Після фронту — у владу? Місце і місія Збройних сил України по війні

Чим нервозніше оточення Зеленського реагує на некомфортних для себе військовиків, тим у народу більший запит на Піночета.

 

Скільки не говори, що ТЦК — це і є піночетівські дії нинішньої влади, віри в те, що фронтовики у політиці не завжди добре, в українців особливо нема.

 

Навіть навпаки: чи то совкова матриця працює для людей 60+, чи то звичайне бажання віддячити військовим за захист країни?

 

Адже люди у військових бачать для себе єдину дієву альтернативу політиці Зеленського, але іншої політики поза Зеленським вони не бачать.

 

Скільки б Порошенко не робив важливих кроків, нація залишається невдячною.

 

Перетермінування Зеленського на посаді, узурпація влади та низька ефективність управлінців, кричуще мародерство вищих посадовців створює особливий запит на альтернативу Зеленському саме із середовища військовиків.

 

Посол Залужний є частиною команди Зеленського, чи генерал Буданов, але навіть вони багатьма сприймаються як альтернатива.

 

Тут варто зважити на особливого подразника — Єрмака. Якщо його говірким ротом була раніше Безугла, то тепер усе більше випливає безпосередня роль самого Єрмака, а після відверто знущальних судилищ над генералами і полковниками (вибіркове правосуддя — наше все!) стає зрозуміло, що Банкова, схоже, відмовляється будувати власний політичний проєкт із військовиків.

 

І тут має йтися не про персональну долю того чи іншого яскравого генерала чи полковника, а про особливу місію війська, про корпоративний інтерес військовиків.

 

Модель, за якою буде завершено війну, і спричинить безпосереднє перетворення військової корпорації на різного формату політичного гравця. І тут залежить, як поведуться військові окремо, військово-промисловий комплекс окремо, чи все ж доречніше їм буде діяти як єдиному організмові.

 

Бо все це дуже взаємопов’язані речі, адже, як тільки політики почнуть тихо сповзати від соціальних зобов’язань держави перед ветеранами, виникне запит на корпоративні фінанси задля підтримки ветеранів і сімей загиблих військових. 

 

Підстав для швидкої демілітаризації по війні все менше, сценарій оптимальний: як мінімум консервує суспільну вагу війська і нарощує політичну складову в його функціоналі.

 

Війна закінчується частковим компромісом: Україна повертає більшу частину територій, але статус Криму та окремих районів Донбасу заморожується.

 

Захід продовжує підтримку, Україна отримує гарантії безпеки, але без негайного вступу до НАТО. Економіка поступово відновлюється, але не відбувається масштабної демілітаризації, а зміцнення оборони передбачає створення величезного ВПК, адже росія зберігає агресивні наміри, але через внутрішні проблеми та санкції втрачає можливість вести великі війни в майбутньому.

 

ВПК без кооперації з військом не може ефективно просувати свою продукцію, військо без ВПК не може залучати найкращих фахівців для своїх потреб. Адже військо майбутнього — інженерне, офіцерське.

 

Високотехнологічна армія потребуватиме ледь не 100% кадрів з вищою освітою. А будь-який інтелектуальний конгломерат потребує політичного представництва.

 

Фактично нам доведеться формувати мілітарно-технологічну аристократію, і це видається оптимальним сценарієм формування нової національної еліти.

 

Звичайно, що криворагульська «еліта» «95-го кварталу» розуміє свою нікчемність перед лицарством військовиків. Фраза Залужного про те, «як би там не було, але соромно вже не буде», по суті, стала квінтесенцією причетності до цієї моральної калібровки. 

 

Розглянемо варіанти, які склалися з місцем і місією Збройних сил у різних країнах після Другої світової. 

 

На той час роль армії в політичних процесах демократій суттєво варіювалася залежно від країни. Розглянемо це на прикладі США, Великої Британії, Франції, Іспанії, Чилі та Туреччини. 

