Десять з половиною років тому родина полтавців Ханів уже була трохи більшою за статистичну: тато, мама, четверо дітей, дві німецькі вівчарки й три свійські коти.
За цей час кількість живності в неї зросла до сотні. До підібраних на вулиці бездомних собак та котів додалися три лисиці, одне білченя, дві сороки й пара голубів.
Усі вони мирно уживаються у вольєрах на невеликому подвір’ї їхнього приватного домоволодіння, а також поділяють житлову площу одноповерхового будинку разом з господарями.
Забирати безхатьків зі смітника тепер не поспішають
«З нами в хаті живуть старі й хворі коти та собаки, а також ті, які не ладнають зі своїми «родичами», — розповідає 23-річна Анастасія Хан, найстарша з дітей.
Дівчині було 13, коли мама з татом принесли зі смітника двох новонароджених безпородних цуценят. Невідомо, скільки вони пролежали, привалені відходами, і скільки людей чули їхній писк, але їх ніхто не спробував порятувати. На жаль, одне цуценя не вижило. А Тоша став загальним улюбленцем і талісманом їхнього притулку для тварин.
«Прилаштувати Тошу в хороші руки не вдалося, та ми не дуже цього й хотіли, — усміхається дівчина. — Надто він запав нам у душу. Хоча на той момент у нас були дві німецькі вівчарки. Наступним через три роки у нас з’явився рудий пес Нокаут. Ми всією вулицею ловили його, щоб полікувати, бо він стікав кров’ю. Виявилось, у нього була венерична саркома. Собаці на той час було приблизно три роки. Ми його вилікували і теж не змогли знайти йому господаря. Тепер він ветеран нашого притулку. Ось подивіться, який красень: абсолютно здоровий, активний і життєрадісний».
Догляд за бездомними тваринами став сімейною справою Ханів, сенсом їхнього життя. Це вплинуло й на професійний вибір моєї співрозмовниці. Нині Анастасія — дипломований ветеринарний лікар, працює у клініці VetExpert у Полтаві.
«В пошуках щастя» — так родина зоозахисників назвала свій притулок для тварин, зареєструвавшись як громадська організація. Під цією ж назвою ведуть сторінку у фейсбуці, на якій розповідають про життя тварин і птахів, що перебувають під їхньою опікою. На цьому віртуальному майданчику вони розміщують фото та відео чотирилапих, які потребують господарів чи допомоги.
«Відтоді, як ми з’явилися в соцмережах, наш притулок значно розширився, — розповідає Анастасія. — Просто люди знають, куди телефонувати у випадку, якщо треба знайти тваринам дім».
Настя біля пічки, яку зробив тато на випадок блекаутів.
Так кілька місяців тому в притулку Ханів з’явилося і п’ятеро новонароджених цуценят. Їм зателефонувала працівниця з комунального підприємства, сказала, що знайшла їх у сміттєвому бакові — вони, придавлені сміттям, пищали й плакали. На жаль, двох не вдалося виходити. На щастя, одне вже знайшло собі господарів.
— Останнім часом кількість бажаючих забрати бездомних хвостатих значно зменшилась, — продовжує Анастасія. — На це, безумовно, вплинула широкомасштабна війна. Зараз добре, коли раз на місяць когось візьмуть. Раніше, якщо до нас потрапляли, наприклад, п’ятеро цуценят, то за тиждень-другий ми всіх їх у родини прилаштовували. Тепер цуценята затримуються. Є такі, яким уже по року, і їх досі ніхто не забрав. Зрозуміло: у людей інші переживання, інші пріоритети, тому тепер зустрічається дуже багато безпритульних тварин. Не лише безпородних дворових, а й породистих, навіть бійцівських, які є небезпечними для людей та потребують спеціального професійного догляду.
Кілька котів і собак нам залишили люди, тікаючи від війни. Серед них була старенька кішечка персидської породи, яку довелося довго лікувати.
— До речі, як реагують тварини на звуки повітряної тривоги й на вибухи?
— Деякі собаки починають і собі вити під час сирени, решта більш-менш адаптувалися до ситуації. А ось коти дуже стресують у момент вибухів — починають нявчати, стрибати, хаотично бігати, ховатися по закутках. Їх потрібно заспокоювати.
Сорокам найкраще смакують зелені коники
У кожного чотирилапого чи пернатого, що потрапляють у турботливі руки великої і дружної родини Ханів, своя історія.
