Мілітаризм і демократія. Націєтворчий фактор війни в українському контексті

Два нові сюжети про співіснування політиків і військових добряче вразили суспільство.

 

Першу історію розповів після довгих місяців мовчання генерал Кривонос.

 

Ідеться про інтерв’ю на YouTube-каналі Борислава Берези (2025 рік), де генерал описав інцидент, коли спецназ СБУ намагався штурмувати приміщення в центрі Києва, де перебував Залужний разом із представниками Генштабу та офіцерами НАТО.

 

За його словами, на захист Залужного прибув військовий спецназ, а сам Залужний вийшов до СБУшників, що запобігло кровопролиттю.

 

Кривонос стверджує, що знає спецназівців, які брали участь у захисті, і що інформація про цей інцидент потрапила до звітів НАТО. Кривонос згадує, що згодом представники СБУ телефонували Залужному з вибаченнями, пояснюючи, що «він усе не так зрозумів». 

 

Другий інцидент трапився також із головкомом Залужним, але вже на Мелітопольському напрямку. Стаття в New York Times вказує на проблеми з українським контрнаступом у напрямку Мелітополя та розподілом сил між цим напрямком і Бахмутом.

 

По суті, з подачі Зеленського, котрий втрутився в операцію особисто, була спроба замилити саме помилку політичного керівництва з відмовою від додаткової мобілізації, що призвело до оголення фронту під Бахмутом.

 

На думку журналістів, рішення розтягнути ударне угруповання могло послабити ефективність наступу, що викликає питання про пряме втручання політичного керівництва, зокрема Зеленського, у справи військових.

 

У демократичному суспільстві стратегічні військові рішення зазвичай залишаються в компетенції професійного військового командування, щоб уникнути політичного тиску, який може зашкодити оперативній ефективності.

 

Зрозуміло, війна — це не лише суто військовий процес, а й політична боротьба, особливо для України, яка захищає своє існування як держави.

 

Рішення про розподіл сил могли бути продиктовані ширшими стратегічними чи політичними міркуваннями: наприклад, необхідністю утримувати кілька фронтів, підтримувати бойовий дух населення чи демонструвати активність для міжнародних партнерів.

 

Хоча розтягування ресурсів і могло виявитися помилкою з тактичної точки зору, але в уяві українців ці дії сприймаються не як робота на перемогу країни, а як ослаблення війська як потенційно політичного організму.

 

Йдеться не про Сирського проти Залужного, йдеться про Зеленського проти Сирського і Залужного. Неуспіх наступу на півдні, а тоді пропагандисти Банкової з кожної праски кричали про контрнаступ, — прямий результат втручання Зеленського. Але це втручання підпадає під імунітет війни.

 

Найперші історичні асоціаціі, які виникають у зв’язку з подібними інцидентами, — це, напевне, історія полковника Болбочана і Петлюри. І Зеленський не Петлюра, і Залужний не Болбочан.

 

І хоч би скільки тужилися Зеленський і його політична вертикаль, вони у порівнянні з військовим командуваням в очах активних громадян виглядають, швидше, як зграя волюнтаристів, що перешкоджає війську боронити країну.

 

До згаданих спроб арештувати чи вбити головкома Залужного історія скоро додасть іще кілька страшних сюжетів. Тож обставини нинішні дещо інші, адже Петлюра до останнього подиху боровся за незалежність України, а Зеленський бореться за владу.

 

Лукашенко — його модель, і саме під цю модель він отримав тотальну підтримку кремля в боротьбі з Порошенком. Ця обставина змушує замислюватися над тим сценарієм, який прописує роль і місце мілітаризму в подальшому «нацбілдінгу». Тобто націєтворчому процесі.

 

Сучасна Україна, перебуваючи в стані війни з росією з 2014 року, є унікальним прикладом того, як мілітаризм і демократія можуть співіснувати та впливати на формування національної ідентичності.

 

Війна стала не лише викликом для державності, а й потужним каталізатором націєтворення, зміцнюючи єдність суспільства та надаючи військовим особливу роль у формуванні сучасної нації.

 

Тож, спираючись на ідеї західних мислителів — Самуеля Гантінгтона, Морріса Яновіца, Чарльза Тіллі, Ендрю Басевича та Збігнєва Бжезінського, мусимо фіксувати, як війна впливає на українські реалії, зокрема через призму ролі військових у створенні нової еліти, що може замінити пострадянські та олігархічні структури.

 

Чарльз Тіллі, батько сучасної соціології, у своїй праці Coercion, Capital, and European States (1990) стверджував: «War made the state, and the state made war» («Війна створила державу, а держава створила війну»).

 

За його теорією, війни є ключовим фактором формування сучасних національних держав, оскільки вони змушують суспільства мобілізувати ресурси, централізувати владу та консолідувати ідентичність.

 

Для України ця ідея є надзвичайно актуальною. Конфлікт із росією прискорив процеси реформування армії, зміцнення державних інститутів і формування спільного національного наративу, що об’єднує різні регіони країни.

 

Самуель Гантінгтон у книзі The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order (1996) наголошував, що у пострадянському світі конфлікти визначатимуться культурними та цивілізаційними відмінностями.

 

Україна, розташована на межі між західною та східною цивілізаціями, стала ареною такого зіткнення. Війна з росією підкреслила прагнення українців до європейської ідентичності, протиставляючи її російському імперському проєкту.

