Поговорив із Людмилою Пасічник, матір’ю безвісти зниклого сина.
У її словах уже два роки живе надія, яку не під силу зрозуміти кожному пересічному.
Та чим довше триває війна, тим більше людей примусово випробовують її на собі. На перший погляд, така надія тримає на плаву та допомагає пережити болючий день.
З іншого боку, краще б узагалі не мати причин її відчувати. Спосіб осягнути це, не переживши особисто, шукати марно. Звичайна емпатія не допоможе навіть краплі розсмакувати в тому гірко-солоному, як сльози, морі очікувань.
Крайній раз вона бачила свого сина Олександра на відео, де ахматівці розпитували його про місце народження. Тоді ледь чутно прозвучало, між лайкою, криками «Ахмат — сила!» та «Аллаху Акбар», що він із Вінницької області.
Бійцю було важко говорити: обличчя зблідло через травму голови, яку посилювало поранення в ногу. Одяг Олександра був у крові. Хтось серед ворогів наказав своїм не вбивати полонених. Потім повторювалися автоматні черги та вибухи гранат. Відео з’явилося в мережі 20 березня 2023 року.
...Олександр здобував освіту в Харківському університеті будівництва та архітектури, готувався до вступу в аспірантуру. Паралельно з підготовкою їздив на заробітки до Польщі та Чехії.
17 лютого 2022 року повернувся до України, до 5 березня мав відпустку. Час хотів провести з рідними, та, як це вже звично для українців, плани змінила війна.
Не насолодившись удосталь відпусткою та домівкою, добровільно пішов захищати країну, сказавши матері: «Хто, як не я? Потрібно захищати тебе і рідний дім».
Відтак потрапив до ТРО на Хмельниччині, а звідти — до 25-ї ДШВ. До десантників його зарахували, бо в дитинстві займався спортом і мав «рослу» статуру.
Олександр Пасічник.
Воєнну справу освоював два тижні в Одеській області. Хотів стати сержантом, але документи для цього не міг забрати з аспірантури — університет переїхав, і виникли труднощі. Матері ніколи не жалівся на складність служби та важкі умови.
Під час їхньої останньої розмови, що відбулася 9 березня 2023 року, Олександр посміхався, як і завжди. Щоправда, розмова була інакшою. Зазвичай із рідними він спілкувався телефоном, а того разу зателефонував матері відеозв’язком. Це був його подарунок до 8 Березня.
Окрім цього, Людмилу насторожили сухі очі сина. Вона просила: «Сашуня, розкажи щось». А він тільки повторював: «Все добре, все буде добре, нічого поганого не станеться. Навіть не смій про таке думати». Сказав, що має завдання і не зможе виходити на зв’язок кілька днів.
Серед побратимів, з якими Олександр виконував завдання поблизу Кремінної на Луганщині, був Андрій. Вони потоваришували та постійно були разом. Тієї ночі, з дев’ятої на десяту, був сильний обстріл.
Накривали з усіх боків усім, чим тільки можна — артилерією, фосфорними бомбами, «Солнцепьоками». Андрій згодом розповідав Людмилі, як їм потрібно було перебігти з однієї точки в іншу. Першим побіг він, а потім — Сашко.
Андрій побачив, що той залишився там, щоб допомогти пораненому. Вони когось несли. А потім Андрій отямився — несли вже його. Він запитав у хлопців, чи залишився хтось позаду. Йому відповіли, що там уже нікого забирати.
Згодом Людмила знайшла схожість між чоловіком із відео в телеграм-каналі «Борщ» (де публікують фото, відео та іншу інформацію про полонених ЗСУ) та своїм сином. Вона зробила три експертизи фото й відео.
Перші дві, які проводили в Дніпрі, не дали результату — відео поганої якості, риси обличчя розпізнати неможливо. Третя експертиза, у Київському науково-дослідному інституті судових експертиз, встановила помірну сукупність ознак для підтвердження.
Порівнювали контури волосся, бороди, вусів, густоту правої брови, форму кінчика носа, контур кайми верхньої губи та товщину губ. Тоді й з’явилася надія на його повернення.
21 березня 2023 року через застосунок для спілкування військових надійшов виклик від сина. Коли Людмила взяла слухавку, дзвінок одразу перервався. 30 березня дзвінок надійшов уже до племінниці, але також обірвався після підняття слухавки.
Вони намагалися зробити розшифровку, витягнути хоч якусь інформацію, зверталися в різні компанії, до слідчого — безрезультатно. Мати висловила здогадку, що це були вороги.
Відтоді вона постійно звертається до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Там їй уже два роки кажуть: списки російській стороні подають постійно, але позитивного результату дочекатися не можуть. Зверталася й до Міжнародного Червоного Хреста — поки що марно.
З того часу відвідує всі акції на підтримку військовополонених. Постійно нагадує про сина в соціальних мережах, бо надія є.
.png)
