Слово на службі ворога. Воєнна цензура не має обмежувати демократію

05.02.2025
Слово на службі ворога. Воєнна цензура не має обмежувати демократію

«Єдиний марафон» — монополізація телеефіру.

У воєнний час важливими є не лише правила воєнної інформаційної гігієни чи інформаційний кодекс державного або муніципального службовця.
 
Важливим є саме порядок комунікації як держслужбовців, так і політиків із медіа. І тут потрібні дуже жорсткі вимоги до осіб, котрі виконують певні функції в державі чи громаді.
 
Маємо два аналогічні випадки, коли в перші дні війни, в березні 2022 року, радник офісу президента Михайло Подоляк разом з народним депутатом і головою фракції «Слуга народу» у ВРУ запостили фото з Яворівського полігону, яке давало противнику достатнє уявлення про «густину» полігонного населення.
 
Через тиждень, 13 березня, розвідка агресора подякувала Подоляку і Арахамії прицільним ракетним ударом по казармах.
 
Інтернет-ресурс «Останній бастіон» так подає наслідки удару: «13 березня 2022 року окупаційні війська московії обстріляли Яворівський полігон. Казарма на полігоні була «запакована» добровольцями, яких туди звозили з усієї країни. За офіційними даними, 61 людина загинула, 160 зазнали поранень. Точна кількість загиблих та поранених невідома».
 
Наступна історія — вже зі столиці. Того ж таки березня, 20-го дня, пізно увечері, о 22.48 за київським часом відбувся ракетний удар по торговельно-розважальному центру на Виноградарі, де напередодні «щирий», але, мабуть, не дуже розумний киянин вивалив фото з розміщеним біля «Ретровілля» ЗРК «Бук», що відразу ж спричинило удар з боку агресора.
 
Як відомо, тоді ця частина Києва була в зоні досяжності систем залпового вогню противника. Тільки у випадку з враженням «Ретровілля» винуватець був покараний.
 
СБУ в цій справі повідомляла: «Тіктокер днями виклав у інтернет матеріали про розташування українських військових у Києві. Згодом торговий центр, біля якого перебували наші захисники, зазнав потужного ракетного удару російських окупантів».
 
З часом українці різко скоротили публікації в соцмережах фото з місць прильоту ворожих боєприпасів, але політичне керівництво на пропозицію ввести військову цензуру почало відверто тупити. Складається враження, що їх лякає досвід Ізраїлю, особливо в площині створення Воєнного кабінету під час агресії «Хамасу».
 
Запровадити воєнну цензуру пропонувало командування «Азова» та 3-ї ОШБР, котрі пробували апелювати до досвіду Маннергейма. На ці пропозиції, схоже, від імені влади, відповів голова парламентського Комітету з питань свободи слова Ярослав Юрчишин: «Насамперед не варто порівнювати початок XXI століття з початком XX. Я собі хочу уявити цензуру в часи інтернету. Нікому не вдалося, включно з Китаєм, повноцінно це забезпечити. Північна Корея — єдина. Але чи ми хочемо жити в Північній Кореї?».
 
Однак це ж не питання свободи слова. Це питання національної безпеки! Адже йдеться про чутливу інформацію, яка супроводжує життєдіяльність військ. Свого часу в Другу світову війну для США президент Теодор Рузвельт сформулював два принципи роботи ЗМІ в умовах війни:
 
— американці мають право отримувати від журналістів точні й правдиві повідомлення про війну;
— публікації не повинні допомагати ворогові.
 
Не повинні допомагати ворогові? А чи це може бути адресоване українському політикуму?
 
Зокрема, все, що публікувала та й продовжує публікувати Мар’яна Безугла, пов’язане з розкриттям осіб командного складу і їхнім кадровим переміщенням. А особливо цінні для розвідки противника емоційно навантажені зв’язки у стилі «хто кому кум, сват, брат», адже це, по суті, ставить під загрозу життя цивільних родичів українського військового керівництва.
 
Ми пам’ятаємо історію судилища над нацгвардійцем, старшим сержантом Віталієм Марківим у Мілані. А тепер, іще й після ратифікації Римського статуту, для багатьох військовиків України будь-які закордонні поїздки можуть бути доволі загрозливими. Безугла за неповний рік вивалила в інфопростір майже всі прізвища найактивніших і найбільш задіяних у боях генералів і полковників та, щонайважливіше, — всі кадрові переміщення.
По суті, це розвідувальна інформація, на пошук якої російським службам не потрібно зайвий раз витрачатися. Але ж це все робить політик, і політик із провладного табору!
 