Скажімо, білченя Тимка небайдужі люди з Червоного Шляху (мікрорайон Полтави, де мешкають зоозахисники) кілька років тому підібрали під деревом. Швидше за все, пояснює Анастасія, батьки просто викинули малечу з дупла, оскільки вона має нетиповий окрас — біле з рудим, чим нагадує морську свинку. Такі «білі ворони» просто не виживають у природі.
«Люди, які підібрали білченя, не знали, як його годувати, як за ним доглядати, — каже дівчина. — Ми теж тоді не знали цього. Але почали шукати інформацію в інтернеті, спілкувалися з іншими зоозахисниками, яким доводилося стикатися з цими тваринками. Наше білченя полюбляє фрукти, а особливо гарбузове насіння.
Річі без візочка.
Із сороками теж була морока. Одну з них ми підібрали в траві. У птахи було перебите у двох місцях крило, тому його довелось частково ампутувати».
Сороки виявилися досить вибагливими в харчуванні. Основа їхнього раціону — м’ясо. Зоозахисники змішують його у сирому чи відвареному вигляді з рисовою або гречаною кашею. У раціон додають також овочі та фрукти.
А ще — личинки, бажано нежирні. Найкраще сорокам підходять зелені коники, але їх можна хіба що зловити, бо вони ніде не продаються. Окрім того, для здоров’я сорок потрібен пісок з морськими мушлями — суміш і слугує за підстилку, і є додатковим джерелом кальцію.
Та все ж чи не найбільше сюрпризів підносять родині лисиці. Якось вони вибралися з вольєра й забігли «в гості» до сусідки.
«Коли я пішла їх забирати додому, то Ксюша (так ми назвали «дівчинку») приповзла до моїх ніг, ніби просячи пробачення, а один з «хлопчиків» самостійно забіг до вольєра. Щоб спіймати іншого, довелося просити допомоги у працівників комунального господарства», — усміхається мама дітей, Оксана.
Собаки у вольєрах.
«Хлопчиків» — Бейлі і Майлі — років п’ять тому принесли до нас волонтери, які викупили їх у браконьєрів, — розповідає Настя. —Ті використовували їх як приманку для натаскування мисливських псів. А пізніше інші люди принесли «дівчинку», яку вони врятували, знявши з ланцюга. Якісь «любителі живої природи» посадили її маленькою на ланцюг, як собаку».
Лисицям, каже дівчина, потрібно багато м’яса. Обов’язково щороку треба вакцинувати від сказу та вірусних захворювань. І це чи не найграйливіші з тварин, які живуть у притулку, — на них не напасешся іграшок.
Річі вижив і «подружився» з інвалідним візком
Зазвичай бездомні тварини потребують лікування й посиленого харчування. Але у практиці родини зоозахисників був випадок, коли породистого пса, який став тягарем для господарів, довелося саджати на дієту і змушувати більше рухатися. Замість необхідних 25 кілограмів Айс важив понад 40, і це було проблемою, бо в нього постраждали суглоби.
Але найбільше уваги потребував та й завжди потребуватиме Річі — метис хаскі. Кілька місяців тому, коли його збила машина і лікування не дало ефекту, господарі від нього відмовились.
Річі на прогулянці в теплу пору року.
«Небайдужі люди підібрали травмованого песика на вулиці і відвезли у ветеринарну клініку, звідки ми його забрали, — розповідає Настя. — Нам стало його шкода і ми навіть не обговорювали, брати чи не брати. Було зрозуміло, що песик ніколи не стане на задні лапи, адже він мав серйозні травми хребта. Хоча досі в нас не було досвіду утримання собаки з інвалідністю, але ми ризикнули».
«Понад три місяці Річі навіть не дивився на їжу, і ми буквально насильно запихали в нього розмочений корм і паштети, — продовжує Дана. — Чи то у нього була депресія, чи поганий загальний стан, — важко сказати. Але зрештою той дуже складний період життя — позаду. Тільки недавно він нарешті почав їсти самостійно. Адаптувався, став контактним і навіть життєрадісним. Уже «подружився» з інвалідним візочком — нам його подарували знайомі зоозахисниці, і тепер ми часто виходимо разом на прогулянку. Для хаскі рух — це життя. Це обов’язково! Ми вигулюємо його як мінімум двічі на день, оскільки він може лише повзати і більшість часу просто лежить. Спочатку робимо легенькі пробіжки, тому що йому треба вибігатися, а потім можемо йти у спокійному темпі».
«На жаль, унаслідок травми в Річі виникли проблеми з нирками і сечовивідною системою, — говорить Оксана Хан. — Тож він потребує особливого догляду. Йому на день потрібно як мінімум п’ять памперсів і додатково кілька пелюшок. А ще він у нас перебуває на лікувальному харчуванні, хоч йому це й не дуже подобається»...
«Найважче з тваринами, які хворіють, — зауважує Анастасія. — Це завжди боляче, це сильні душевні переживання».
Настя — єдина в сім’ї, хто робить уколи підопічним. Причому ще з самого дитинства. А набувши практичного досвіду у ветклініці, зможе оперувати.
З боксом — більше шансів на життя
14-кілограмовий мішок корму для собак зникає за 4-5 днів. Коти їдять менше, але їх більше. Зазвичай це сертифіковані корми «Клуб 4 лапи».
«Самі ми не справилися б з такою оравою, — усміхається Настя. — Раніше навіть готували каші для тваринок, а коли їх кількість перевалила за півтора десятка, тоді почали просити сторонньої допомоги. До речі, на випадок тривалого відключення світла тато зробив на подвір’ї спеціальну піч. Наразі наших котів і собак повністю забезпечує кормами благодійний фонд Happy Paw. Про решту живності ми дбаємо самі. Хоча фінансово родину забезпечує лише тато Дмитро, він працює далекобійником. Мама волонтерить — плете маскувальні сітки. Дана — студентка, 16-річна Софійка й 10-річний Сашко — школярі. Я працюю всього кілька місяців.
Часто допомагають просто небайдужі люди, за що ми їм дуже вдячні, особливо волонтерці Інні Якобенко, яка живе неподалік нас. Вона запропонувала нам узяти участь у грантовому конкурсі Upshift — глобальній програмі Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). Перемога в конкурсі додала нам нових можливостей. Завдяки їй, до речі, ми маємо спеціальний вольєр для котів і навіть неонатальний бокс для виходжування кошенят. Завдяки боксу нам вдалося зберегти життя одразу п’ятнадцяти кошенятам. Їх зовсім маленькими викинули десь в одному місці, вони мокли під дощем... Бокс із підігрівачем і вентиляцією — порятунок для малечі, яка не тримає температури, для важкохворих. Кошенята у нас перебувають під опікою Софії».
Оксана з тримісячним цуценям.
Фото автора та надані родиною Ханів, скріншот — телеканал ІРТ.
За кошти програми родина Ханів збудувала також спеціальну кімнату для котів. Вона трохи недороблена, але в ній уже стоять бокси для ізоляції хворих тваринок, що дозволяє моніторити їхній стан.
Окрім того, родина провела ярмарок, під час і після якого вдалося прилаштувати кількох тваринок. А також організувала навчальні курси для бажаючих мати домашніх улюбленців і тих, хто їх уже має, з правильного догляду за чотирилапими та їх адаптації після притулку.
«Насправді дуже важко віддавати тварин у руки іншим, бо встигаєш прикипіти до них душею,— зізнається Анастасія. — Нам дуже важливо, щоб вони дійсно потрапили до хороших людей. І хоча при підписанні договору завжди обговорюємо багато моментів, усе одно хвилюємося».
«Найважче, коли повертають тварин назад, — зітхає мама Оксана. — Недавно така історія сталася з нашим красунчиком Еріалом. Два тижні люди погралися з собачкою, а потім привезли і кажуть: «Ми їдемо за кордон». Ну зовсім несерйозно. На щастя, для Еріала дуже швидко знайшлися інші господарі. Звісно, нашим підопічним у нас непогано, але це все одно що діти в інтернаті. Хочеться, щоб кожен з них мав власну родину, яка віддавала б свою любов лише йому. Душа радіє, коли нові господарі надсилають відео і ми бачимо на них грайливих і щасливих наших котиків і собачок. Та й розширювати притулок далі не можемо — у нас уже тісно всім».
Оксана не приховує, що тягнути таке велике господарство важко. Ранки в їхній сім’ї починаються не з кави, а з генерального прибирання в будинку та чотирьох вольєрах, годування тварин і птахів, і це триває майже до обіду.
«А хатні тварини дуже балувані, — розповідає Оксана. — По всіх кімнатах розставлені для них окремі ліжка, але вони покірно сплять там до тих пір, доки ми не заснемо. Потім починають перебиратися до нас. А рано будять, щоб гуляти. Та іншого життя ми вже не уявляємо»...