 

У своїй іншій роботі, The Soldier and the State (1957), Гантінгтон також аналізував цивільно-військові відносини, зазначаючи, що сильна армія може бути основою стабільності, але потребує чіткого демократичного контролю.

 

Тому, по суті, для українських реалій роль і місце нинішніх військових у фіксуванні України в європейському цивілізаційному просторі цілком зрозуміле. Бо стійкість військових дозволила українській культурі посилити впізнаваність України у світі.

 

Важлива саме місія військових як адептів конвенційної війни, особливо людяне ставлення як до полонених, так і до мирних людей на російській території.

 

Але військо як осердя технологій не просто притягує високоосвічених людей у свої лави, а ще й саме вибудовує внутрішні регламенти, які базуються на гідності людини. По суті, новий військовий етикет. Модернізація озброєнь як прообраз модернізації суспільства.

 

Морріс Яновіц у праці The Professional Soldier (1960) доводив, що військові можуть відігравати позитивну роль у модернізації суспільства. Він бачив армію як інститут, що культивує дисципліну, професіоналізм і національні цінності.

 

В українському контексті це особливо помітно: військові, які раніше асоціювалися з пострадянською спадщиною, трансформувалися в символ національного відродження, стаючи прикладом для суспільства та потенційною новою елітою. Важливим тут є баланс. Адже нинішня роль військових є своєрідною компенсацією за роки принижень армії в попередні десятиліття. Але в тій армії було занадто багато рудиментів «совка».

 

Як нагадування про раціональний баланс мілітаризму та демократії може бути книга Ендрю Басевича The New American Militarism (2005), тут автор критикує надмірний вплив військових на суспільство, стверджуючи, що мілітаризм може підірвати демократію, якщо цивільний контроль послаблюється.

 

Для України його ідеї слугують пересторогою: хоча війна зміцнює роль армії, важливо уникнути ситуації, коли військові еліти почнуть домінувати над цивільними інститутами, загрожуючи демократичним принципам.

 

Але цей баланс не повинен применшувати роль України як глобального гравця, і тому згадаймо Збігнєва Бжезінського, котрий у своїй праці The Grand Chessboard (1997) писав: «Без України росія перестає бути імперією». Тож стратегічна важливість України для балансу сил у Євразії без високого рівня мілітарності навряд чи можлива.

 

Стає знову актуальним питання про ізраїльську модель. Вона точно не застаріє в найближчі років п’ятдесят. Хоча історія ще може піднести такий смертельний кидок недогнилої імперії, що Україні доведеться створювати власну традицію перетікання військовиків у політику.

 

Військові, волонтери та громадянське суспільство стали рушіями цього процесу, що відповідає тезі Тіллі про війну як фактор державотворення.

 

Українська армія, реформована за останні роки, перетворилася з пострадянської структури на сучасну силу, що базується на професіоналізмі та патріотизмі. Це змінило її суспільне сприйняття: військові стали символами національної гордості, а герої війни — такі, як загиблі бійці АТО/ООС чи захисники «Азовсталі» ,— увійшли до національного пантеону.

 

Цей процес нагадує ідеї Яновіца про армію як агента модернізації, адже військові не лише захищають країну, а й задають нові стандарти для суспільства.

 

Одним із ключових наслідків війни є можливість формування нової еліти, яка замінить пострадянські та олігархічні структури. У пострадянській Україні влада часто концентрувалася в руках колишніх комуністичних функціонерів і олігархів, які збагатилися під час приватизації 1990-х.

 

Ця еліта асоціюється з корупцією та відірваністю від національних інтересів. Зеленський якраз є еталонною ілюстрацією цієї тези. Натомість військові, які довели свою відданість країні на полі бою, можуть стати основою нової еліти, що спирається на заслуги, жертовність та патріотизм.

 

Прикладом цього є активна участь ветеранів у політичному житті, адже військові еліти мають потенціал стати більш меритократичними та орієнтованими на національні інтереси, що контрастує з олігархічною моделлю.

 

Однак, як застерігає Басевич, існує ризик надмірного мілітаризму. У контексті тривалої війни військові можуть набути такого авторитету, що цивільні інститути опиняться під загрозою.

 

В Україні, де демократія ще зміцнюється, це вимагає особливої уваги до збереження балансу між військовою силою та цивільним контролем. Це якраз той навіс Європейського Союзу, котрий менш мілітаризовані країни створюватимуть заради тиску на Україну.

 

І тут також про те, яким кривавим буде завершення війни і чи не утвориться в ЄС клуб мілітаріїв, котрий змінить усі існуючі баланси. Адже ЄС не просто починає захищатися без опертя на США, а ще й має проєктувати силу на Азію, Близький Схід і північ Африки.

 

Війна в Україні стала потужним націєтворчим фактором, зміцнюючи національну ідентичність і надаючи військовим центральну роль у формуванні сучасної нації.

 

Спираючись на ідеї Тіллі, Гантінгтона, Яновіца, Басевича та Бжезінського, можна стверджувати, що мілітаризм, попри свої ризики, сприяє створенню нової еліти, яка може замінити пострадянські та олігархічні структури.

 

Військові як носії патріотизму та професіоналізму стають символами нової України. Проте для збереження демократії необхідно забезпечити цивільний контроль і уникнути авторитарних тенденцій.

 

Україні належить пройти цей шлях, балансуючи між мілітаризмом і демократією, щоб вийти з війни не лише переможцем, а й сучасною консолідованою нацією. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО