Ніби з майже 100-літнього оповідання Черемшини: як у Києві ухилянта зловили

Улупив Олексій поліціянта в щелепу — аж осоружний заорав носом у газон.

 

А діялося біля міського ринку, де купи сміття, тічка собак і зграя безхатьків. Туди, либонь, за наведенням якогось доброзичливця, котрих серед українців хоч греблю гати, вскочив означений написом «МВС» чорний пікап.

 

І двоє бравих молодиків у мундирах армійців накинулися без слів на продавця побутових дизель-генераторів. Юнакові було десь років дев’ятнадцять, тобто він підлягав, на думку служак режиму, обов’язковому призову та відправці на фронт задля захисту цього режиму.

 

А їм що — закон писаний? У них — план з вилову «ухилянтів» іще й премія за кожну спійману душу, то й напали на беззахисну жертву.

 

Поліціянти з ними, та давай крутити бідоласі руки й пхати в пікап. А тут Олексій їхав своїм стареньким «Жигульом» (сьома модель, якій уже чверть віку, але тягне) і побачив це неподобство.

 

З ним було ще три жіночки, яких підвозив додому. Та не міг не спинитися. То й зацідив одному поліцейському в чоло, а другого кинув через плече в чагарник. Що можуть у нього стріляти, навіть не подумав.

 

Бо треба було рятувати юного незнайомця. І вони з жіночками таки відбили хлопця від людоловів, забрали в свою машину і поїхали...

 

 — Паразити, — не втрималася Людмила, його сусідка, — вже перетворили країну на концтабір! Самі здорові як бики і на передову не йдуть, а горнуть туди простолюд, сиріт горнуть, хворих... А люди не хочуть воювати за цю погань і все. Бо їхні діти — у Європі, відмазалися від призову, жирують у ресторанах, на курортах... Недарма ж народ прозвав їх батальйоном «Монако»!

 

Олексій Угорець жив у сімейному гуртожитку на околиці столиці. Кімната дісталася від мами, яка вік проішачила на військовому заводі «Паралель» та так і не діждалася власної квартири.

 

Олексій же став студентом престижного вишу, вже на останньому курсі, і сьогодні саме захистив дипломну роботу «Символізм у назвах новел Марка Черемшини».

 

А тепер ось привіз до помешкання незнайомого хлопця, якого відбив від поліцейських і зачохлених балаклавами невідомо яких представників територіального центру комплектування (ТЦК), сів біля вікна і закурив.

 

Якась просто містика... Через сто років (через сто), щоб отаке, описане Черемшиною в «Злодія зловили», майже стовідсотково повторилося на нашій землі? Якась мара чи що?.. Розпитав хлопця, звідки він, хто, що, як жив... А як послухав сповідь врятованого — мурахи по тілу...

 

... Після Водохреща торік, каже юнак, помер батько, за ним не забарилася неня, а відтак забрали в нас шахраї.

 

 всю відумерщину. Ну, ці — колєктори чи кілери... Батьки встрягли в шалені борги через павутину мікрокредитників... — і читає далі: Сім неділь без одної ходить уже малий Юрко Приймаків «льнтом», і ніхто його не питає, чи їв він, чи спав, чи має сорочечку. Ніхто ані раз!..

 

Найде де садовину, в ліс афину або ожину, то лиш проликне, та й уже нема. А змилується хто та дасть грінку хліба, то він не зараз її візьме. А як бере, то видиться йому, що світ на нього паде. «Прости-бі, вуєчку, вуйночко, я не голоден», — каже, а сам очима їсть.

 

...Такий іще соромливий. Як ідеться попри царинку багача Кречуна, то понад поточину попри саме вориння зайдеться ід Решетаревій царинці, відтак ід Фенчуковій, а відтак під гору Клотічку. На Клотічці то такі щороку родять афини, що хоч сядь та їж. Юрко заходив туди, довгий час, на полуденок, але тепер вони вже відродили. Тепер іде він ще останній раз, щоби зізнати, чи не показалися під самим вершком.

 

... Сонце, що лишень пополуднувало і взялося йти в дальшу дорогу, та й так гріє мир божий, що поти збивають. Стара Кречуниха пустила на царинці теля від корові, аби корова молоко припустила. Сама вона причікнула з другого боку та й поволеньки відбирає теляті з писка один дійок по другім. А теля так ссе, ссе, та підштуркує вим’я, та йдалі ссе. А крізь вориння Юрко призирається, приязно призирається. Скоро теля запхає голову під саме вим’я, то і він свою голову вихиляє наперед крізь вориння, а скоро Кречуниха ударить теля по писку і воно відсуне голову набік, то і він висуває свою голову з-поміж вориння назад.

 

... Сю солодку згадку перервав йому мотузок, що наважився поверх клубів спасти на землю. Він перев’язав його коротше і нога за ногою прийшов уже саме перед Фенчукову царинку. А на царинці корова: «Му-у-у-у!» — та й просто ‘д йому. Корові привиділося, мабуть, що то Фенчукова йде її доїти та й несе пашу, бо то якраз час до видою, а маржинка свій час знає.

 

Юрко зупинився і сперся на вориння. Спершу похнюпив голову в долину, гейби над чим роздумував, а відтак запхав пальці в уста і жмякає їх та й дивиться на корову, дуже жалібно дивиться. Корова стала, що раз, то ближче, підходити до нього, нарешті наблизилась зовсім, витягнула писок, притулила до його руки, гейби обнюхувала, а опісля взялася лизати його руки, лице, волосся.

 

... Юрасеві вчинилося, від того, ще солодше, як тоді, коли його небіжка неня проти сонця обіськала. То перший раз по нениній смерти зазнає він таких солодощів, такого тепла. Сиротою він зустрічався тільки з холодом та глумом.

