У вихідні у Києві, Вінниці, інших містах проходять акції, якими привертають увагу до полонених росією українців.
Ми спілкуємося з учасниками у столиці, під офісом Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Зібралися десятки людей — рідні та близькі українських військових, які опинилися в полоні або зникли безвісти.
Цією мирною акцією родичі намагалися вкотре нагадати про проблеми повернення полонених захисників України і цивільних додому з місць неволі, які влаштувала країна-агресор.
На акцію прийшли матері, дружини, сестри та інші близькі військових, які пішли боронити країну, але з якими втрачено зв’язок.
Дехто з присутніх має докази того, що їхніх рідних тримають у полоні, а деякі знають лише дату, після якої зникла будь-яка інформація про їхніх близьких. Учасники акції спілкувалися між собою, підтримували одне одного та разом чекали на відповідь від представників Координаційного штабу.
Людмила Пасічник розповідає про свого сина, який зник майже два роки тому. Жінка не втрачає надії знайти його, адже має відео, на якому син поранений. Пішов добровольцем у територіальну оборону ще на початку повномасштабного вторгнення, сказавши: «Хто, як не я, піде захищати країну?».
13 березня з’явилося відео, яке потрапило в ефір одного з телеканалів. На ньому видно, що захисника взяли в полон. Мати знайшла ще відео, датоване 20 березня, де її син називає місце свого походження — Вінницька область.
За її словами, проведена фото- та відеоекспертиза підтвердила, що це її син. Однак офіційного визнаного підтвердження жінка так і не отримала.
«Очікую, що мого сина знайдуть і повернуть. Вірю, що він живий», — сказала пані Людмила зі сльозами на очах.
Наталія Пузанова прийшла на цю акцію вперше. Вона раніше вже брала участь у заходах на підтримку військовополонених, зокрема в акції Free Azov.
Її син воював у складі 32-ї бригади, добровільно пішов на фронт. Востаннє вона чула про нього два місяці тому. Спочатку він брав участь у звільненні Київщини та Сумщини, а потім потрапив на Донеччину. Саме там і зник.
«Ми шукаємо його, намагаємося дізнатися бодай щось. Побратими мовчать, кажуть, що не знають, що сталося. Жодних новин, ніхто нічого не каже. А я чекаю і не втрачаю надії», — сказала жінка, стискаючи в руках фотографію сина.
Із надією хоч щось почути про свого сина Юрія під час проведення акції прийшла і пані Альона . Він зник 16 місяців тому в районі Кремінної на Луганщині. Сина мобілізували у 2023 році. Він пройшов навчання у військовій частині перед тим, як потрапити на фронт.
«Дуже важко, дуже болить. Куди ми тільки не зверталися — відповідь одна: «Чекайте, ми працюємо...» Але скільки ще чекати? Я не хочу вірити в погане, я вірю, що він повернеться живим!» — каже згорьована мати, витираючи сльози.
Маргарита з Житомира розповіла про свого чоловіка, який зник 8 місяців тому на Харківському напрямку. Він воював у складі 42-ї бригади. Жінка каже, що його побратими бачили востаннє чоловіка пораненим перед тим, як почався масований обстріл.
«Сказали, у що він був одягнений; сказали, що окупанти «насипали» всім, що було, — і після цього втратили зв’язок. Разом із чоловіком зникли ще двоє хлопців. Ніхто не знає, що з ними сталося, немає навіть натяку на відповідь», — поділилася жінка.
До учасників акції вийшов представник Координаційного штабу Олександр Щербань. Він заявив, що держава постійно працює над поверненням військовополонених та зниклих безвісти, але цей процес складний. Констатував: «Повертати штурмовиків, як і інших людей, — важко».
Ворожа сторона тримає українських військових у заручниках і нашій державі висуває певні вимоги.
«Ми виконуємо частину цих вимог, щоб запустити обмінні процеси, — сказав Олександр Щербань. — Але сказати, що наших ДШВ-ників, штурмовиків не повертають через якесь недопрацювання або політичну волю, — категорично ні».
Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими запевнив їхніх родичів, що переговори тривають і жоден військовий не буде забутий. Акція пройшла під гаслом «Зниклі безвісти — не значить забуті».
Від часу першого обміну 24 березня 2022 року великими спільними зусиллями з ворожого полону вдалося витягнути 4 тис. 131 людину. Відбувся 61 обмін. Останній — 5 лютого, повернулися ще 150 українців — переважно військовослужбовці, а також медики.
Ярослав РОМАНЮК