нічого доброго в короткому житті не бачило.

Згодом Дмитро повернувся на Батьківщину і завдяки непересічним вокальним даним вступив до Київської консерваторії. Великий талант студента відразу помітили викладачі, відомі діячі української культури й чиновники профільного міністерства.

 

Тому 1949 року (тоді влада відзначала 70-річчя диктатора Сталіна) Дмитро Гнатюк у числі багатьох українських артистів брав участь у святковому концерті, який помпезно відбувся в москві.

 

Могутнім баритоном і природженим артистизмом нікому не відомий співак з України зачарував усіх присутніх у величезному кремлівському залі. В тому числі найвищих керівників більшовицької держави.

 

За спогадами Дмитра Гнатюка, під час виконання пісні «Дивлюсь я на небо» його охопило велике почуття любові до Батьківщини і жаль до її безталанної долі. Дмитро не стримав емоцій, з його очей полилися сльози.

 

Адже після руйнівної війни, в 1947—1949 роках, Україна переживала третій Голодомор з часу встановлення московсько-комуністичної диктатури. У ті роки від виснаження, голоду і хвороб померли тисячі людей, у тому числі багато дітей.

 

Сталінсько-більшовицька влада тим часом вигрібала з України збіжжя, здобуте важкою, дармовою працею закріпачених колгоспників. Й ешелонами вивозила його не тільки до ненажерливої московії, а й до окупованих кремлем країн Східної Європи. Щоб таким чином допомогла тамтешнім «братнім» компартіям встановити і зміцнити однопартійну диктаторську владу.

 

Чуттєво-душевний спів і невичерпно-потужна, незборима харизма молодого артиста сильно, магнетично подіяли на емоції присутніх у залі, в тому числі на владну верхівку. Після завершення виступу величезний зал вибухнув гучними аплодисментами.

 

Захоплені обличчя слухачів (навіть тих, хто не розумів української мови), свідчили про визнання потужного таланту молодого українця, а також про щиру, непідробну вдячність за його великий артистизм і справжнє високе мистецтво.

 

На бенкеті, який відбувся в кремлі після концерту, хтось з урядовців повідомив керівнику української делегації про намір «вождя» дати Дмитрові звання народного артиста срср.

 

Але міністр культури урср відповів: «Нє положено!» — і додав, що талановитий співак не відповідає більшості критеріїв для нагородження, оскільки наразі є студентом другого курсу консерваторії.

 

Тоді влада жодного звання Дмитрові не дала. Зате в інший спосіб оцінила його спів. У купе вагона, яким він повертався до Києва, кремезні чоловіки принесли дві важкі валізи. В них були дефіцитні й дуже дорогі продукти.

 

Практично недоступні в ті часи звичайним громадянам більшовицької держави, яку після руйнівної війни і внаслідок несприятливих погодних умов спіткав великий голод. Частиною привезеного з москви продовольства Дмитро щедро поділився з однокурсниками. Дещо передав у рідне село батькам, братам і сестрам.

Після закінчення у 1951 році Київської державної консерваторії Дмитрові Гнатюку неодноразово пропонували переїхати до московії і за велику винагороду співати в тамтешніх столичних театрах.

 

Також надходили пропозиції з інших країн. Його кликали до Італії, Іспанії, Франції, Австралії, Канади, США, Японії, Португалії, Німеччини й низки інших країн, де він міг би заробляти великі гроші. Але Дмитро щоразу відмовлявся від звабливих пропозицій.

 

Хоча в репертуарі артиста було понад 200 творів національної та світової класики, а також українські народні пісні. Як справжній патріот, Дмитро Михайлович не міг без України ні жити, ні співати, ні творити. Таким було життєве кредо видатного митця!

 

Український народ дуже любив творчість видатного співака. Слухачі поважали його за скромність, інтелігентність і високу культуру. Влада теж не оминала увагою артиста. Дмитро Гнатюк заслужено отримав низку високих державних нагород.

 

У часи Незалежної України став кавалером ордена Ярослава Мудрого трьох ступенів, у 2005 році отримав звання Героя України. Тричі був депутатом вс срср, у 1998—2002 роках — депутатом ВР України 3-го скликання.

 

На запитання про складові його творчих успіхів Дмитро Михайлович відповідав: «Якщо у вас нема волі, один талант не витягне людини. Є воля — є мета. Я... відчував свою місію — нести у світ нашу українську пісню».

На завершення поділюся деякими особистими враженнями. Вперше зблизька побачив і почув Дмитра Михайловича — як громадянина й митця — під час його праці народним депутатом України у 1998—2002 рр.

 

Якось у ВР виникла колотнеча. «Донецькі» й комуністи накинулися на депутатів з демократичних фракцій. Декотрі забіяки з числа антиукраїнських нардепів, демонструючи низьку освіченість і безкультур’я, спровокували в сесійному залі сутичку.

 

Ображали і принижували демократів. Від штовханини перейшли до бійки. У кількох донецьких були розбиті носи, порвані і закривавлені сорочки. Тодішній голова ВР ні проханнями, ні погрозами не міг навести в залі ладу. 

 

У цей момент до трибуни з мікрофоном підійшов Дмитро Гнатюк і заспівав «Пісню про Україну» (автори — поет Дмитро Павличко та композитор Олександр Білаш). У ній були емоційно сильні слова: «Україно, моя Україно, я для тебе на світі живу!».

 

Завдяки моральній підтримці співака демократи миттєво припинили сутичку. Кілька регіоналів і комуністів були викинуті чи самі ганебно втекли із зали, витираючи рукавами кров із роз’юшених носів.

 

Один із побитих «донєцкіх», втікаючи від ударів, на ходу брутально лаяв «бандерівця» Гнатюка за те, що той «націоналістичною» піснею зупинив бійку. Покидьки не усвідомлювали, що великий артист могутнім голосом припинив ганебну подію в українському парламенті.

 

Друга пам’ятна подія така. Навесні 2012 року як член Фонду сприяння розвитку української культури разом з хором ім. Г. Верьовки побував на батьківщині Тараса Шевченка. З нами їздив Дмитро Гнатюк. Великий Будинок культури села Шевченкове був переповнений. Очевидно, до його мешканців нечасто приїжджали столичні артисти. 

 

Після концерту ми пішли до садиби-музею Тараса Шевченка. Всіх нас — мешканців села і прибулих з Києва гостей — найбільше вразив спів артистів біля могили Тарасової матері. Вона похована не на сільському кладовищі, а в саду, неподалік хати, в якій народився поет.

 

Біля могили людини, яка дала Україні Великого поета і борця за народну волю, Дмитро Гнатюк і частина молодих артисток без жодного музичного супроводу (очевидно, співали не тільки для слухачів і глядачів, а передусім для власних патріотичних душ) дуже натхненно і проникливо виконали кілька відомих українських ліричних пісень, присвячених матерям.

 

Для більшості з нас то було неймовірне видовище, доти ніколи не бачене. На очах у присутніх мимоволі виступили щирі сльози. Ми пригадували рядки Тарасових поезій про гірку долю його нещасної матері. А також подумки зверталися до наших матерів і проймалися великим бажанням творити для них добро.

 

Того пам’ятного дня ми вкотре пересвідчилися, наскільки велику силу й могутню владу має над людськими душами справжнє мистецтво, а також його геніальні творці і видатні діячі нашої культури. Наскільки потужну енергію містить українська пісня, особливо у виконанні знаменитих артистів, до числа яких належав незабутній Дмитро Гнатюк.