У США армія завжди перебувала під суворим цивільним контролем. Її основна функція — захист країни від зовнішніх загроз, а втручання у внутрішні політичні процеси було мінімальним.

 

Під час Холодної війни військово-промисловий комплекс набув значного впливу на зовнішню політику, але це не змінило підпорядкування армії цивільній владі. 

У Великій Британії армія також була під контролем цивільної влади і не відігравала активної ролі у внутрішній політиці. Проте під час деколонізації британські війська брали участь у придушенні повстань у колоніях, що мало певні політичні наслідки для метрополії. У самій Британії армія залишалася поза політичними процесами. 

У Франції після Другої світової війни армія відіграла помітну роль, особливо під час Алжирської війни (1954—1962). Військові намагалися впливати на уряд, що спричинило кризу 1958 року.

 

Ця криза завершилася поверненням Шарля де Голля до влади та створенням П’ятої республіки. Згодом армія була підпорядкована цивільній владі, але її політичний вплив ще деякий час залишався відчутним. 

В Іспанії після громадянської війни (1936–1939) армія стала основою авторитарного режиму Франсіско Франко. Військові займали ключові посади в уряді та підтримували диктатуру.

 

Після смерті Франко в 1975 році і переходу до демократії роль армії була обмежена, а цивільний контроль над нею зміцнився. Спроба військового перевороту в 1981 році провалилася, що остаточно закріпило її підпорядкування. 

У Чилі армія стала вирішальним фактором у політичному процесі під час перевороту 1973 року, коли військові на чолі з Аугусто Піночетом скинули президента Сальвадора Альєнде.

 

Військова хунта правила країною до 1990 року, після чого Чилі повернулася до демократії. Цей приклад ілюструє, як армія може бути інструментом для встановлення авторитарного режиму. 

У Туреччині армія традиційно вважалася гарантом конституції та світського характеру держави, закладеного Мустафою Кемалем Ататюрком.

 

Військові здійснювали перевороти в 1960, 1971, 1980 та 1997 роках, коли вважали, що цивільна влада відхиляється від конституційних принципів. Після кожного перевороту влада поверталася цивільним урядам, але вплив армії залишався значним.

 

У Туреччині роль армії як гаранта конституції була юридично закріплена. Конституція надавала військовим право втручатися, якщо вони вважали, що конституційний лад перебуває під загрозою.

 

Таке повноваження виправдовувало перевороти як засіб захисту світськості та єдності держави. Наприклад, у 1980 році армія скинула уряд через політичну нестабільність і громадянські конфлікти, а згодом повернула владу цивільним структурам після стабілізації ситуації. 

Війська можуть виступати гарантом конституції, якщо їм надано відповідні юридичні повноваження, як це було в Туреччині. У такому випадку армія діє як захисник основних принципів держави, наприклад, світськості чи територіальної цілісності.

 

Проте це суперечлива практика, оскільки таке втручання може підривати демократичні процеси і слугувати виправданням для авторитарних дій. У стабільних демократіях, таких як США чи Велика Британія, армія не має таких функцій і її втручання в політику вважається неприпустимим.

 

Окрема тема — Ізраїль. І нам доведеться багато чого копіювати саме з ізраїльського досвіду, адже сподіватися на демонтаж путінізму навряд чи варто, а росія і без путіна матиме достатній потенціал агресивності.

 

Тому саме ізраїльский досвід нам найзрозуміліший, оскільки в українців особисті контакти з громадянами Ізраїлю досить інтенсивні, а українські євреї боронять Україну не менше, ніж Ізраїль.

 

Модель Ізраїлю може бути корисною для України в умовах тривалого конфлікту з росією, але її не можна просто скопіювати. Ізраїльська самодостатність у ВПК, висока мобілізація суспільства та баланс між військовими і цивільними інститутами є цінними уроками.

 

Однак Україна має свої особливості — залежність від західної підтримки, потребу у відновленні економіки та слабші демократичні інститути. Тому доцільно взяти ізраїльську модель як джерело натхнення, адаптувавши її до українських реалій. 