Тож тут потрібні особливі режими для політичних партій: окрім політичної відповідальності партій, потрібно вводити вимогу зняття з реєстрації партій, політики яких, особливо чинні депутати, або вчиняють колабораційні дії на користь окупанта, або перешкоджають діяльності ЗСУ, і коли ці дії підпадають під статтю 114-1 ККУ.
 
Воєнну цензуру поширювати на всіх громадян не варто, це навіть у витратах на адміністрування такого сервісу буде відчутним тягарем для держави. Але варто запровадити службову інструкцію, котра регулювала б поведінку державного чи муніципального службовця, котрий би мав прийняти на себе певне самообмеження щодо публічних обговорень тематики війни і ресурсів, що спрямовуються на цю війну. Як приклад — діяльність Полтавської муніципальної влади й обласної військової адміністрації, котрі через PR-акції із забезпечення курсантів військового інституту, по суті, викрили концентрацію курсантів і слухачів перепідготовки військовиків у навчальному закладі, що, знову ж таки, послужило реальним оприлюдненням розвідувальної інформації.
 
І це історії, в яких провину політиків не перекладеш на військове керівництво, тому що на третьому році війни не існує жодних табу на втручання політиків у дії військових.
 
Фактично ми живемо в умовах політичної цензури під час війни, і «Єдиний марафон», запроваджений владою в перші дні російської агресії, вже неодноразово був засуджений як Держдепом США, так і Єврокомісією.
 
Після повідомлення, що Держдеп США вніс український телемарафон до звіту про порушення прав людини, відомий медійник і нардеп Микола Княжицький заявив: «Це політична цензура, не військова, а саме політична. Для цього світу це очевидно, тому що можна спробувати дурити українців, монополізувавши телевізійний ефір, але не можна дурити світ. Й американці, хто б там був при владі, не можуть закривати очі на ті цінності, на яких побудована їхня держава. Дуже прикро, що ці звіти й ці дані, які відповідають дійсності, стають аргументом дуже часто проти України у наших ворогів».
 
Політична цензура для того, щоб військовиків робити винними за злочини політиків? Адже в умовах політичної цензури людина в однострої взагалі позбавлена слова.
 
Стаття 15 Конституції забороняє цензуру, і політики можуть нею козиряти скільки завгодно, але в умовах війни обсяги інформації, котра є чутливою для національної безпеки, суттєво зростає.
 
Щодо випадку Безуглої, то тут випливає історія її діяльності як голови підкомітету з питань демократичного цивільного нагляду і контролю Парламентського комітету ВРУ з питань нацбезпеки, оборони і розвідки.
 
Чи вносила вона якісь законодавчі ініціативи для регламентування обігу чутливої інформації під час війни? Та звичайно ж, ні! Чи її демократичний нагляд і контроль захистив права хоч одного конкретного офіцера перед сваволею політика?
 
Вибивання з посади головкома Залужного, без розуміння того, хто стане наступником, потім вибивання з посади головкома Сирського, превентивна атака на командувача Сухопутних військ генерала Павлюка, щоб, не дай Бог, той не став наступником Сирського, свідчить про системну деструкцію.
 
З боку Безуглої це не лише вербальні інтервенції, це ще й кадровий вплив. Навіть якщо вона лише формує необхідне медійне тло для ухвалення рішень зовсім іншими особами.
 
Головна тенденція у діях Безуглої проти ЗСУ — у створенні атмосфери незахищеності вищого військового командування від сваволі політичного керівництва, що для молодшого складу у військах створює повне відчуття відчуженості війська від держави. В ситуації, коли військо є інструментом держави.
 
Ну і щодо цензури — ми маємо спотворену реальність, коли влада нав’язала суспільству політичну цензуру, що є прямим руйнуванням конституційного поля. Натомість воєнної цензури влада уникає, фактично забезпечивши безкарність в обігу чутливої або й навіть відверто розвідувальної інформації.
 
Чого варті тільки діри в захисті інформаційних систем, через які противник цілком легально отримує великий обсяг даних про фінансову систему, наявні трудові ресурси, логістику, експорт-імпорт!
 
У військах спостерігають, як СБУ ловить дрібних колаборантів, котрі зливають ледь не у прямому ефірі якусь локальну інформацію про прильоти, але дивуються, чому руки контррозвідки зовсім не дотягуються до відвертої агентури впливу, котра з початком війни дещо принишкла, але раптом почала вимагати в Зеленського прямих перемовин з агресором, як це робить колишній соратник Зеленського — нардеп Євген Шевченко, котрий дивним чином на початку війни виплив у ГУРі. І не він один! 
 
Володимир ЦИБУЛЬКО