 

От уже третій день не мав нічого у роті, коли б іще стільки, то передня шкіра на череві прилипне до поперека. З вдячності став він гладити корову по її коров’ячому чолі і приговорювати: «Мицька моя, маленька моя!» Відтак переліз через вориння, умикав жменю трави і подав корові. Корова їла.

 

Він дивився, як вона їсть, і тут йому пригадався його голод, пригадалося Кречунове теля, що так смачно ссало свою маму, і знову пригадалися усі солодощі, що їх зазнав за дьиді та нені. І він забув, де він, прикляк корові до вим’я, пригорнув дійки до своїх засохлих уст і ссав один за другим, ссав без тями. ... Але стара Фенчукова прискочила до Юрася, що клячів і ссав без пам’яті, вхопила за волосся та й перевернула горілиць назад.

 

— То ти, котюго? Та ти онь мені молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже берешси, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? — зойкала вона на все горло та й гупала Юрка, куди виділа: по тварі, по ногам, по череві.

— Нічого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко вуйночко, не бу-у-у-у-ду!

 

Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову, й дійницю й вела за чупер Юрася ‘д хаті та все кляла:

— Повішенику дідьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой, злодюго, рабуєш!

 

Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:

— Мой, Насте, мо’, а шо там таке?

— Таже, аді, ми в хаті, а цес злодюга нас на пні обкрадає! — відповіла верескливо Фенчучка.

— Ей, де ж би? Та де-с ‘го найшла?

— Таже, аді, приссавси до корови, єк кліщ, та й гет виссав молоко.

 

На се жіноче пояснення плюнув Фенчук у долоні, відтворив скоро лісу, й побіг, як хлопець, напротив жінки, хапнув за руку Юрася та й по лиці: повх, то відси, то відти. І Юрко, по хвилинці, голосніше заголосив і покірніше став випрошуватися:

— Любчику вуєчку, не буду, ніколи не буду, поки жити буду-у-у!..

— Мо-о-о-о-ой! Я злодія вмію вчити! — грозив старий, ведучи його за вухо навперед хати.

 

А Ференчукова не перестала зойкувати:

 

— Гей, люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, з-перед очей краде!

 

То так голосно кричала, що всі сусіди стали збігатися, як на який дивогляд...

— Обстричи злодія, обстричи! — кричали сусіди, що догадалися, нащо Фенчук сказав жінці винести ножиці.

 

Вони кладуть коло рота обі долоні і кричать:

— Злодія ймили-сми!

— Юрка Приймакового!

— Ага, того вишкіреного!..

 

...Хлопець ніби марив — але читав новелу Марка Черемшини напам’ять. І це просто вдарило Олексія Угорця струмом. Якась, мабуть, справді містика... Ось нині він захистив дипломний проєкт по Марку Черемшині, нині призабутому і незгадуваному.

 

А тут — «ухилянт» цитує йому того самого Черемшину... Aж ураз затамував подих, і коли врятований ним юнак скінчив промовляти текст знаменитого оповідання, він спитав:

 

— Звідки ти це знаєш?

— Так... у школі вчили... а потім я брав участь у конкурсі кращих читців краю...

— Неймовірно...

— А ще узяв цей текст, бо в мене багато спільного з головним персонажем...

— Справді?

— Мама і тато поїхали до Польщі на заробітки, коли мені було десять... і вони там загинули... а бабуся не могла дати мені ради... ото й мусив іти на ринок і дещо цупити, щоб не померти з голоду...

— Боже мій...

— Одного разу спіймали торгаші... три роки — в дитячій колонії! Знаєш, що там чиниться? Бодай не знати... Вернувся, а бабця померла від інфаркту...

— Жах! Але ми тебе не віддамо! Є тихі стежки на Буковині в Європу. Завтра рушимо. Ти мусиш жити і тримати рід...

 

Чомусь виринув перед очима сьогоднішній телесюжет, у якому високопосадовиця розхвалювала бюджет держави на прийдешній рік, головно, що там передбачено десятки мільярдів на заміну в усіх світлофорах країни зеленого скла на смарагдове та спорудження нових в’язниць.

 

Олексій уже уявляв пост на свою фейсбушну сторінку: на часі, потреба в тюрмах справді вимагає потужного вирішення — особливо актуальні вони для клятих письменників, які є прихованими опозиціонерами і нічого доброго про владу не пишуть.

 

А також назріла необхідність поселити туди половину журналюг, які пишуть, але не те... лише зухвало збурюють суспільство новинами про те, як жирують нардепи та міністри, окрадаючи державу в час війни... і це вкрай обурливо для відомих своїми статками політиків і не спотворених інтелектом політикинь, просто — шкідництво.

 

А при слові «культура», глумливо завважить Олексій, наш правитель сказав, що його рука тягнеться до пістолета! Тю, ледь не сплутав, цю крилату фразу одного драматурга любив повторювати дводенний рейхсканцлер фашистської Німеччини Пауль Геббельс...

 

А масам і невтямки, що Пауль є ще й провісником ухилянтства: під час Першої світової його було визнано непридатним до військової служби, та це не завадило вірному слузі очолити міністерство в уряді фюрера...

 

Коли хлопець заснув на розкладачці мирним сном янгола, Олексій причинив вікно. Тоді ж несподівано погасло світло — чергова атака ворожих дронів на столицю. Він намацав старий радіоприймач на батарейках, покрутив коліщатко налаштування... десь із-за шуму раптом виринула душевна пісня житомирського хору:

 

 ...А льон цвіте синьо-синьо,

 А мати жде додому сина!.. 

 

Олександр МИХАЙЛЮТА