 

Ключові кроки для України:

- Розвиток ВПК через інновації та міжнародну співпрацю. 

- Розгляд обов’язкової військової підготовки з урахуванням соціальних факторів. 

- Зміцнення цивільного контролю над армією для збереження демократії. 

 

Таким чином, модель Ізраїлю підходить Україні лише частково і потребує створення власної стратегії, що враховує її унікальні виклики та можливості. А стратегія повинна базуватися на розумінні комплексу завдань, які політична влада спроможна буде реалізувати по війні.

 

Американський досвід показує, що ветерани недовго затримуються в політиці. Так було й в Україні в часи Порошенка. Зеленський після обрання так спішив демілітаризувати країну, що тепер ніякому новому лідерові життя не подарує такого шансу.

 

Шансом може бути широке залучення ветеранів хіба у миротворчі сили ООН або у міжнародні приватні військові компанії. Саме українське суспільство, травмоване війною, вбачатиме у військових фактор стабільності, тому перше повоєнне скликання ВРУ буде більш як на половину скликане військовиками, — і жінками також. 

 

Участь військових у політиці залежить від економічної моделі: у державному капіталізмі вона вища через зв’язок із ВПК, у багатоукладній чи дрібнобуржуазній — нижча. Федеральна система сприяє цивільному контролю.

 

Чи не доведеться нам для відновлення територіальної цілісності піти на часткову федералізацію? У повоєнній Україні ВПК може бути ключовим, але його роль потребує балансу.

 

Зрощення армії та ВПК можливе, але ризиковане. Конфлікт армії і спецслужб, а також криміналізація ветеранів — серйозні виклики, які можна подолати через цивільний контроль, чіткий розподіл функцій і соціальні програми.

 

У будь-якому випадку нам треба готуватися до мілітаризаціі політичного життя. Тут сама нинішня влада, розігравши дурацьку історію із законопроєктом про застосування вогнепальної зброї проти мітингувальників, сама спровокувала ситуацію, від якої нинішнім громадянам зі зброєю в руках сама думка про дурнів у владі стала поштовхом до політизації.

 

Мирний протестувальник безальтернативно бачитиме у військовикові захисника від дій жандармерії, котра у нас зветься Національною гвардією. 

 

Війна ще внесе свої корективи, але до чого варто вже готуватися? Суспільство часто довіряє військовим після конфліктів, що сприяє їхньому представництву у владі.

 

В Ізраїлі 20-30% депутатів Кнесету — ветерани, що відображає високий рівень мобілізації. У США після Другої світової війни в 1950—1960-х роках до 50% конгресменів були ветеранами.

 

Якщо війна мобілізує велику кількість людей, а запит на справедливість асоціюється з військовими, їх частка в парламенті може сягнути 50% або навіть 80%. Це може стабілізувати ситуацію, але також несе ризик мілітаризації політики. Все ж мілітаризація політики не буде найбільшим злом, адже ті, хто зі зброєю в руках захистив країну, знає справжню ціну мирові.

 

А тепер про партії для військових. На сьогодні найбільше депутатів усіх рівнів, колишніх і чинних, мають «Європейська Солідарність» і «Свобода». Наскільки фронтовики оновлять ці партії і чи не кинеться виборець шукати щось нове? На судах над офіцерами і генералами також представлена переважно «Європейська Солідарність».

 

Вже зараз соціологи моделюють варіанти партії Залужного, партії Буданова, волонтерсько-мілітарний проєкт. Але визначальним фактором стане саме завершення війни, більш травматичний фінал і більш драматичний може спричинити перетворення виборів на громадянський конфлікт.

 

У будь-якому випадку Україну після Зеленського доведеться перезасновувати, і тому бажано мати конституційну більшість, і бажано, щоб коаліційну. Після феномену монобільшості «Слуги» навряд чи суспільство готове на новий невдалий досвід. 

 

Володимир ЦИБУЛЬКО